Поза межами мови

Герман Брох. Смерть Верґілія. З німецької переклав Олекса Логвиненко. – Київ: Видавництво Жупанського, 2014. – 480 с.

Його зауважили великі цього світу – світу письменства, інтелекту, культури. Про нього схвально відгукувалися Олдос Гакслі й Еліас Канетті. «Я в захопленні від Вашого "Вергілія"... Найсуттєвіше завше містерійне і завжди таким залишатиметься, його можна відчути, але не осягнути», – напише Айнштайн. «Він витончений і плідний мислитель, а часто ще й здібний поет. Його "Сноброди" викликають замилування, а "Вергілія" я вважаю одним із найнезвичайніших і щонайґрунтовніших експериментів, яких коли-небудь зазнавав такий гнучкий жанр, як роман», – законстатує Томас Манн.

Попри високі оцінки, слава до нього так ніколи і не прийшла, а посмертне визнання тримається в скромних межах. Його доробок – частина австрійського і, можливо, світового канону, яка, одначе, ніколи не потрапляє у вужчий відбір під час різнояких опитувань та рейтингувань. Він – з тих письменників, яких не ставлять під сумнів і/бо не читають. Герман Брох – дитя австрійського модерну, народився тисяча вісімсот вісімдесят шостого року у Відні, а помер тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого в Нью-Гейвені, штат Конектикут, від серцевого приступу. «Янкі з Конектикуту при дворі короля Артура» – це не про нього, але – як метафора – могло б окреслити його спроби в літературі. Конвертував у католицизм, одружився, розлучився і, продавши успадковану від батька фабрику, взявся студіювати математику, філософію та фізику, аби врешті стати вільним письменником.

Статус вільного письменника вповні віддзеркалює ситуацію Броха – і матеріальну, і творчу. Не меншою мірою, втім, його можна сприйняти за іронію і навіть за збиткування, бо рідко який автор був до такої міри розіп’ятий у системі психологічних та естетичних залежностей, як австрієць Брох – від власної матері до Джеймса Джойса. Хоча своїми супутними до властивих художніх творів продуктами Брох всякчас заперечує, відкидає і прагне осперечати ці залежності, сама ця потреба самовиправдовування, як і вся творчість, роблять думку про цю залежність невідчепною. Водночас, рідко в якого автора ця залежність була такою продуктивною. Можна ризикнути припустити, що якби не вона, Брох нічого не створив би – принаймні нічого такого, що породжувало би потребу відгукуватися.

«Один із найвизначніших німецькомовних письменників XX сторіччя, який, утім, здобув належне визнання вже після смерті», – зазначає реклама першого українського видання Броха. Оце «утім» – уточнення, що якнайкраще вловлює суть австрійського письменства, прижиттєву ситуацію австрійських художників слова – від романіста Адальберта Штифтера і драматурга Франца Ґрильпарцера до Броха, Додерера і Бернгарда. За життя їх лаяли божевільними або просто не помічали, варто їм, однак, було померти, як вони миттєво ставали культовими фігурами, а їхній доробок – національною спадщиною. Штифтер, либонь, найбільший австрійський романіст, перетне собі вени, його спадкоємець Бернгард дев’ятнадцятирічним почне тікати від смерті, що десятиліттями дихатиме йому в спину, доки у п’ятдесят вісім таки опиниться в її обіймах.

Найвідоміші художні проекти Броха – трилогія «Сноброди», яку разом із «Чарівною горою» Томаса Манна, «кайзерівською трилогією» Гайнриха Манна, «Мангеттеном» Джона Дос Пассоса, «Берлін-Александерплятц» Альфреда Дьобліна і «Фальшивомонетниками» Андре Жида називають найважливішим зразком європейського модерного роману, романи «Невідома величина», «Зачарування» (інші назви – «Спокусник», «Гірський роман»), «Смерть Вергілія», «Невинні». Свої теоретичні розробки Брох звів у «Декларацію захисту людської гідності», запропонувавши цей документ Організації Об’єднаних Націй. Ця складова невтомної діяльності Броха, відомого винятковою працьовитістю, не менш важлива, ніж його художні полотна, за які його поціновують. Утім, романи Броха скидаються на розгорнені філософські трактати, драматизовані і діалогізовані. Мабуть, саме тому вони не вчитаються з наскоку, перед нами повільний плин – можливо, не так оповіді, як думки, і можливо, не лише думки, а насолоди мисленням.

Першою публікацією цього письменника став вірш «Математична містерія», услід за яким були створені численні есеї та романи. Брох бачив себе спадкоємцем Джойса, однак не без засторог. З-поміж його інших праць варто згадати «Логіку світу, що розпадається», «Зло в системі мистецьких вартостей», «Дух і дух часу» і, безперечно, «Психологію мас». Зацікавлення феноменом маси поширене в тогочасній Австрії і не лише. Згадаймо есей ще одного австрійця, Еліаса Канетті. «Маса і влада» – найгрубше з написаного Канетті. Маси, яким навіювали, буцім вони рушії історії, були об’єктом маніпуляцій, що, втім, не лише не применшувало їхнього потенціалу, а навпаки – їхня руйнівна сила сублімувалася і зазнавала цілеспрямованої утилізації. Треба було відкотитися дуже далеко назад, аби в першій половині двадцятого сторіччя замість омріяної ери освічених індивідуальностей історичну сцену опанувала спершу хаотична, відтак зорґанізована й ієрархічно впорядкована маса.

Над «Смертю Вергілія» Брох працював упродовж багатьох років, переписуючи майже готовий твір – може, не сім разів, як Толстой «Війну і мир», але й не набагато менше. П’ятнадцятого листопада тисяча дев’ятсот тридцять сьомого року з Альт-Аусзее, містечка, що стане згодом топосом відкидання у прозі Томаса Бернгарда, Герман Брох пише своєму співрозмовникові Даніелеві Броди, з яким упродовж десятиріч підтримуватиме листовне спілкування (в листах Брох називатиме роман, як і його співрозмовники, скорочено – «Вергілієм»): «І як ти собі уявляєш це, аби я з сьогодні на завтра поставив під «Вергілієм» крапку?! Книжка, що живе з найсконцентрованішої сконцентрованості (і житиме)!». Двома роками пізніше, вже з цілком іншої адреси, Брох пояснюватиме в листі до Рут Норден: «"Вергілій" – ще не мертвий, але, хай там як, він промовив останнє слово; це відбулося щойно, і що цю велемовність нарешті зупинено, викликає неймовірне полегшення. На жаль, з нетерплячки я спартолив останні сторінки, але це можна легко виправити».

Дев’ятнадцятого травня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року Брох з Прінстона, штат Нью-Йорк, повідомляє Даніелеві Броди: «Я все одно знаю, що "Вергілій" сповнений, мабуть, більшої пізнавальної глибини, ніж творчість Джойса, принаймні, нічим не поступається їй. ... З певною об’єктивністю я вбачаю у "Вергілії" важливу, а ймовірно, і найважливішу художню продукцію цих років». Численні місця приватної коресподенції, відсилаючи до Джойса, лише утверджують думку, що саме Джойс, якого Брох то приймає, то відкидає (а якщо й визнає зв’язок «Вергілія» й інших творів з поетикою художнього експерименту Джойса, то лише від супротивного), був мірилом для Броха, найважливіші романи якого постали зі спроби спростувати і перевершити великого попередника.

Мовними засобами Брох прагнув здолати мову. Його твори – документи великої поразки, що моментами межує з мучеництвом. Він поставив собі надзавдання, об яке врешті розбився. Мужність Броха в тому, що він нічого не приховав і не завуалював. Про Броха можна сказати так, як сам Брох висловився про Овідія:

«... проти нього ніщо не могло уже встояти, і всесвіт упав перед словом, розчинився, розтанув у слові, а проте і лишився, зберігся у слові, знищений і навіки відтворений наново, бо ніщо не загинуло, бо кінець поєднався з початком задля відродження і задля породження; і ширяло над світом слово, ширяло понад ніщотою, ширяло за межами того, що можна втілити в слово, й того, що втілити в нього не можна; і він, заглушений рокотом слова, в рокоті цім потопаючи, – він також ширяв, ширяв разом зі словом, та, що щільніше воно повивало його, що глибше він поринав у дзвінкий той потік, а потік поринав у нього, то більшим і недосяжнішим, то важчим і невагомішим робилося слово, і це море ширяло, ширяло це полум’я, важке, як те море, і легке, як море, одначе усе іще слово. Утримати слово було йому вже понад силу й не вільно; незбагненним і невимовним воно стало для нього, тому що було це уже поза межами мови».