Справжня література

Хуліо Кортасар. Поза часом. Оповідання. З іспанської переклав Сергій Борщевський. – Львів: Видавництво Кальварія, 2014. – 280 с.

Ґуґл пропонує Кортасара в комплекті з Борхесом, Маркесом, Льйосою, Фуентесом і Касаресом. Це товариство можна доповнити й урізноманітними, замінити одні прізвища іншими (я обов’язково додав би Карпентьєра), однак як би ми не перетасовували, щоразу це будуть фігури зі спільними, легко впізнаваними рисами – виразнішими, як у Маркеса, чи ледь уловними, як у Касареса. Вони прагнули скопіювати Європу і сподобатися їй, бути Європою в себе вдома і в Європі, яка для багатьох з них стала домом не тільки метафоричним, а й буквальним.

Їм пощастило не скопіювати, чим вони сподобалися і запам’яталися. Притягальна сила їхніх творів ще довго не висякатиме, а те, як писали Кортасар і Карпентьєр, і далі сприйматиметься як певна альтернатива до узвичаєних технік письма. Те неповторне, створене ними, отримало назву «магічний реалізм», а також – «фантастична література». «Фантастична» в усіх значеннях, які здатне зґенерувати це слово.

Європа, якою вони марили, тривалий час марила ними, по східний бік залізної завіси не менше, ніж по західний. Читання їхніх романів та оповідань прокидало бажання робити щось подібне. За всієї осяжности такого пориву, що чи не найбільшою мірою ґрунтувався на травматичності досвіду, есенціальних подібностях форм насильства держави над суспільством, його групами й індивідами, латиноамериканський магічний реалізм і Східну Європу розділяло щось більше, ніж Атлантичний океан. На цих теренах переконливе звучання мало інше письмо, і в підсумку «Родинна Європа» Мілоша здобула гору над кнайповим комбатантством Гашекового Швейка.

Теорія Бахтіна, хоч і виникла на цих східних теренах, виявилася ненайкращою для опису цього досвіду. Було поспішністю застосовувати її до латиноамериканського магічного реалізму. Ключ, знайдений у Бахтіна, був не тим ключем, тож відімкнув не ті двері. Напозір розкомплексовуючи, його карнавалістична теорія насправді увідноснювала злочиннну історію, злочинців і самі злочини. Не думаю, що письменники Центральної і Південної Америк погодилися б із таким трактуванням себе. І Маркес, щодо якого найбільша спокуса бахтінізувати, радше за все не виняток.

Відповідь на питання, чому так, варто шукати щонайменше в двох напрямках: у самій Східній Європі – її фізичній географії і географії її трагедій та струсів ближчої й віддаленішої історії, проте ще більшою мірою – в джерелах й обставинах поглядів Бахтіна. Хоч як би нам хотілося вірити в це, Бахтін нічого не деконструював, його теорія постала з потреби пристосуватися до дійсности сталінізму з усіма його жахіттями, вижити, пережити, не збожеволівши і не ставши покидьком, вона була в найкращому разі субверсією, одначе не опором. Нічого іншого й не могло з того вийти, адже карнавали, якими вони святкувалися в пізньосередньовічній і ренесансній Європі, ніколи не зазіхали на чинний, передусім політичний уклад: вони були виявом конформізму і визнанням поразки – таким визнанням, що не залишало гнітючого осаду і, відповідно, не створювало внутрішнього дискомфорту й інтелектуального зуду. Карнавал робив поразку стерпною, безжурною та строкатою, не потребуючи інтелектуальних потуг і яких-небудь подальших дій: доволі швидко все поверталося в звичне русло. Обрання короля блазнів – не більше, ніж ігрове відтворення чинного суспільного алгоритму.

В найновішій українській історії приблизно таким карнавалом стала Помаранчева революція. За те, що вона не спромоглася на більше (хоча більшість нас покладали надії на це більше), ми розплачуємося через десять років війною, господарським занепадом, ворожнечами, смертями, втратою територій і найважливішої з них – території, на якій акустичні властивості повітря ще дозволяють почути одне одного, не надто спотворюючи сказане. Сьогодні ми ризикуємо повторити методологічну помилку десятирічної давности.

Кортасар – аргентинський письменник, який народився і помер у Європі: Іксель (Бельгія) – Париж (Франція). Між цими містами – шістдесят дев’ять, майже сімдесят років, з них більшість часу в літературі і з літературою. В усвідомленні власної суверенності Кортасар легко вводить у свої твори імена письменників – класиків та сучасників, незрідка молодших і вельми часто таких, про яких ми нічого не знаємо. Коли цьогоріч одне за одним з’явилися українські видання Реццорі, Паса й Кортасара, а за ними й відгуки з нагоди їх появи, тисяча дев’ятсот чотирнадцятий аж ніяк не був для мене чинником у доборі саме цих авторів. Тим цікавішим постає збіг, наче щойно тепер завершується епоха – більша, ніж розміри якого-небудь із континентів.

Людина із саксофоном у лівому нижньому кутку, собор паризької Богоматері з годинником, що показує за дванадцять сьому (на справжньому соборі його немає, одначе відлічування часу – важливий момент), і світлими, майже білими сходами, що ведуть до темного прямокутника входу, а внизу праворуч підпис із наголосом на другому від кінця «а». Проте якби його не було і наголос вказував, як у французькій, на останній склад, це не сприймалося б фатальною хибою – література й мистецтво Франції викшталтували художній світ цього аргентинського письменника, а Париж – часто-густо місце дії і референцій. Зрештою, саме в Парижі Кортасар прожив заледве не половину життя. Потрібно було кількох сторіч, аби, кажучи образно, Кортéс перетворився в Кортáсара.

Тіла в Кортасара здригаються однаковою мірою від оргазму і знущань; врешті, здригання закоханих – фантазія протагоніста, а конвульсії від гасіння цигарок об оголене тіло – оповідання в оповіданні, тож єдино певним залишається мультиплікаційний фільм про каченя Дональда о десятій двадцять. Жадане ніколи не стає дійсністю, жертва і кат можуть швидко помінятися місцями, а сексуальні фантазії – ніщо інше, як іще один різновид (само)катування. Сни і ява, фантазія і дійсність – рідко в кого вони такі до взаємозамінности близькі. Хоч як і де розгортається дія, практично в кожному оповіданні присутнє насильство – годі сподіватися іншого від людини, батьківщина якої пройшла через пекло, а сам Кортасар був між засновників другого трибуналу Рассела проти диктатур в Аргентині, Чилі та Уругваї. «Постріли – звична річ у їхньому кварталі та й скрізь», і не лише в «Кошмарних снах». Попри все або ж саме тому Кортасар – автор, який вкрай ощадливо користується такими словами, як «відчай» і «страждання».

Кортасар розширює межі сприйняття, руйнує усталену модель оповіді, мова в його прозі «стрибає, танцює і летить» (Октавіо Пас). Кортасар: «Я вже пишу оповідання чи це поки що заготовки – цілком імовірно – до нічого?» «Я той, котрий проживав життя так, як хотів, життя самітника. Пів дня я заробляв на щоденний хліб перекладанням для ЮНЕСКО, решту дня читав і писав», – скаже про себе Кортасар. «Гра в класики», роман, який здійснив революцію в латиноамериканській літературі, з’явився, коли авторові було сорок дев’ять років і його, сьогодні одного з найкультовіших авторів світової літератури, знало невеличке коло втаємничених.

«Ми дуже любимо Ґленду» і «Поза часом» – останні опубліковані за життя книжки оповідань аргентинського письменника. Об’єднані в українському виданні спільною обкладинкою, вони вшановують Кортасара і його перекладачів – Юрка Покальчука, людину-легенду, яка впродовж десятиріч була посередником між Україною і Центральною та Південною Америками, й Анатоля Перепадю.

(Не пригадую, як мені прийшов на пам’ять цей діалог. Але все так і було, я записую і чую його, чи то вигадую, відтворюючи, чи то відтворюю, вигадуючи. Варто запитати мимохідь, чи не це, бува, і є справжня література.)