У туристичних путівниках пишуть, що містечко Почаїв на Тернопільщині збудоване під православним монастирем. І досі мешканці міста, хоч і голосують за кандидатів від ВО «Свобода» й поставили пам'ятник Степанові Бандері, живуть у тіні найбільшої тутешньої сили — Лаври.
Активіст
«Життя в нас залежить від монастиря. Нічого не відбувається без благословення настоятеля», — розповідає єдиний в Почаєві громадський активіст Тарас Паляниця. Закінчивши «міжнародні відносини» в Острозькій академії, він повернувся на малу батьківщину й намагається її розворушити. Взимку Тарас був одним з організаторів місцевої Самооборони.
На Майдан з Почаєва, на відміну від сусіднього Кременця, організовано не їздили, лише поодинці. Прислухалися до думки Лаври, яка тепер називає війну на сході Божою карою за зимові протести. «Вони вважають себе національною меншиною, наче вони окремо, а навколо "бендéри" й фашисти», — каже Тарас про лаврських ченців. Але саме завдяки монастирю місто має дохід від туристів.
Декому цей дохід не дає спокійно жити. Крім Верховної Ради, цього разу Почаїв обирав міського голову — попередній погорів на махінаціях із землею.
«Містечко невелике, але дуже корумповане саме через високу ціну на землю. Місто багатіє за рахунок туристів, а люди в ньому бідні», — скрушно підсумовує Тарас. Він прогнозує, що бурмистром стане самовисуванець Василь Бойко, колишній начальник міліції. Згодом цей прогноз справджується.
Крамничка
У продавчині в продуктовій крамничці густо нафарбовані очі та висока пишна зачіска. Вона питається, чи ми немісцеві, адже всі тутешні одне одного знають.
В Почаєві є лише три способи заробляти гроші: майже задармо працювати в Лаврі різноробом, тримати власну крамницю чи готель або піти в найми до тих, хто тримає. Тому тут багато заробітчан. За три місяці роботи в Польщі, Німеччині чи Португалії можна забезпечити собі рік життя в Почаєві, та ще й почати щось будувати. На святій почаївській землі мріє оселитися чимало православних, зокрема й мешканців Росії.
«А в Лаврі взагалі Русью пахнєт! Там на охороні козаків поставили — донських, зі сходу! Це коли Янукович до влади прийшов. Від кого охороняють? — І крамарка згадує кумедний випадок. — Заходить жіночка, дивиться на вітрину й питає: "У вас карамельки тільки рошенівські?". Так, кажу, смачні дуже. "Ні-ні, батюшка казав, що до них кров домішують!". Уявляєте таке?».
Заходить жінка — купити солоного оселедця з діжки. «Це в нас місцеві готують, смачнюча рибка! — каже продавчиня. — І ви візьміть, скуштуйте!». Та, закутавшись у светрика й кожуха, несподівано каже: «От кажуть, що в нас бандерівці. Але ж то історія! Чого тільки не було у воєнні часи, вже нікуди того не подінеш».
Російські війська бояться бандерівців, тому ніколи не дійдуть до Почаєва, впевнена продавчиня. Навіть якщо віддати їм Донецьку й Луганську області. Розмірковує про Донбас — мовляв, проблема реґіону в тому, що тамтешні мешканці нікуди не виїжджали: «Вже в Одесі, Харкові люди інші. Там нема такого впливу Росії, тож і захопити їх так легко не вдасться».
Кандидат
З депутатом міськради від ВО «Свобода», який кандидував на бурмистра, Миколою Замковським ми домовлялися зустрітись ще в суботу. Та він зателефонував і перепросив, пояснивши, що от щойно розібрав котел опалення. Довелося перенести зустріч на день виборів.
Здибаємось у невеличкій приймальні нардепа й кандидата-мажоритарника Михайла Головка, також свободівця. На його плакаті, що висить у приймальні від позаминулого року, поруч із свободівським стоїть логотип «Батьківщини». Тоді Головко був узгодженим кандидатом, а цього разу партія Тимошенко висунула свою кандидатуру — Руслану Кушнір.
У Почаєві, розповідає Замковський, багато росіян і молдаван. Здебільшого це священики та їхні родини, які асимілюються з місцевим людом, однак церква має на них більший вплив. Місцеві мешканці, зі слів депутата, не сприймають «проповідь, у якій паплюжиться наш прапор, герб і взагалі ставиться під сумнів існування української нації». Хоча, визнає він, під час зимових протестів пожертви на Майдан робили й священики Української Православної Церкви Московського Патріархату. Щоправда, просили цього не розголошувати.
Усі п'ятеро конкурентів Миколи Замковського в боротьбі за крісло міського голови, на його думку, влаштовують Лавру. «Прихід такої людини, як я, до влади був би для Лаври несподіваним, — каже свободівець. — Та й для мене теж. Це все одно, що перемогти в окупованій частині Донбасу». Він вже здогадується, що програє вибори.
Бурмистра обирають ненадовго — незабаром місцеві вибори в усій країні. Якби Замковський переміг, він би спробував зробити секретарем міської ради людину, якій довіряє, і протриматись до виборів. Попередня секретар міськради подала у відставку після викриття злочинів екс-голови й виїхала з міста.
«Перш за все треба провести місцеві вибори, і тоді на місце колишніх реґіоналів висувати своїх людей, які мають авторитет у місті», — каже свободівець. На виборах 2012 року Партія реґіонів узяла в 164-му окрузі, до якого належить Почаїв, майже 10% голосів.
Монах
Студентів Українського Католицького Університету у Свято-Успенській Почаївській Лаврі навряд чи вітатимуть, тому вдаємося до хитрощів — називаємося журналістами з Донбасу. Нас запрошують усередину. Біля брами помічаємо людину в камуфляжі та хутряній шапці. Охоронець подібний на ґвардійця біля Букінгемського палацу, але на шевроні написано: «Волинське козацтво». Поруч — пізнавальний плакат «Святые отцы о ереси латинизма (католичества)».
Чимало людей біля входу до монастиря просять грошей на храм, лікування чи просто на хліб. Пожертвувавши одному з ченців десять гривень на храм, дізнаємося шлях до чергового брамника, себто монастирського вахтера.
Вахтер — міцний чолов'яга невизначеного віку. Ще раз перепитавши, хто ми такі, запрошує до кімнати. На столику лежить брошура «О вреде мультфильмов» з критикою телепузиків.
«Как у вас там, в Славянске, ситуация?» — питає інший, молодший монах.
«Ничего, — відповідаємо, — нормально. Войны уже нет, спокойно стало». З виразу обличчя співрозмовника стає зрозуміло: це трохи не те, що він сподівався почути.
«Говорят, серьезные зачистки идут… Семьи друг друга сдают… — монах відчиняє шафу й дістає газету «Донбас». — Это ваша газета?».
Він явно щось запідозрив і вимагає документів. Редакційне посвідчення слов'янської газети його заспокоює. Починає розповідати про москвофільський рух у Галичині, про штучність української нації та мови, раз у раз переходячи з російської на неіснуючу: «Хто такі українці? Це ті каїни, які вбивали своїх братів! Спочатку руками угорців і австрійців вони прибирали своїх політичних опонентів. Думали по завершенні Першої світової війни знищити весь руський рух і панувати над народом. Та Австрійська імперія впала й зараз прислуговує Заходу. Захід — це хлопська психологія!».
До кімнати заходить низенька, скоцюрблена старезна бабця. Зрозуміти, що вона говорить, важко, лише одна фраза лунає виразно: «Посмотрите, что со мной сделали эти католики, ходить не могу!». На запитання монаха про вік стара відповідає, що їй сімнадцять. Монах виводить її до сусідньої кімнати, за кілька хвилин повертається і провадить далі — про єврейську змову, секту Хабад та її члена Коломойського. У Дніпропетровську, каже мешканець Лаври, Коломойський будує Хазарію.
На запитання про вибори відповідає: всі суспільні устрої штучно створені жидами й ведуть до загибелі. Вся влада може бути тільки від Бога. Євромайдан? «Це студенти хотіли леґалізації гомосексуалізму». Воїни, що гинуть на Донбасі? «Ми, звісно, відспівуємо, але де ґарантія, що вони потраплять до Царства Небесного?».
На прощання монах дарує нам газету «Глас православ'я», де опублікований «План Даллеса» — конспірологічний документ, який доводить, що голова ЦРУ планував знищити Радянський Союз. І дає пораду: «Во Львове осторожней! Огурец, когда попадает в рассол, всегда становится солёным»...
На виході з монастиря обираємо серед прохачів колоритного бородатого діда. Давши п'ять гривень, запитуємо: за кого треба голосувати? «За Ляшка! Тільки за Ляшка! Він усіх цих мільярдерів — на вила», — повчає старий.
Юнак
Максим працює на рецепції найдорожчого почаївського готелю. Післязавтра він поїде з цього міста. «Моя ідеологія — подорожувати. Зараз моя мета — Лондон чи десь поблизу нього. А почну з Польщі. Поїду туди на роботу, байдуже яку. Мало хто їде взимку, а я люблю ставити собі перешкоди», — ділиться планами Максим. У свої двадцять п'ять він начитаний, покликається на книжки з філософії та психології. У Почаєві йому нецікаво — все тут для паломників, «а, крім Лаври, більше нічого ловити».
Через дорогу від готелю — ще новий спортивний майданчик. На паркані висять дві ікони. «Це Лавра для послушників поставила, –- пояснює Максим. — У місті щось робиться або Лаврою, або до виборів. Кілька років тому рошенівський майданчик з'явився, а ще кандидат-мажоритарник будинки ремонтував. Пінопластом утеплив, вікна замінив. А проголосували за іншого».
Про те, що робиться на Донбасі, Максим дізнається з першоджерела: його друг воює. «Він іще на Майдані був, — розповідає хлопець. — У внутрішніх військах. "Діди" їх повиставляли вперед під коктейлі Молотова, а самі метрах у десяти позаду ховались».
Друг, каже Максим, дуже змінився, після того як побачив смерть свого командира: «Це вже зовсім інша людина… А заради чого? Якісь ігри політиків».
У розмову вступає дівчина Марія, яка радить не вірити новинам в Інтернеті. «Чого ви вирішили, що Лавра виступала проти Майдану? Єдине, що були барикади маленькі. Знаєте, на сході боялися бандерівців, а в нас — "тітушок"».
Вона підтримує чинну владу, але на виборах голосує за «Самопоміч»: «Коли обирали президента, розуміли, що неможливо за два дні змінити те, що будувалося двадцять років. Так тепер беруть кредити. Навіщо? Щоби ті ж пенсії виплатити, і людина могла собі купити щось. Вони стараються, не завжди виходить, але ж це справді уряд самогубців».
Не радить вона покладати великих сподівань і на новообраних депутатів: «Люди досі мріють про колишню владу, радянську. Лише тому, що тоді працювало виробництво, платили достатньо, щоби прогодувати й одягнути родину, щось будувалося». Дівчина нарікає, що люди голосують за знайомих і забагато вірять рекламі: «Якщо кандидат має мало реклами, то й шансів мало». Або, каже, треба роздавати гречку. Але Почаїв, на щастя, це оминуло. «Коли я була маленькою, після виборів ми родиною ходили в кафе. Дорослі пили, а дітям замовляли морозиво», — згадує Марія.
Вибір
О шостій вечора Почаїв вимирає. Щосуботи нічний клуб «Жара» в Будинку культури запрошує на дискотеку. Але не цього разу — завтра вибори.
Дільниця розміщена на вулиці Шевченка, в музичній школі, яка офіційно називається Школою естетичного виховання.
П'ять хвилин до початку голосування. У фойє музичної школи троє пенсіонерів розглядають портрети на стінах.
– Верстовський, Скрябін, Ліст… Тьху, та то ж не кандидати!
– А ось, дивись, — тягне бабусю за рукав її приятель. — «Народний фронт», майдануті ці. Добкін, в опозиції тепер. А це що за партія? А-мі-да-ла Пад-ме. Іноземка яка, чи що? – Та ні, Миколаївна ж!
Ще одна старенька в рожевій хустці з парасолькою-паличкою ледь не обіймає плакат «Народного фронту»:
– Ось вони, ось!.
– Там же самі євреї! – попереджає її дід у кашкеті й довгій маринарці.
– А де не євреї?
– Та хоча б у «Заступі».
Побачивши плакат Комуністичної партії, тілиста жінка з господарською сумкою обурюється:
– Вже й старі запам'ятали, що за комуністів не можна голосувати. Куди ж вони все лізуть!
– Та всі вони комуністи, — відповідає інша.
– І ці? — запитуємо, вказуючи на кандидатів на міського голову.
– Та ці теж.
– А Васька — ні, — додає перша, тицяючи пальцем у портрет Василя Бойка.
– Хіба він в комсомолі не був? — дивується друга.
– Так і я там була, — сміється жінка.
До кабіни, як метрдотель до ресторану, виборців проводжає спостерігач. У музичному класі він виглядає цілком органічно: в білій сорочці зі зашпінками, камізельці, краватці і вовняному в смужку костюмі, подібний на композиторів з портретів. Він допомагає старезному дідугану, що ледве волочить ноги, зійти сходами.
В тиші чути постукування ціпка, а потім вигук: «Щоби повбивали тих москалів, що по наших хлопцях стріляють!».
І вже тихіше: «Піду сто грам за вибори вип'ю!».
29.10.2014