Чи можна проголосувати за підтримку реформ, якщо їх по суті й не починали? Чи можна проголосувати за підтримку люстрації, якщо партія-лобіст цього процесу веде на вибори людей, яким давно місце або в смітнику історії, або й узагалі в тюрмі? Варто підтримати правлячу силу, щоб у період війни уникнути міжпартійних чвар і повторення 2005 року? Чи краще віддати свій голос новим, таким чином унеможлививши узурпацію влади чинним Президентом?
Ми знову постали перед вибором, який ще не визрів. Вочевидь, саме на це й робиться розрахунок: люди голосуватимуть на патріотичній хвилі, емоціях і спогадах, не аналізуючи ситуації. Ясна річ, що взимку нас чекає глибока криза. Тому вибори й призначено на жовтень – допоки люди (виборці) не отримали перших «холодних» платіжок за комунальні послуги, електроенергію й газ. А потім не порівняли їх із курсом валют і своєю зарплатнею. Так, безумовно, можна наводити приклад Литви, яка пережила справжню російську блокаду і пересиділа холодну балтійську зиму в шубі. Ми теж зможемо, сумнівів немає. Але чи справді завершилася наша революція, як завершилася литовська?
Чи доречно вважати нову владу справді новою, якщо ніхто (!) з винних у розстрілах Майдану не покараний? Якщо не вдалося знайти «ниточки», що ведуть від снайпера до найвищих посадових осіб, у головах яких визрів диявольський план? Дивовижним чином сталося так, що жертви в м’ясорубці зими 2014 року є лише з боку «низів», простих людей і найнижчого рангу представників силових структур. Політикам – чи то Януковичу, Царьову, Льовочкіну тощо, чи то силовикам – Пшонці, Захарченку, Лєбєдєву, вдалося не просто уникнути покарання, а то й втекти з країни разом із награбованим. Тому й топчемося знову навколо питання: це був переворот чи таки революція? Відбувся «договорняк» нової влади зі старою, й тому остання уникнула покарання? Чи нова влада настільки бездарна й безпомічна, що не здатна ані розкрити найрезонансніший злочин в країні (розстріл Майдану), ані запроторити за ґрати навіть взводного «Беркуту»? У такому разі, голосуючи за одну з правлячих партій, ми голосуємо за «договорняк» чи за безпомічність?
Чи можу я проголосувати за партію Порошенка, якщо той повністю віддав Закарпаття феодалові – Балозі? А той у свою чергу веде на вибори всю свою – нічим не видатну, гіршу, ніж пересічна – сім’ю на вибори, а там, де шансів не має (в Ужгороді) патронує колишньому реґіоналу, який відкрито скуповує голоси? Чи є сенс голосувати за партію Прем’єр-міністра й міністра внутрішніх справ, якщо міліція й інші правоохоронні органи ніяк не реагують на відвертий підкуп виборців (не гречкою, а грошима, готівкою!) екс-регіоналом і людиною Балоги? І що робити в ситуації, коли альтернативою цим політичним силам є псевдореформатори, псевдорадикали і представники олігархату?
Попри все це, немає сумніву, що наступне скликання Верховної Ради буде кращим за попереднє. Слід пам’ятати, що всі без винятку минулі вибори відбувалися в Україні під знаком апокаліпсису – політики стверджували, що цей «вирішальний бій», «остання битва», «або-або». Це добра технологія, щоб мобілізувати виборців, але вона нічим не допомагає країні. І треба визнати, що наступне скликання парламенту буде кращим не через успішні реформи, люстрацію чи дорослішання суспільства, а просто через те, що Крим і Донбас не голосуватимуть.
Тому це вибори, які насправді нічого не вирішують.
22.10.2014