кир Борис ҐУДЗЯК

Ми планували інтерв'ю на глобальні теми, з філософськими засновками й не менш філософськими висновками. А вийшла просто дуже добра розмова — про найважливіше. Ми хотіли говорити про геополітику і футурологію, а поговорили про Людину, про те, як їй рятуватися від будня, і про те, коли найкраще слухати Бога.

 

 

— Кажуть, світ збожеволів. У чому причина цього божевілля?

 

— Таке твердження нагадує мені інше — про те, що «молодь сьогодні погана». Кожне покоління нарікає на свою молодь так само, як і кожне покоління стверджує, що «світ збожеволів». Усім нам хочеться відчуття унікальності власної кризи. Зрештою, у цьому є велика частка правди — люди щоразу стикаються з новими, неповторними труднощами. Але природа таких різних історій і таких різних випробувань завжди однакова, тож і вихід з кризи у будь-якому часі має універсальну, просту природу — не жити на шкоду комусь, жити жертовно, корисно.

 

...Я б не засуджував сучасність так, як ви. Є багато позитивних ознак. Наприклад, за останніми дослідженнями, рівень бідності на планеті понизився. Хоч як це боляче прозвучить в Україні, але у світі сьогодні є менше воєн, ніж в будь-який інший період історії.

 

Проблем також багато. Мені здається, що є великі труднощі у Західному світі, там часто панує заперечення правдивих цінностей. Можливо, роль України сьогодні для Заходу є визначальною. Ми бачили Євромайдан і людей на ньому, ми бачили подвиг Героїв Небесної Сотні. Це була велика жертва і великий прояв жертовності — коли люди віддали своє життя за правдиві, загальнолюдські цінності. Це відчули усі: і той президент, який втік, і народ, який консолідувався. То було дуже яскраве свідчення. У цьому контексті мені здається, що, незважаючи на позитивні досягнення й неймовірні прориви, поняття жертви й жертовності на Заході є призабутим, чомусь не актуальним. Люди забули про якісь священні речі і тут, напевно, можна говорити про божевілля...

 

— Людство стає людством, у якому не вистачає місця власне для людини. Зі спільноти людство перетворилося на механізм, у якому кожен має чітку «прикладну» функцію: робота-дім-робота. Де тут людина? Ви її шукали зі ліхтарем?

 

— Справді, є прості речі, від яких ми, на жаль, віддалилися. Наприклад, родинна трапеза. Я пригадую з власного дитинства, що ми з батьками завжди снідали та вечеряли разом, вчотирьох. Ми зустрічалися вранці і ввечері в один і той самий час, майже до хвилини. Це був такий простий, але такий унікальний час на те, щоб побути разом. Мені здається, що ось такі, не-віртуальні стосунки є дуже потрібними. Потрібно спілкуватися наживо, бути поруч.

 

Сьогодні ми перебуваємо лише на початку цієї ери віртуального спілкування. Думаю, що усі плюси та мінуси зможемо оцінити десь лише за 50 років. А зараз розгублено стоїмо перед усім багатством, усією палітрою тих можливостей, які перед нами відкрилися. Соціальні мережі, блоґи, інтернет загалом є дуже корисними — згадаймо хоча б, наскільки такий спосіб спілкування виявився помічним під час Майдану. Але трудність у тому, що ми готові брати усе це повністю. Трудність у тому, що ми не даємо собі труду визначити, що для нас є потрібним, а без чого можна обійтися.

 

Час справді стає шаленим, але я думаю, що ми не є приречені. Знаєте, коли з'явилися першодрукарі, коли книги почали друкувати у відносно великих обсягах, це також була революція комунікацій. Коли європейці відкрили Америку, це теж був переворот. Інформації ставало більше. «Світ валився»! Валився, але не завалився.

 

Сьогодні, у цьому шаленому часі, помітьте, люди починають горнутися до тих осіб і ситуацій, які привертають нас до того, чого наше серце прагне. Візьмімо за приклад кардинала Любомира Гузара. Безумовно, важливим є те, що він каже, але не менш важливим є те, як він говорить. Кардинал Гузар спілкується повільно, спокійно, з гумором. Гумор — це спосіб легко відкрити людині нові знання. І йому це вдається, Любомир Гузар повертає людей до Бога, до Великого Бога. На мою думку, світ приходить до цього — до пауз, перепочинку, думання. До миру.

 

— Говорячи про віртуальне спілкування, Ви наголосили на дисципліні — обирати те, що для тебе є справді важливим. А як вибрати? Як можна зрозуміти, що для тебе є справді важливим, а що — задля годиться? Як наважитися на таку дисципліну?

 

— Ми чуємо дуже багато голосів, щохвилини стикаємося з подразниками, які будь-що прагнуть нашої уваги. Простори, і віртуальні, і реальні, «заліплені» рекламами — від напоїв до магії. Усе навколо пропонує нам отримати щось за ніщо. Чи це можливо? Чи можливо отримати щось за ніщо? Ні, звичайно.

 

Думаю, що чудовим способом відрізнити вартісне від другорядного є уважне слухання. Уважне слухання завжди є критичним. Коли ми слухаємо й аналізуємо, а не лише «розвішуємо вуха», нас складно надурити, збити зі шляху. Тут мова не лише про порятунок від авантюрних пропозицій, тут ідеться і про те, що, слухаючи уважно, людина може почути себе і відповісти на питання: «Чого саме я хочу? Що справді є необхідним?»

 

Переконаний, що справді великі люди уміли слухати. А відтак — прислухатися. Цього часто бракує сьогоднішнім українським політикам. Розвиваючи власні проекти, пишучи закони і працюючи «на камери», вони забувають уважно слухати тих, кого представляють, кому власне й служать. Лідером є не той, хто наказує. У першу чергу лідером є той, хто провадить, бо чує своїх підопічних.

 

Однак не лише там, нагорі вміння слухати допомагає. У нашому повсякденному житті теж дуже важливо чути. Чи чуємо ми наше втомлене тіло, коли на годину довше засиджуємося вночі на новинних сайтах і у соціальних мережах? Я сам себе часто на цьому «ловлю» - коли неможливо відірватися від монітору, бо важко не знати, що відбувається в Україні. Однак над цим треба працювати, контролювати себе. Буде дуже неправильно, якщо ми будемо цілий час втомленими. Не варто щоразу думати: «Якщо я цього не зроблю, ніхто не зробить. Якщо я дам слабинку, світ завалиться»...

 

— Але дуже часто так і є. Особливо серед духовенства. Треба дуже багато працювати...

 

— Так, це правда. Однак треба пам'ятати не лише про те, що ти робиш, але й про те, як ти це робиш. У цьому розумінні особа Любомира Гузара є для мене дуже показовою. Своїм життям він приносить у світ значення свого імені — Любомир, тобто «любов у мирі», «у мирі любов». Коли ми знадато втомлюємося, навіть найкращі наші наміри, найсвітліші вчинки часто позначаються саме втомою, а не любов'ю. Треба уміти знаходити хоч трохи часу на себе.

 

— А час на себе — це що?

 

— Погляньте, навіть тварини відпочивають, навіть вони потребують зупинки. Згадайте, як на вулиці ми бачимо часом нервових, «смиканих» бродячих собак. Вони завжди готові тікати, або огризнутися, захищатися. Так само і люди. Коли ми цілий час «на ногах», коли не спілкуємося достатньо і тепло з близькими, ми стаємо як ті собаки — зі «загнаним» блиском в очах.

 

Дайте собі зовсім трохи часу на відпочинок, часу на певне споглядання, на здорову самотність. Ну от хоча б почитайте. Ми так мало стали читати. Отримуємо інформацію з екранів — телевізора, планшета чи комп'ютера. Тексти стають короткими, концентрованими. А коли ми читаємо книгу, ми можемо зробити просту річ — зупинитися на хвильку і подумати. Ритм нашого життя сьогодні багато в чому визначається тим, як і яку інформацію ми отримуємо та сприймаємо. Книга дуже добре вирівнює цей ритм.

 

Ми сьогодні уже говорили про «уважне слухання». Час на себе — це також можливість почути. Перш за все, це можливість почути Бога і поспілкуватися з ним. Нерідко люди приходять до священика з такими словами: «Я молюся, говорю до Бога, кричу до Нього, але, видається, наче Він мене не чує». Настільки домагаюся своїм репетом відповіді, що й не можу почути її, коли вона з Божих уст звучить. Заговорюємося, навіть у молитві. Думаю, так стається через те, що ми настійливо, активно, навіть конвульсивно концентруємося на тому, чого, на нашу думку найбільше потребуємо. І при цьому ми забуваємо спинитися, озирнутися і прийняти з вдячністю те, що маємо уже сьогодні. Ми спішимо жити потім, а виходить, що найбільше шкодуємо за тим, що було колись: восени за літом, за любов'ю в розлуці, за юними роками на старості. Озирнувшись, зрозуміємо, як часто ми без вдячності, як належне сприймали те, що маємо.

 

Я переконаний, що усі ми дуже збагачуємося, коли дякуємо, коли у якийсь момент на усе дане починаємо дивитися з вдячністю. Погляньте на зелені крони дерев за цим вікном. Узимку вони білосніжні. На мільйон таке дерево — одне. Часом зранку ці крони легенько мерехтять, відбиваючи сонце. Ми б відчули цінність цих дерев, якби їх почали рубати. А сьогодні навіть не помічаємо, сьогодні мені важко зрозуміти, що це все — для мене. Але наскільки багатим я стану, коли прийму цей простий факт!

 

Подивися навколо, будь вдячним, будь від цього багатим!

 

Володимир БЄГЛОВ

13.10.2014