Партії як невід'ємна складова демократичної парламентської боротьби є атрибутом кожного розвинутого суспільства західного зразка. Є вони, партії, і в східних суспільствах, але там вони становлять собою радше ширму демократії, а не її суть. Бо в таких державах вони є закритими акціонерними товариствами або державної номенклатури (комуністичні партії СРСР, Китаю), або державного бізнесу (газпромівська «Єдина Росія» Путіна).
Свого часу Леонід Кучма придушив паростки демократичних партій, які представляли б ідеологічні чи соціальні групи суспільства, і поставив в основу партійної розбудови олігархічний бізнес. Звісно, були і є партійні проекти, які справді засновані на єдності думок і світосприйняття, але вони всі двадцять років були неконкурентними з бізнес-проектами великих фінансово-промислових груп.
Після Революції гідності в суспільстві склався запит на партії нового типу: ідеологічні, відкриті, фінансово прозорі. Як це втілюють самі партії, пропонуємо розглянути на прикладі «Сильної України» Сергія Тігіпка та «Громадянської позиції» Анатолія Гриценка. Чому обрано саме ці дві політичні сили? Дуже багато спільних вихідних даних. Дві партії ключовими активами мають постаті власних лідерів, учасників минулох президентських перегонів, їх члени у минулому парламенті змушені були йти за списками інших партій, обидві мають досить високий (щоправда, команда Гриценка трохи вищий) шанс потрапити до нового парламенту. Цікаві й головною різницею — ставленням до подій на Майдані: Тігіпко веде в парламент 11 «кривавих гречоксіїв», які голосували за диктаторські закони 16 січня, а Гриценко та його команда були активними учасниками Революції гідності. Наскільки різні підходи у двох команд — можна зрозуміти, проаналізувавши тактику участі у виборах 2014 року.
Чим «Сильна Україна»?
Формально відмежувавшись від підтримки попереднього режиму, лідер «силовиків» Сергій Тігіпко діє повністю в парадигмі пізнього кучмізму та часів режиму Януковича. Система формування списку це ілюструє якнайкраще. У ньому (списку) немає нових облич, на яких тепер суспільний запит дуже високий. Але немає і піар-складової в особах співаків, артистів чи навіть бойових комбатів (що не дивно, бо хто з вояків АТО піде у список, де 11 кандидатів були серед тих, хто голосував за «диктаторські закони», які спричинили розстріли на Майдані). Все формується дуже просто: є фінансово-промислові групи, які підтримують партію, і їм виділяються місця відповідно до прескуранту професійності їх представників. Які ж це групи?
Найбільшу частину списку становлять представники саме команди Сергія Тігіпка. У першій двадцятці ми нарахували сімох, разом з самим лідером списку. Четверо з них були депутатами попереднього скликання, входили до складу Партії реґіонів, за списками якої пройшли за квотою «Сильної України», яка згодом влилася в «реґіоналів». Двоє новачків — керівник обласних структур СУ, бізнесмен реґіонального рівня, дніпропетровець Сергій Думчев (банк «Преміум») і харків'янин Олексій Логвиненко (встиг побувати в «Батьківщині» та в партії Наталі Королевської «Україно, вперед!»).
Близькими до групи тігіпківців є ще двоє депутатів, які представляють активи зятя Леоніда Кучми Віктора Пінчука: чинний нардеп Лариса Мельничук та один з керівників «Інтерпайпу» Олексій Слюсарєв. Дружба Сергія Леонідовича та Віктора Михайловича давня та міцна. Ще на початку цього тисячоліття (йдеться про двохтисячні роки) вони були головними акціонерами політичного проекту «Трудова Україна», яка і поклала основу «силовикам». Також є інформація, що саме Тігіпка Кучма розглядав на свого наступника, але «данєцький парєнь» зміг перемогти дніпропетровського банкіра у гонці за престолом.
Іншою великою групою у списку «Сильної України» є представники команди Валерія Хорошковського. Колишній власник «Інтеру», екс-голова СБУ та екс-перший війце-прем'єр в уряді Азарова не лише повернувся в Україну і зміг переконати ЦВК що не має перерваного часу проживання, а й завів у список СУ ще четвірку осіб й допоміг потрапити у нього двом представникам сфери інтересів Дмитра Фірташа. Переважно це представники великого бізнесу або давні соратники олігархів.
Окремо стоїть група представників інших бізнесменів (Євген Жадан представляє інтереси Вадима Єрмолаєва з Дніпропетровська, Таріел Васадзе, власник «Укравто» — самого себе) та політичних партнерів Тігіпка (екс-генпрокурор Святослав Піскун та екс-голова Вінницької ОДА Микола Джига; цих двох пов'язує те, що за часів Кучми вони були достатньо наближені до силових структур та правоохоронних органів, і тому можуть дуже багато знати про колишнього президента).
Щодо тактики на виборах — все по-старому: джинса, нечітке позиціонування у форматі «всім все», банальні гасла «Мир. Економіка. Майбутнє». Тінь Леоніда Даниловича виглядає з-за кожного плеча, при кожному русі. Наскільки переконливо це виглядає виборцю — час покаже. Під цей момент соціологи дають «силовикам» 4,5–5,5%, тобто вони балансують на межі проходження.
У чому «Громадянська позиція»?
«Перший непрохідний» президентських перегонів 2010 року, який у 2014 році зумів показати четверту позицію на перегонах того самого рівня, Анатолій Гриценко вирішив поєднати відповіді на запити суспільства з військовою точністю та консервативністю. Його список (розглядаємо першу тридцятку, оскільки шансів потрапити у парламент ця команда має суттєво більше, ніж «силовики») переважно сформований з керівників обласних організацій «Громадянської позиції», посиленний політтехнологом, екс-депутатом, львів'янином Тарасом Стецьківим та заступником Адміністрації Президента часів Віктора Балоги, теж вихідцем з західних реґіонів Ігорем Пукшиним (найбільш контраверсійна фіґура у списку, в ЗМІ проходила інформація щодо співпраці з заступником АП часів Льовочкіна-Януковича Портновим). Навіть переважна більшість «спонсорів» кампанії, людей, які фінансово утримують партію, названих Гриценком на вимогу журналістів, є партійцями та керівниками обласних структур чи народними депутатами (Олег Канівець та Леонід Макул).
Відповідаючи на заклики суспільства щодо оновлення, яке Гриценко поставив як один зі слоґанів своєї кампанії, за настійливою порадою Тараса Стецьківа до списку було запрошено представників молодої партії ДемАльянс (Василь Гацько — №2 у списку та Наталка Соколенко — №13), а також представників громадського сектору — Олега Дерев’янка (№4) та експерта РПР у сфері боротьби з корупцією, екс-керівника Центру протидії корупції Віталія Шабуніна. Є у списку і боєць «Айдару» — він теж голова обласної організації партії на Волині — Олександр Кралюк.
Йдучи на виконання вимоги моніторинґової групи руху «Чесно», всі кандидати від «Громадянської позиції» вивісили на сайті партії біографії та декларації (на дочасних виборах такої вимоги у законодавстві немає, тому це власна громадянська позиція кандидатів та самого лідера партії).
Назвав, як вже було зазначено, Анатолій Гриценко і головних спонсорів кампанії. Щоправда, суми надходжень та видатків не оприлюднені, тобто привід сумніватися в остаточній фінансовій прозорості залишився. Цим дуже активно користаються опоненти, намагаючись звинуватити ГромПозицію в підігріванні олігархам через наявність їх коштів. Аналізуючи перебіг кампанії, кількість «викинутого» в електорат аґітматеріалу, можна констатувати: олігархи Анатолію Степановичу попалися скупі…
Загалом беручи, «Громадянська позиція» показує приклад партії перехідного періоду від олігархічної, якою безсумнівно є «Сильна Україна», до партії західного зразка. Є намагання почути суспільство і зреагувати на його запити, але ще не повна фінансова прозорість. Хоч і в цьому напрямку вже є зрушення. Можливо, саме через це підтримка суспільством команди Гриценка вища, ніж у тігіпківців і становить 7–8 %, а це ґарантує потрапляння до парламенту.
10.10.2014