Пісня волі.

Микола Бажан

Щовечора на пагорб за селом
Ішли вони гуртками мовчазними
І стовп з кощавим та смішним орлом,
Як шибениця, зводивсь перед ними.
Обскубаний одноголовий птах,
Неситий дзьоб розкривши над землею,
Обдертою, чужою, несвоєю,
Загрозливо перетинав їм шлях.
Проклята птиця, марище прокляте
В'їдалося, як впечене клеймо
На вкрадене, грабоване і взяте
З самим життям господаря майно.

Вони ішли щовечора на кручі
І слухали в побожній тишині,
Як на заставі, на притихлім Збручі
Дзвенять бійця червоного пісні,
Як в час вечірній лине знад застави,
Над Збруч, над Буг, над прикордонний вал
Велика пісня визволення й слави,
Гімн велетнів — Інтернаціонал,
Гримить: "Зведись, таврований прокляттям,
Весь світ голодних і рабів". Слова,
Проспівані з нечуваним завзяттям,
У серце входять. Серце ожива,
Мужніє серце силою новою,
Напружуються втомлені тіла,
Хоч вп'ється знов з безсилою злобою
В своїх рабів кривавий дзьоб орла.
Як розказать про всі, людьми відчуті,
Знущання й муки, зненависть і плач!
Завжди один закон хижацьких вдач:
Що менше сил, то більше сказу й люті.
Але дарма! Уперто й горячково,
В єдине слово вклавши мрії всі,
Вони священне вимовляли слово
В усій його величності й красі.

Ні кат, ні шпиг, ні злигодні тривалі
Їх не злякають, — мужній дух не згас,
Бо життєдайне, світле слово — Сталін —
Надією сповняло в трудний час.
Про Сталіна боєць співав знад Збручу,
Їx вільний, їх єдинокровний брат.
Цю пісню горду, сонячну й могучу
В серцях людей згасить не зможе кат,
Бо пісні тої строфи величаві
Звучать, як клич, як клятва, як закон.
І прийде день, і щастя ступить в славі
За кривдою прокладений кордон.

І день прийшов. На підлість, на зрадливість,
На ненажерність білого орла
Свій рішенець спокійний прорекла
Народів братніх правда й справедливість.
І пісня з ним ввійшла сюди святково,
І чуваний з цих берегів мотив,
Який гримів так знано і так ново,
Весь визволений натовп підхопив.
По-братськи злившись в одностайнім співі,
Про Сталіна заспівував народ,
Ці, певне, перші в їх житті щасливі
Пісні росли й хитали небозвід,
І гордо звів у юному пориві
Свій стан похилий, битий горем дід.
Мале дівча, як щирий знак привіту,
В блідих, худеньких, зморених руках
Принесла жмутик вересневий цвіту,
Який розцвів на галицьких полях.
Він червонів, мов сонця промінь повний,
Що над землею тут зійшло навік.
І дар дівчатка, скромний та любовний
Боєць прийняв і свій прикрасив штик.