Коли у тебе є твоя рідна і коштовна граната, і коли з неї вирваний запобіжник, і ти тримаєш її у одній руці, щоби вона не розірвалася, то вона залишається твоєю власністю. Але ти перестаєш мати одну з двох – всього лиш двох – таких потрібних для чогось іншого рук. Бо одна твоя рука вже непрацездатна, ти каліка, бо у ній тримаєш гранату, і більше нічого нею не можеш робити. Врешті м'язи закостеніють, ти перестанеш ними керувати, і хоч не хоч, рука гранату випустить. І кінець тоді настане не тільки твоїй втомленій руці, але й твоїй улюбленій коштовній гранаті, і тобі самому, і тим, хто від тебе близько.
Щоби такого не сталося, мусиш або кинути її сам кудись у корчі (там вона також переб'є якихось мурашок, переломить якісь живі пагони), або дати її потримати комусь іншому. Комусь, хто не хоче вибухнути і буде її тримати. Найкраще передати її своєму ворогові. Хоча би заради того, щоби саме він став тим, у кого одна з двох рук буде зайнята триманням цієї колись твоєї, а тепер уже своєї гранати.
Якось так можна описати ситуацію із тим фрагментом України, який є захоплений всілякими терористичними народними республіками. Вони – це граната, яку тримаєш, позбувшись таким чином однієї руки. Трохи шкода, що ти її колись сам вклав у неї кошти, але тепер це дрібниця, порівняно із відповідальністю.
Україні (нам) не треба її тримати, бо стаємо безрукими. І не треба боятися, що на якийсь час передамо її комусь іншому. Не треба боятися усунути від себе все це «придністров'я-2». Хай собі трохи побуде нелегітимною територією – майбутня історія надто тривала, щоби перейматися кількома роками.
В жодному разі не треба брати їх до себе. Не можна погоджуватися на те, що якась граната буде визначати те, що ти робиш, куди ходиш і з ким зустрічаєшся.
Ідея опікунства добра тоді, коли ти можеш кимось опікуватися. Коли ж ти сам у дірі, то не варто бавитися у доброчинність.
Хай буде перемир'я, хай будуть терористи на своїй території, хай все буде невизначено. Але не можна допустити, щоби ідіот диктував операторові зношеної атомної субмарини, яким має бути режим роботи реактора. Не можна допустити, щоби субмарина везла ідіота туди, куди йому хочеться і працювала заради того, щоби знайти йому одному якийсь харч.
Україна (ми) не може собі дозволити, щоби ідіоти інтегрувалися у її організм вже сьогодні. Зі всіма їхніми елітами, поняттями і матеріальними потребами. В такому разі загинуть всі. Рука врешті не втримає гранату.
Україні (нам) пора стати прагматичною. І у цьому випадку прагматичність є синонімом виживання. Не варто нікого тягнути до себе, обіцяючи віддати все своє. Хай собі побудуть самі. Хай потішаться своїми п'ятнадцятьма хвилинами слави. Якщо вони не потрібні навіть Росії, то чи потрібні вони нам? Якщо Росія хоче нам їх втюхати, то чи не краще хоч раз зробити щось не так, як хоче Росія.
Попереду маємо зиму. І зима може бути за нас, якщо ми їх не пустимо на свою піч. Най мерзнуть, най відбудовують самі свою неймовірну промисловість, хай спалюють не наш газ і отримують не від нас пенсію. Нехай вони хоч раз хоч щось мале зроблять самі для себе. Адже нам самим треба якось пережити цю зиму. Рубати дрова з гранатою у руці дуже-дуже складно.
Україні (нам) дуже потрібний цей вільний час, не присвячений доглядові за п'яним і вимогливим паралітиком. Потрібно собі, а не заради нього, зробити самоуправління і децентралізацію. Потрібно облаштувати кордон. Потрібно створити надійний другий стратегічний ешелон. Потрібно вичистити кадри, які вирішують все, і залагодити стосунки з іншими сусідами без гранати у руці.
План з особливим статусом і так розрахований на три роки. Але навіть за три роки цей особливий статус не приведе до нічого доброго (ліпшого). Натомість три роки позастатусної терористичної республіки доведуть її до конвульсій і капітуляції, якщо Україна (ми) встигнемо зробити хоч щось своїми двома вільними руками. Та й Росію це порядно виснажить і виведе з рівноваги – бо не так сталося, як гадалося.
У історії айкідо був такий унікальний випадок, який вже став притчовим. Відомо, що філософія айкідо не передбачає нападу, а тому айкідоки не мають і не можуть мати рейтингових поєдинків. Але одного разу до головного учителя причепилися послідовники якоїсь агресивної школи єдиноборств, наполягаючи на одному-єдиному поєдинку між їхньою зіркою і кимось із видатних айкідоків, щоби з'ясувати, чи айкідо взагалі можна вважати боєвим мистецтвом. Врешті учитель дозволив якомусь майстрові взяти участь у такому змаганні. Майстер випитував учителя – що ж йому робити у такій складній ситуації. Роби так, як буде треба – сказав учитель… Суперники вийшли на татамі. Каратист, знаючи, що айкідоки добре захищаються, ще не встиг вирішити, якого удару завдати для початку, як отримав несподіваний удар у чоло. Поєдинок не міг продовжуватися далі, бо удар був страшним. Майстер послухався вчителя і вчинив так, як було треба.
16.09.2014