«Операцію з визволення Сходу України від терористів завершено». Цієї заяви від міністра оборони сподівалися протягом кількох довгих і тривожних місяців. Мало хто чекав, що того дня, коли вона пошириться з екранів і шпальт, насправді не буде жодних підстав для святкування перемоги. У підсумковому звіті міністр оборони Валерій Гелетей підводить риску під тим, що називалося «антитерористичною операцією», але надалі пророкує «велику війну, якої Європа не бачила з часів Другої світової». Тепер на Донбасі доводиться мати справу не з найманцями і сепаратистами, а вишколеними загонами «заблудлих» російських десантників. Ляльковод підхопив меча, що почав тремтіти в руках у маріонетки.
Одна з останніх атак дозволила терористам повернути контроль над Савур-Могилою
Антитерористичну операцію завершили в момент, коли ситуація на фронті вирівнялася. Терористи поступово відступали з населених пунктів, де вони більше не могли тримати оборону, й ущільнювалися на вузлових форпостах. Раніше штурм міста тривав день чи два, але поступово операції стали затягуватися на цілі тижні. Оборона терористів перейшла з одного аґрегатного стану в інший: так само, як зі снігом, який у стиснутих руках перетворюється на лід. Саме в той час російське військо завдало удару на південному фронті, знівелювавши потенційну перевагу українських сил.
Оглядачі не раз намагалися передбачити дату російського вторгнення, вважаючи, що Володимир Путін приурочить свою атаку до певного знакового дня. Називали 9 травня — День перемоги, 22 червня — річницю Великої вітчизняної, 8 серпня — початок грузинсько-російської війни. А Путін вирішив, що «подаруночок» Україні найдоцільніше піднести в День її незалежності. Саме 24 серпня почався штурм Новоазовська, саме в день урочистого параду командир батальйону «Донбас» Семен Семенченко заявив про оточення українських сил в Іловайську.
Своїм кроком Володимир Путін засвідчує, що за жодних умов не дозволить українським силам розбити терористів на Донбасі. Що нема ціни, яка може стримати його перед втіленням своїх намірів. Що він не боїться навіть найкривавішого і найґлобальнішого конфлікту, в який, можливо, доведеться встрянути Росії.
Замаскований російський танк у Новоазовську
На кожен успіх українських сил у зоні АТО Кремль знаходив рівноважну за своїми мірками відповідь. Постачав озброєння, надсилав найманців, «відкривав» кордон і допомагав з плануванням операцій. Ескалація відбувалася поступово й пропорційно наступові військовиків у жовтих пов'язках. Поза сумнівом: у той час, коли Україна розмірковує над відповіддю нинішній російській аґресії, Путін вже готовий до виходу на наступний щабель конфлікту.
Поведінка Росії нагадує вчинок жінки з біблійної розповіді про царя Соломона. Вона вимагає визнати їй рацію, а інакше готова до кривавого фіналу: «Рубайте, щоб не дісталося ні їй, ні мені». У брутальній грі погроз і шантажу Росія не має рівних. На це вона, зрештою, і розраховує. Шкода, що нема того Соломона, який би нас із нею розсудив…
Отже, сьогодні Україна постала перед вибором: або вона приймає вимоги Москви, або готується до війни з Росією. Звісно, другий варіант не створює жодних запобіжників від першого... Бо, як каже Путін у дипломатичних розмовах з європейськими лідерами: «Не це є проблемою. Якщо я схочу, то візьму Київ за два тижні».
Наразі, під тиском російського війська, українські сили почали покидати найхиткіші позиції на Донбасі. У понеділок вони вийшли з Луганського аеропорту, який утримували кривавими боями протягом кількох місяців, і саме там на початку літа сталася трагедія — збито літак із 49 військовими… Командування військом намагається уникнути оточення воїнів, як це трапилося в Іловайську. Тепер мета — не наступ, а збереження звільнених від терористів територій, збереження життів солдатів.
Українські воїни в оточенні у Іловайську
Поки що зупинилась і Росія. В офіційних заявах, що їх виголошують керівники країни-аґресора, для нас є нібито заспокійлива підказка: наразі Москву влаштовує статус-кво. «Очевидно, що ополчення досягло серйозних успіхів у припиненні силової операції Києва, яка несла смертельну небезпеку для населення Донбасу і яка вже призвела до велетенських жертв серед мирного населення», — це із заяви Путіна після оточення Іловайська. Сергій Лавров доповнює свого шефа: «З військового погляду, ополченці роблять дуже просту річ: вони відтісняють силовиків з тих позицій, звідки українські війська, українські добровольчі батальйони обстрілюють мирні міста». Можливо, Росія спробує відіграти ситуацію до стану початку липня, коли так звані ДНР і ЛНР контролювали більшу територію Донбасу. Навряд щоби вона наважилася відновити наступ на північніші рубежі, до Лисичанська на Луганщині та Слов'янська на Донеччині. Але переходу на нові, ще не звідані території, не буде. Поки що. Поки Україна не відновила воєнних дій у попередніх масштабах.
То що ж далі? Вибір воєнного шляху вимагатиме від України низки рішучих безпрецедентних заходів. Доведеться здійснити потужну (а можливо, й тотальну) мобілізацію боєздатного населення; економіка муситиме перейти з режиму «спроба реформ» до режиму «все для армії»; від керівництва державою вимагатиметься чіткого й злагодженого керування в тому, що воно лише вчиться робити, — у провадженні війни. Ризиків багато. У разі виходу конфлікту на новий рівень Росія пустить на територію України набагато більше війська, почне застосовувати авіацію і флот, відкриє фронти у Харківській, Чернігівській і Одеській областях. Росія має в кілька разів (чи навіть у кільканадцять) потужнішу армію, у неї більше ресурсів для провадження війни і триваліша дружба з богом Марсом. В України нема шансів «провести парад на Красній площі». Єдине, на що можна було би сподіватися, то це на те, що росіяни змінять своє ставлення до війни з Україною внаслідок напливу «вантажу 200», а їхня економіка за час збройного опору українців почне нарешті тріщати під тиском санкцій. У нас теж будуть жертви. І в десятки разів більші, ніж дотепер.
Вибір іншого шляху — переговорів, компромісів, «заморожувань» — теж ризикований. Хай би про що домовився з Росією (а за минулі півроку жодні переговори не дали ні найменшого успіху), завжди існуватиме загроза, що Москва обдурить, і на досягнутому не зупиниться. «Компромісний» Донбас може стати тим якорем, який заблокує зовнішньополітичний вектор України, ляже важким тягарем на економіку держави, зупинить заплановані реформи. Про що Путінові й ідеться. Ще один ризик: суспільство сприйме поступки влади за капітуляцію. Україну чекатиме гостра внутрішня криза, пов'язана з недовірою до влади, зі звинуваченнями у зраді. «Третій майдан», до якого вже закликали нечисленні наразі радикали, може завалити хитку конструкцію влади. Вдруге зазначмо: про що Путінові й ідеться.
Акція протесту під генштабом
Хоч би шляхом пішла Україна, а успіх у загальній справі вимагатиме потужної консолідації суспільства, політичних і військових еліт. Якщо це війна, то треба усвідомлювати, що у ній не буде півкроків. Більшість чоловічого населення муситиме взяти в руки зброю. Війна стане справою для всіх — а не тільки для добровольців і волонтерів. Доведеться покластися на тих генералів, які в нас є, — тих самих генералів, яких поливають брудом за кожну поразку і за кожного неспорядженого солдата. Бо інших поки що нема… Якщо ж це шлях переговорів, то доведеться набиратися терпіння і сподіватися на те, що втрачені території та змарновані шанси вдасться відновити хіба що в майбутньому. Коли ми зміцніємо. Коли Росія ослабне. У недавній колонці Андрій Квятковський влучно характеризує цю дилему, про яку вартувало застановитися ще навесні: перш ніж встряти у війну, треба визначитися, що має бути перемогою.
Що ж до найближчих перспектив, то невдовзі на фронті має встановитися мир. Росія спробує повернути терористам програні ними території, але навряд чи прориватиметься вперед. Петро Порошенко на вихідних спрогнозував цей період, заявивши, що від понеділка почнеться деескалація конфлікту. Завважмо: він казав про деескалацію відразу після того, як Росія здійснила зухвалий рейд углиб української території. Це означає, що Верховний головнокомандувач наразі постановив зачохлити гармати. «Якщо продовжиться ескалація конфлікту, ми можемо пройти точку неповернення», — пояснив Порошенко.
Аналогічну риторику підхопили у європейських столицях. В Парижі й Берліні говорять про те, що Україна та Росія мусять уникнути «останньої стадії». «Наш безумовний обов'язок — усіма доступними методами не допустити цього і запобігти новому тривалому розколу Європи», — заявив міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр.
Євросоюз знову покладається на санкції. Цього разу він мусить їх істотно посилити. Деякі країни ЄС блокували запровадження обмежень проти РФ до моменту, коли вона вторгнеться в сусідську країну. Ось воно й сталося. Нема чого чекати, бо далі може бути тільки гірше. Навесні оглядачі передбачали, що Україна стане пасткою для Росії: щойно «затраснеться» віко — й економіку РФ спровадять у пекло. Але після Криму був Слов'янськ, були російські танки й зенітки, були транскордонні обстріли артилерією, був рейс MH17, були російські десантники… Одне слово, якщо вже нам суджено стати принадою — будь ласка, вполюйте цього звіра.
30 серпня. Порошенко у Брюсселі
Бен Джуда в авторській колонці для New York Times закликає Захід чесно зізнатися перед українцями, що він, Захід, виявився нікчемним у захисті її Незалежності, як і, зрештою, в обстоюванні власних принципів. Або ж озброїти українців. Тобто, це ті самі вагання, що стоять перед Києвом: або потурати Росії, або зважитися на масштабну війну. «Нема простого виходу. Але ми не можемо дозволити собі, щоб померло ще кілька тисяч українців тільки через те, що ми вагалися. Ми маємо бути чесними з ними, якщо ми не готові ринути в нову холодну війну з Росією заради української незалежності. Але якщо ми змушуємо Україну здатися замість того, щоби жертвувати своїми життями в боротьбі, до якої нам ніби нема діла, тоді маємо визнати, що це також капітуляція для НАТО, для Європи, ліберальної демократії і для американського ґлобального лідерства теж», — наголошує Бен Джуда.
Наразі Євросоюз і США відмовляються надавати Україні зброю (можливо, через те, що Україна ще сама не визначилася, чи приймати виклик Росії) — Захід сподівається завдати удару саме санкціями. Тому якщо це все-таки гра зі сповільненим годинником, «без виходу в точку неповернення», то доведеться чекати того часу, поки Росія отямиться. Невідомо, чи це займе місяці, чи цілі роки… Україна муситиме перегрупувати війська й виставити новий фронт, щоб вогонь не перекинувся на інші території. Влада муситиме пояснити громаді, чому ми зупинилися. Питанням військової стратегії стане утримування Маріуполя, що стоїть на початку сухопутного коридору між Росією та Кримом. Питанням честі — захист Слов'янська, який після кількох місяців окупації став символом визволеного Донбасу. І якщо ми все-таки залишаємо найбільш заселені райони Донеччини та Луганщини за терористами, то відповідальність за життя, безпеку та побут мешканців повною мірою має взяти на себе саме Росія. Нехай заплатить за війну на Донбасі у буквальному сенсі. До речі, за фабулою Соломонового суду, ми мали б погодитися з тим, щоб дитя дісталося чужій жінці — а кінцівку ви знаєте...
Готуватися до війни ми тепер змушені завжди. Це означає: не тільки зміцнювати передову, а й зміцнюватися в тилу — розвивати економіку, викорінювати корупцію, запускати соціальні ліфти. Ворог може почати наступ будь-якої миті. Кожен день має робити нас сильнішими.
Маріуполь. Мешканці міста будують лінію оборони
03.09.2014