По краю…

Від початку дев'яностих в Україні страшенно популярним стало все, написане Кастанедою, і все, що Кастенеді приписувалося. Загалом найпопулярнішим став підхід до реальності, який був запропонований цим Кастанедою і його доном Хуаном. У певному сенсі здійснився ідеал радянських науково-популярних журналів, які, незважаючи на всіляку химерію, що була там друкована, виходили під загальним мотто «сцієнція потенція ест», «знання – сила»».

У ті часи дійсно знання перетворилися на силу. Як у Кастанеди, де нема місця для роздумів, мені здається, на мою думку і т. д… Все конкретно – знаєш або не знаєш.

У ті роки від знання (а не від вражень і розмислів) залежало все. Знати, що робити, якщо щось таке, знати, хто є хто, знати ритуали, методи, розклади і прийоми. Знати всі розводи, які неможливо передбачити, відчути чи вичислити, знати сленг, слівця і штампи.

Я не завжди встигав за цим цунамі знань. Страшна осінь 95 багато чому навчила, вряди-годи із запізненням.

Восени того року я працював у першому в нашому місті нічному барі-данцинґу. І саме тої осені відкинувся Той. Він відсидів дев'ять років, пішов на зону ще за повного Союзу, а вийшов у сезон нової України і дикого капіталізму. Рада понятійних громадян міста постановила, що Тому потрібно дати місяць на реабілітацію. Щоби він відпочив і відтягнувся. Для усіх приватних закладів громадського харчування це означало, що Той має право робити у цих закладах все, що йому заманеться. Так і було. Власники терпіли, молоді бригади бандитів, які забезпечували захист, стримувалися, навіть оперативники з відділу боротьби з організованою злочинністю тихесенько збирали інформацію. Велика міська війна завмерла у стадії протистояння без активної фази. Всі чекали, заки Той відбуде свій дарований місяць відпочинку, який перетворився у місяць безкарного насильства. Кожної ночі до бару приїжджала швидка допомога. Кожного вечора Той із обрізом під літньою курткою намагався вповні скористатися умовами перемир'я. Власне тоді потрібні були знання, яких мені бракувало. Якось він замовив тарілку порізаних на плястерки цитрин. Я виконав замовлення. Той, беручи замовлене, люб'язно запропонував мені взяти собі плястерок. І коли я взяв і з'їв, він промовив: а я – по краю. За понятіями це означало, що насправді цитрини їв я, а він мав доїдати те, що лишилися. І платити, відповідно, мав я, бо він по краю. Тоді я цього не знав. Тож попав. Мене розвели. І вони мали рацію, бо такі поняття. А ще Той постійно намагався вивести мене на визнання, що я – підер. Бо маю кільчик і з понятійними говорю українською.

Ціла ця історія пригадалася мені через дивну війну, у якій ми «по краю». Знову ж – не за Кастанедою. Бо не знаю, а маю таке відчуття.

Маю таке відчуття, що тепер відбувається найдивніша російсько-російсько-російська війна. Що вся ця війна – між різними поняттями російськості. Російські росіяни, російські донецькі і російські українські щось там собі мутять стосовно того, якою має бути російська Росія, російський Донбас, російська Україна. Всі ці російські українські урядовці, генерали, спецслужбісти, розвідники і агенти намагаються вибороти своє розуміння оновленої російської України.

А від українців, які їх всіх обслуговують, потрібно лиш одного – щоби якось втримати лад у цьому нічному данцингу. Щоби було кому ставати між тими, хто в принципі домовився, але ніяк не може попуститися.

Щось подібне було не тільки у дев'яностих минулого століття. Так було і кількасот років тому у Америці, коли низка війн і домовленостей стосувалася і англійців, і північних американців, і південних. Лиш нікого не цікавила доля індіанців-аборигенів. Їх тільки розводили, використовуючи у всіх проектах. Наперед знаючи, що ніякої індіанської Америки чи американської Індіани не буде.