Мабуть, якби не гібридна війна Росії проти України, вибори Митрополита на київську кафедру Московського Патріархату привернули б до себе значно меншу увагу: релігія, а саме християнство, в тій формі, в якій його пропонує українському суспільству Московська Патріархія, стає для цього суспільства щораз менш цікавим, а молодому поколінню – і поготів. Але нині війна, а ця Церква має особливий зв'язок із країною, яка фактично веде війну проти України. Тому за виборами слідкували, а результати жваво обговорюють навіть ті, хто в «мирний час» до неї практично байдужі.
УПЦ чи МП?
Питання власної ідентифікації – це Дамоклів меч, який висить над УПЦ (МП) від початку проголошення української незалежності. І з початком російської агресії здавалось, що московська влада, як світська так і церковна, сама ж переріже ту волосину, яка утримує цей меч від остаточного удару. Вже «Революція Гідності», так само як її попередниця – «Помаранчева», поставила перед цією конфесією питання про її позицію стосовно фундаментальної проблеми: що таке Україна? Етно-фольклорна група? Окремий народ? Спільнота людей з різними ідентичностями, які волею історії опинились під однією парасолькою? Питання загострювалось також тим, що ті терени, на яких міститься більшість парафій Московського Патріархату в Україні вже з часу «Помаранчевої революції» вперто засвідчували свою власне «помаранчевість». Це завше привертало увагу соціологів, які вказували на те, що приналежність до Московського Патріархату не робить вірного автоматичним адептом проросійських ідей. Саме враховуючи такі тенденції, митрополит Володимир і його оточення формували ідентичність «постпомаранчевої» УПЦ (МП). А саме, віднаходження балансу між проросійськи налаштованими колами та тими, хто ідентифікував себе українським православним. На практиці це часом вдавалось, а часом не дуже.
Позиція центру була нейтральною, з м’яким українським акцентом. На місцях все залежало від ситуації і настроїв на конкретній парафії. В деяких реґіонах на табличках свідомо наголошували на тому, що цей храм належить до Московського Патріархату. В іншому місці могли навіть не поминати Московського Патріарха за літургією. Часто в одному місті могли співіснувати парафії з різними самоідентифікаціями. Місцями УПЦ (МП) вдавалась до такої «українізації», що це примушувало понервувати навіть прихильників УПЦ КП – їхніх прямих конкурентів за літеру «У» в назві. Часами між УПЦ (МП) і УПЦ Київського Патріархату доходило до потепління у стосунках, проте далі приватних приязних взаємин чи окремих ввічливих зустрічей справа порозуміння не йшла. Допускаючи деяку українізацію, Київська митрополія Московського Патріархату отримувала додаткових прихильників, бо додавала до своїх позицій те, чого їй раніше бракувало. І через що постійно її звинувачували у зрадництві власного народу. Київський Патріархат, своєю чергою, постійно наголошував, що баланс УПЦ (МП) є насправді не балансом, а легкою формою шизофренії. Оскільки з її середовища постійно виходили взаємозаперечуючі месиджі: попри український лик, демонстрований керівництвом, в УПЦ (МП) й далі себе вільно чули люди, які заперечували саме існування українського народу як такого.
Головний арґумент на захист свого балансування чільники митрополії вказували власне сам ментальний розкол в українському суспільстві, але не менш вагомим чинником була «канонічність». Канонічність у богословському сенсі – це належність до сім’ї Православних Церков, повна єдність з іншими православними з Греції, Румунії, Болгарії і т. д. Оскільки в силу різних обставин монополію на уділення цієї «канонічності» на території України закріпив за собою Московський Патріарх, то будь-які спроби вирватись з поля його впливу означали би розрив із світовим православ’ям. На посполитому рівні, де такі арґументи, враховуючи багатосотлітні прагнення багатьох українців максимально відмежуватись від «опіки» північного сусіда, були би мало переконливими. Тому було застосовано примітивнішу схему. І полягала вона на тому, що споживач отримує ті послуги, які написані в прейскуранті: канонічність, це ґарантія якості. Якщо написано «вінчання», то споживач отримує вінчання, а якщо «відспівування», то буде відспівування. У «неканонічних» конкурентів, якість не ґарантувалась, або найчастіше взагалі заперечувалась. І ця схема працювала доволі успішно. Мабуть, не так для залучення нових вірних, як для утримання набутих. Це був і є один із найконфліктніших моментів у стосунках між українськими православними, які належать до УПЦ КП і УПЦ (МП). Одна віра, одні й ті ж традиції, але православним Київського Патріархату часто навіть відмовляли у праві вважатись християнами. Оскільки хрещення в Київському Патріархаті Московський не визнає.
Загалом слід сказати, що балансувала не лише УПЦ (МП). Балансувала ціла держава в особах її керівників. Тому в принципі такий курс для Київської митрополії Московського Патріархату був найбільш вдалим і стабільним. Він був би продуктивним і надалі, якби українське суспільство не здетонувало у листопаді 2013 року і, що більше, Російська Федерація не розпочала військової аґресії проти України. Саме війна порушила баланс у системі, вибудуваній Митрополитом Володимиром (Сабоданом).
«Русский мир»
Паралельно українським процесам у Росії йшли свої. Щойно по смерті Алєксія ІІ Московським Патріархом обрали митрополита Кіріла (Ґундяєва), церковні стосунки між Києвом і Москвою почали дещо трансформуватись. Раніше було так, що Патріарх Алєксій ІІ не надто пхався в українські справи. Звісно, Московський Патріархат не просто спостерігав збоку за тим, як розвивається Київська митрополія. Були відповідні «куратори», серед яких і митрополит Кіріл (Ґундяєв), які займались «українським питанням». Проте лише після предстоятельства Алексія ІІ всі задуми цих кураторів дістали можливість реалізовуватись. Відразу після смерті Алексія, відомий російський диякон Андрій Кураєв сказав, що «врємя церковной бєспрізорності для Украіни закончілось».
Патріарх Кіріл практично відразу виступив із амбітним планом втілення в життя церковно-політичної ідеї «Русского мира». Ця ідея не була новою, але саме з його приходом до влади в Московському Патріархаті вона зазвучала зі всіх можливих амвонів. Головний нерв цієї ідеології полягає, перш за все, в тому, що ніби існує певна духовна (але не тільки) реальність, яка охоплює територію так званої «історичної Русі»: Росії, України та Білорусі. Всі ідейні чи практичні відхиленні в історії цих народів проголошувались відходом від чистоти «задуму». А «задум» має практично божественне походження, бо освячений спільною церковною традицією. Дарма, що, забравши ці відхилення, самого рафінаду «Русского мира» в сухому залишку не дошукаєшся. Крім того, ця духовна реальність не обмежується властиво «духовністю», а також полягає на тому, що нібито ці народи мають унікальну традицію співжиття та стосунків, а відповідно політичної культури. Відмінних від інших народів, а особливо від народів Західної Європи і, відповідно, католицько-протестанського світу. Дарма, що в цьому моменті Кіріл прямо в’їхав в політику, бо сфера організації співжиття людей – це вже сфера більше політична, ніж сфера духу. Це його не зупиняло. В’їхав він у політику також тоді, коли почав надавати своїй ідеї конкретних географічних координат. У його промовах лунали фрази на кшталт «Юго-Западная Русь» (при цьому не уточнював, від якої точки відштовхується у своїх кадастрових операціях, але неважко було здогадатись). Заразом Патріарх розширив ареал «Русского мира» до територій колишнього Радянського Союзу, та ще й з правом експорту в країни «близького» та «далекого» зарубіжжя у вигляді парафій Московського Патріархату та російських культурних центрів. Деякі прихильники ідеї розвинули її навіть на потойбіччя. Так, у дискусії з автором цих рядків один із палких адептів концепції і викладач київських духовних шкіл Московського Патріархату сказав, що в раю святі, які належать до «Руського мира», становитимуть особливу духовну спільноту. Я, правда, так і не зрозумів, у чому полягає їх різниця від решти насельників небесної обителі.
Але на своїх кордонах духовна реальність «Руського мира», виявляється, дуже потерпала в минулому від проникнення чужорідних ідей і сил. Внаслідок цієї духовної дифузії сформувалась чи не найбільша загроза «Русмира» – «уніятство». Себто – Українська Греко-Католицька Церква (первинно унійна Київська Митрополія). Якщо православну частину колись єдиної Київської Митрополії, завдяки входженню її під опіку Московського Патріарха у XVII столітті, вдалось більш-менш відчистити від залишків цієї дифузії, то Греко-Католицьку Церкву не вдалось остаточно перетравити навіть за сприяння радянської влади. Зрештою, київське православ’я, навіть підконтрольне Москві, завжди підозрювали у прихованому «мазепинстві». Саме тому Кураєв радісно оголошував про кінець «безпризорности» українського православ’я на початку ери Кіріла. На радість Кіріла, спершу силами Російської імперії, а згодом Радянського Союзу лінію дифузії вдалось змістити з центру України до Збруча. Проте постання незалежної української держави посприяло тому, що «зараза» знову почала ширитись на інші регіони. І дійшла аж до Донбасу, навіть Криму. Тим паче за Союзу греко-католики розбрелись по цілому його ареалу – не завше по своїй волі.
Найгірше, що греко-католиків неможливо було ізолювати від світу. Якщо православний Київський Патріархат Московському Патріархові вдалось все тією ж «неканонічністю» відмежувати від решти світу і «маринувати в своєму соку», то належність «уніятів» до католицького світу було нелегко перебити. Хоч на міжнародному рівні московські екуменісти і намагались розсварити українських греко-католиків із рештою католиків, проте цього так і не вдалося. У хід йшли різні вишукані інструменти – від приязного загравання до банального шантажу чи пропозицій «взять и поделить».
Українське суспільство було дещо заскочене зненацька агресивною проповіддю «Русского міра» Патріархом Кірілом. Відповідь була або млявою або емоційною. В УПЦ (МП) протягом всіх цих років не було чіткої реакції, чи то схвалення чи відкинення цих ідей. Все залишалось на розгляд місцевих ієрархів і священиків. Найбільш аґресивних представників час від часу карали, проте під кари попадали лише миряни (прихильники так званого «політичного православ’я»), але не священики і тим паче не єпископи. Слід сказати, що для переважної більшості вірних Московського Патріархату, які не надто вникають в різні понадпарафіяльні справи, ідея «Русміра» не стала викликом. Коли церковне життя зведене до треб і паски-ковбаски, то якісь вищі церковні поняття залишаються мало вартими уваги. Тому найбільші дискусії точились між більш-менш активними мирянами та священиками з проукраїнського і проросійського боків. Навіть за часів Януковича, коли, здавалося б, ідеологія «Русміра» мала б отримати нове дихання, процес її пропаганди не надто активізувався. Хіба на початках його президентства. Скоріш за все, причиною була сама церковна культура «православного пшонкізму» доби Януковича, яка не йшла далі примітивного обрядовірства і навіть язичництва.
Сама ідея почала чахнути. Здавалося, вона так і залишиться «градом Кітєжем» Патріарха Кирила. Проте нового розвитку їй надав В.В.Путін. Він же розуміє її як політик і військовий.
Війна
«Революція Гідності» поставила УПЦ (МП) у ситуацію, схожу до тієї, в яку вона втрапила у 2004 році під час «Помаранчевої революції». Знову в регіонах, де Московський Патріархат посідає найбільше число парафій, суспільство обрало не «Русскій мір» з його незрозумілими цінностями, які Патріарх Кіріл означував дуже туманно. Українське суспільство обрало цінності більш зрозумілі – загальнолюдські: гідність, рівність, правда і т. д. Ми їх означуємо як європейські, проте не знаю, чи готовий той же Патріарх Кіріл ствердити, що вони суперечать християнському вченню, яке він покликаний проповідувати. Тому волію їх називати загальнолюдськими. Більшість єпископату і священиків УПЦ (МП), як і в 2004 році, вирішили перечекати з надією, що якось мине і це. І можна буде далі балансувати. Не варто тут оглядати весь перебіг подій листопада-лютого, лише зазначу, що по закінченні самої «Революції Гідності» в УПЦ (МП) таки відчули, що зміни невідворотні. На хвилі цих трансформацій відбулось навіть потепління у стосунках із Київським Патріархатом, який вийшов із цих буремних подій із значною моральною перевагою і значним зростанням довіри у суспільстві. Дзвони Михайлівського та військовий шпиталь у храмі монастиря ввійдуть у підручники історії. Можна сказати, що ця Церква вповні відбулась як Церква українського народу. Цього вже неможливо буде заперечити нікому і ніколи. Церква Київського Патріархату показала, що християнська ідентичність важливіша за будь-яку «канонічність».
Повертаючись до ідеї «Русского міра», слід сказати, що в такому вигляді, як її подавав Патріарх Кіріл: окреслюючи її географічні показники, стверджуючи, що ця реальність характерна своїм особливим укладом суспільного буття, – вона, безперечно, вимагала конкретного втілення. Але якщо Патріарх Кіріл, скоріш за все, був прихильником soft power, то Владімір Путін вирішив діяти зрозумілими йому методами. Тепер ми вже розуміємо, що операція з аґресивного затягування України в нові політичні проекти Путіна почалася ще задовго до «Революції Гідності». І коли в листопаді 2013 року ми вийшли на майдани своїх міст, ми ще не розуміли, проти чого так насправді ми вийшли. Карти відкрили щойно «зелені чоловічки». Наступним кроком став експорт реальної війни шляхом постачання зброї та найманців у регіони Луганщини та Донеччини. Все це відбувалось під гаслами вже відомої ідеї «Руського міра». Одна «Російська православна армія» чого варта. Сюжети про терориста Гіркіна, який приїхав з благословення Патріарха Кіріла в рамках паломництва до православної святині, засвідчив, що Московський Патріархат був включений у ці сценарії. А підтримка бойовиків священиками Московського Патріархату на Луганщині та Донеччині засвідчили, що хоч на більшості територій ідеологія «Руського міра» була сприйнята мляво, то все ж є регіони, де ностальгія за Радянським Союзом в комплекті з православними ідеями «Русміра» створюють живильну суміш для сепаратизму.
Гадаю, що всі ці події стали для УПЦ (МП) холодним душем. Не відреагувати було важко, бо саме від цієї Церкви суспільство чекало і продовжує чекати найбільш рішучих заяв. Якщо будь-кого в Україні російські власті можуть іґнорувати, вважаючи нелеґітимною владою чи взагалі не достойними уваги, то керівництво Московського Патріархату не помітити буде важко. Тому реакції, звісно, були, проте не такі, яких очікувало суспільство. Вони були якраз такими, які не зобов’язували до відповіді опонентів. Ми так і не почули конкретної позиції УПЦ (МП) по Криму - це окупація чи ні? Але не прозвучало заяви щодо найболючішого питання, яке сьогодні турбує українське суспільство: чому «єдиновірний російський народ» постачає найманців, зброю, танки й іншу техніку, з якої вбивають українських військових і мирне населення? Це перше запитання, яке повинні поставити ті, хто перебуває в найтісніших стосунках із своїми російськими колегами - ієрархи Московського Патріархату в Україні. В іншому разі постає слушне питання: ви з ким? Замало є закликати когось там скласти зброю, необхідно поставити конкретне запитання тим, хто цю зброю сюди постачає. Тим, хто цим спричинив загибель пасажирів цивільного літака і ще великої кількості людей.
Новий митрополит
Буремні події в країні збіглися з великою втратою для самої УПЦ (МП) – після тривалої та важкої хвороби відійшов у вічні оселі Митрополит Володимир. Особа, яка великою мірою сформувала ідентичність УПЦ (МП), очоливши її у 1992 році. Що би не чинили одіозні єпископи на кшталт намісника Київської Лаври Павла (Лебедя) чи російського шовініста Агафангела (Савіна), цю Церкву все одно асоціювали з митрополитом Володимиром. Саме тому під час передвиборчих баталій в УПЦ (МП) часто звучала фраза про «спадщину Митрополита Володимира» та «продовження його справи». Час напередодні виборів минув бурхливо: компромати на телебаченні, викривальні й агітаційні статті в пресі. Все в кращих традиціях українських виборів. Врешті-решт очільником київської кафедри єпископи обрали Митрополита Онуфрія (Березовського), який до цього кілька місяців був фактично виконувачем обов’язків глави Церкви, по-церковному – місцеблюстителем.
Кандидатом на предстоятельство митрополита Чернівецького і Буковинського називали давно. Перш за все тому, що Митрополит Володимир вже давно відійшов від справ через хворобу, і, безумовно, раніше чи пізніше обирати би довелось. Шукали особу, яка могла би замінити його без зайвих проблем. Це повинна була бути людина з чистою і нескандальною репутацією, а в Московському Патріархаті достатньо публічних осіб, які такої не мають (радше навпаки). Це мала би бути особа духовна, бо Митрополит Володимир згладжував всі непорозуміння в Церкві своєю молитовною поставою. І також це повинна була бути людина, яка має авторитет загалом у Московському Патріархаті. І головне, це повинна була бути людина, яка втримає ту ситуацію в Церкві, яку сформував його попередник, та status quo на рівні суспільному.
Митрополит Онуфрій ідеально підходив за всіма вимогами. Аскет, монах, молитвенник, людина, яка не заплямувала себе в жодному скандалі. Уникав політичної діяльності. Архієрей з довголітнім досвідом, якого поважають і цінують в Москві. Людина, народжена в Західній Україні, і, відповідно, володіє українською мовою, але водночас сформований в одному з найконсервативніших монастирів Московської Патріархії – Троїце-Сергієвій Лаврі. Людина, яка у свій час активно виступила за збереження УПЦ в юрисдикції Москви. Людина, що, як передбачалось, зможе зберегти здобуте місце Церкви в рамках українського суспільства.
Зі свого боку, очікування від нового предстоятеля мало і суспільство. Перш за все, велика маса православних українців давно очікують порозуміння між Київським Патріархатом і УПЦ (МП). Тому колосальний кредит довіри міг отримати кандидат, готовий до конструктивного діалогу із Патріархом Філаретом. По-друге, в умовах неприхованої зовнішньої агресії з боку РФ соціум, незалежно від конфесійної належності, очікує від нового предстоятеля вагомого слова задля припинення постачання зброї та фінансування терористів з боку московських властей. Оскільки на Московському Патріархаті лежить левова частка відповідальності за трансляції ідеології «Русміра» в Україні. І по-третє, суспільство протягом останніх півроку надзвичайно змінилось і вимагає змін від усіх суспільних інститутів, які діють у нашій державі. Суспільство прагне оновлення, продовження формування громадянського соціуму, діалогічності, відкритості, поваги до гідності іншого, чесності і прозорості. Ці прагнення торкаються не лише світської сфери.
І саме в цих моментах єпископат УПЦ (МП) виявився глухим чи недалекоглядним. Митрополит Онуфрій раніше не висловлювався на політичні теми (окрім скандальної заяви щодо Голодомору). Але не тому, що не мав політичних поглядів. Просто він не був публічною особою, посідав харизму молитовної людини, яка є понад політикою. Щойно його обов’язки стали більш публічними, ми всі дізнались, що в нього є політична позиція, і вона доволі чітка. Не те, щоби ніхто раніше не здогадувався, що він насправді думає. Звісно, про його погляди можна було здогадатись. Але лише тоді, коли він почав їх висловлювати, сумнівів не залишилось. Його політичні погляди виявились зверстаними за класичними лекалами «Русского міра». Ми почули про бездуховний Захід і високоморальну православну цивілізацію з центром у Москві, якої нам слід триматись. І ці погляди впливають на його оцінку ситуації в Луганській і Донецькій областях, де слідом за Патріархом Кирилом, він бачить внутрішній конфлікт і не помічає жодної (а вона тут провідна, як не крути) вини у ньому Росії і т. д.
Другий момент, який можна було заздалегідь передбачити, – це його ставлення до діалогу з Київським Патріархатом. Митрополит Онуфрій був одним із тих, хто радикально протиставився тоді ще митрополиту Філарету (нині глава УПЦ КП) у його активності щодо отримання автокефалії від Московського Патріархату, через що між ними виник гострий конфлікт. Митрополит Онуфрій для Московського Патріархату вийшов з нього переможцем і захисником «канонічного православ'я». Він послідовно дотримувався жорсткої позиції щодо такого діалогу. Тому коли сьогодні він твердить, що такий діалог може відбуватись лише на «канонічній основі» (читай на умовах Московської Патріархії), зрозуміло, що ніякого діалогу не буде. Про це говорять зараз і в Київському Патріархаті. Українське суспільство, яке очікує, що релігійне протистояння між православними буде подолане, буде знову ж таки розчароване.
Наступний момент, який абсолютно не був врахований єпископами-електами, це суспільні трансформації, які відбулись і відбуваються в українському соціумі. Єпископи обрали кандидата, який практично не здатен змінюватись і змінювати щось навколо. Митрополит Онуфрій в рамках Московського Патріархату має славу послідовного консерватора. Ідеали ж консерватора лежать у минулому (дуже часто мітологізованому), попереду не має і не може бути нічого доброго. Сучасна культура не містить нічого вартісного, тому їй треба протиставитись, а не вступати з нею в діалог чи спробувати зрозуміти її. А для суспільства, яке сьогодні прагне і потребує діалогу на різноманітні теми, структура, яка його уникатиме, буде ставати чужою. Люди можуть піти зі своїми питаннями в інше місце, зокрема, до «конкурентів».
Логіку єпископів зрозуміти неважко. Вони обирали «замороження», збереження status quo. У будь-який із попередніх періодів української незалежності кращого кандидата годі було би знайти. В мирний час, коли нічого кардинального не відбувалось, коли панувала більша чи менша стабільність, УПЦ (МП) могла вдало балансувати та ставати «над ситуацією» в разі потреби. Сьогодні ж, коли суспільство вимагає від цієї Церкви відповідей на складні моральні питання стосовно попередньої корумпованої та брехливої влади і – найголовніше – щодо військового втручання (хай невміло замаскованого) з боку сусідньої держави, балансувати не вийде. Перед низкою викликів УПЦ (МП) постала ще у 2004 році, і митрополит Володимир чітко відчув, що на них треба відповідати. Сьогодні питання куди гостріші, бо ллється людська кров.
З іншого боку, Україна – багатоконфесійна держава. УПЦ (МП), попри формальну більшість зареєстрованих громад, не посідає тут монопольного становища. Вище керівництво Московського Патріархату останнім часом висловлює низку стандартних звинувачень у бік інших українських конфесій, які (звинувачення) не мають нічого до діла з реальністю. Чи готове керівництво Київської митрополії відмежовуватись від цих звинувачень? Чи буде своєю мовчанкою їх підтримувати? Це ще одне питання, яке поки що залишається без відповіді. Справа в тому, що за часів Митрополита Володимира у міжконфесійному середовищі було сформульовано певні принципи стосунків, згідно з якими УПЦ (МП) не асоціювали з Російською Церквою. Заяви, які лунали з Москви, не сприймались як такі, що їх поділяють у митрополії на Лаврській. Проте сьогодні в багатьох представників християнських конфесій склалось враження, що між УПЦ (МП) і РПЦ вже нема різниці.
Коли митрополита вже обрали, голова прес-служби Київської митрополії о. Георгій Коваленко з сказав: «Церква обрала молитву». Безперечно, це позитив. Хоча, з іншого боку, вона має право обрати «не молитву»? Невже таке обрання можна вважати подвигом? Церква завше обирає молитву. Але християнська молитва не може бути засобом ескапізму, втечею від реальності у «православний буддизм». Церква також покликана давати чесні відповіді на моральні запитання, які турбують суспільство. Війна рано чи пізно завершиться, настане час примирення. Примирення внутрішньоукраїнського і також із народом російським. Але примирення може відбуватись лише у правді, примирення без правди українське суспільство ніколи не прийме. Чи готова Київська митрополія Московського Патріархату визнавати правду? Правду, про те, що Президент єдиновірного з нею народу фінансував вбивство сотень українських громадян?
18.08.2014