Андрій ЛЮБКА

Стан пов’язаних з УПА пам’яток – жахливий, а музеї визвольної боротьби переважно карикатурні. ВОС Західною Україною керує вже кілька років, але для пам’яті про УПА не зробила нічого.

 

 

Протягом двох тижнів я супроводжував професора Варшавського університету Казімєжа Вуйціцького у його дослідницькій подорожі Західною Україною. Його цікавили терени, пов’язані з УПА – місця битв, криївок, штабів, а також методи формування української історичної пам’яті – називання вулиць, встановлення пам’ятників, створення тематичних музеїв. У Польщі стереотип про УПА вкрай негативний – поляки переважно знають лише про Волинську трагедію (у їхньому дискурсі названу різаниною). Відповідно польський стереотип такий ‒ УПА радше кровожерна банда, а не визвольна патріотична армія. Порівняння Української Повстанської Армії з польською Армією Крайовою в їхньому дискурсі неможливе. Ясна річ, до формування цього стереотипу доклали руку спочатку СССР, а потім і Росія. Хвилі занепокоєння в Польщі викликали спочатку перемоги ВО «Свобода» на місцевих виборах, а потім участь міфічного «Правого сектору» в Євромайдані. Словом, пересічний поляк переконаний, що в Україні зростає підтримка націоналізму, всі вітаються вигуками «Слава Україні!», а пам’ятники воїнам УПА є на кожному перехресті. Розуміючи, що після оксамитового періоду в стосунках Польщі й України в останні роки прийде час співпраці і вирішення складних питань, що досі не підняті між нашими народами, професор Вуйціцький вирішив дослідити реальну ситуацію й заходитися руйнувати польські стереотипи про Україну вже тепер.

 

Отож, ми вирушили в експедицію з півночі на південь – з Волині через Галичину на Закарпаття (Волинська, Рівненська, Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська й Закарпатська області). Як не дивно (особливо для поляка), найгірша ситуація з історичною пам’яттю про визвольний рух – на Волині. Там досі дуже багато комуністичних пам’ятників, на величезній площі діє музей партизанської справи (совєтської), натомість УПА майже не помітно. Прикметно, що у селах (наприклад, у Базальтовому, колишній Яновій Долині) пам’ятники польським жертвам 1943 року доглянуті, на них є вінки й квіти, а населення дуже приязно ставиться до поляків (побачивши польські номери нашого автомобіля, місцевий чоловік поїхав перед нами на велосипеді до лісу, щоб показати віддалений монумент).

 

Шизофренічну й мазохістську історичну свідомість українців добре ілюструє місто Колки, колись столиця бандерівської Колківської республіки. Це місто й околиці були принижені Совєтським Союзом (відсутність промисловості, робочих місць, навчальних закладів), тому зараз більше нагадують депресивне село. У цьому «селі» пам’ятник «радянським воїнам-визволителям, які загинули від рук українських буржуазних націоналістів» (тобто колчан – прим. Авт.) уп’ятеро більший за скромний пам’ятний знак Колківській республіці. Ясна річ, що в Колках немає музею республіки чи УПА, в колківській бібліотеці немає книжок на повстанську тематику, на поличці, присвяченій Колківській республіці – лише пожовклі газетні вирізки.

 

 

Штаб УПА Волинь-Південь у лісах біля села Антонівці Тернопільскої області існує, але до нього немає дороги. Їхати від траси туди 12 кілометрів, але вибоїни такі, що швидше йти пішки. Сам «музей» – квінтесенція карикатури, непрофесійності й глупоти. Там немає нічого автентичного, у дев’яностих роках збудовано одну криївку й два дерев’яні сарайчики (типу «штаб»), в яких є кілька плакатів з-від руки виписаними гімном України й Декалогом націоналіста. Поруч міститься невеличке кладовище повстанців, віднайдене й відновлене за гроші, ясна річ, не Тернопільської обласної ради, якою вже п'ять років керує «Свобода», а представників нашої заокеанської діаспори. Єдина людина, що орієнтується в тамтешніх лісах і може показати, що, де й коли було – Віктор Омельчук – у музеї не працевлаштований, натомість там працюють дві дівчинки з віддаленого на 20 кілометрів села. Зустріти їх у «музеї», зрозуміло, досить важко.

 

Трішки краща ситуація у Львові й Івано-Франківську, де є більш фахово створені музеї, наукові працівники й справжні артефакти. Хоча й тут не обійшлося без діаспори – наприклад, будинок у селі Білогорща під Львовом спочатку викупила й облаштувала діаспора, на баланс історичного музею його передали пізніше.

 

У селі Старий Угринів Івано-Франківської області, де народився Степан Бандера, за гроші діаспори й народні пожертви вибудувано великий і досить сучасний музей. На жаль, сьогодні за ним доглядають абияк – і тому там немає то електрики, то води (під час нашого візиту не було і того, і того). Мабуть, обласна "свободівська" влада й сам патріот Тягнибок рідко навідуються до святої бандерівської землі, бо дороги до Старого Угринова майже немає. Вибоїни такі, що на певних відрізках дорожнє покриття стає земляним, а на деяких звужується до ширини велосипедної доріжки. Дорогою женуть корів і гусей, тож подорож стає повільнішою й колоритнішою. У цьому краєвиді великий, білий і сучасний музей Бандери виглядає на якийсь баварський замок – дивишся на нього, як на перлину серед неприступних гір, і не можеш зрозуміти як його тут побудували, як довозили матеріали і будівельників. Зрештою, зворотною дорогою ми отримуємо підтвердження якості дороги до музею світоча "свободівців" – на швидкості п’ятнадцяти кілометрів (швидше не можна) у тисячній прірві вибоїни таки розбиваємо глушник автомобіля.

 

Закарпаття, попри відсутність «Свободи» у владі, таки подбало про вшанування пам’яті визвольної боротьби – існують пам’ятники Волошину, є меморіальний комплекс «Красне Поле» під Хустом, на перевалах встановлені пам’ятники й хрести загиблим за Карпатську Україну січовикам. Хоча на розкопки, ексгумацію й перепоховання борців за волю України грошей таки немає.

 

Що ж, професор Вуйціцький їде з України здивованим. Він розумів, що ситуація з пам’яттю про УПА на Західній Україні далека від польського стереотипу, але не думав, що все аж так погано. Виглядає на те, що УПА тут нікому, крім ентузіастів, не потрібна. Щось подібне я намагався пояснити Казімєжу, коли польські телеканали показували факельні марші «Свободи» у Львові – мовляв, все це робиться якраз для медійної картинки, а от дати гроші на розкопки, створення якісної музейної експозиції, професійного документального фільму, ремонт дороги тощо вже нікому. Тоді він не хотів у це вірити, а зараз матиме час про це поміркувати, поки ремонтуватимуть його авто. 

 

Нижня (староугринівська) знимка – автора

 

 

13.08.2014