За що вбили Жана Жореса?

Хуан Клаудіо де Рамон

На противагу і нині присутній спокусі перетворитися на фанатичну, максималістську лівицю, прибічницю антагонізму, Жорес вказав шлях освіченої, реформаторської, виваженої та відповідальної лівиці

Того дня, коли його вбили, Жан Жорес думав, що війні можна запобігти. Він обговорював це з колегами під час вечері в «Кафе де Круассан», коли револьверна люфа розсунула віконні фіранки і всадила дві кулі йому в голову. Це сталося рівно сто років тому. Минув місяць після злочину в Сараєво, і вся Європа котилася у прірву. З належною дозою цинізму, яка часами буває необхідною для того, аби виправдатися перед власним сумлінням, її керівні класи думали, що війна, яка вже є неминучою і навіть необхідною, ляже на совість інших. Та в Жореса, до останньої миті готового відвертати катастрофу, усе ще були дві карти, які він міг розіграти: згуртованість європейського робітничого руху і його власний авторитет.

Великий пацифіст, неперевершений оратор, об’єднувач французького соціалізму, впродовж років він викривав - не покриваючи французький грабунок в Африці - імперіалістичну ненаситність європейських великих держав. Він виступав – хоча й безуспішно – проти продовження терміну військової служби до трьох років, яке прийняв французький уряд, аби не поступатися німцям. (Для знавіснілої націоналістичної преси він назавжди стане герром Жоресом). Також йому не вдалося добитися від решти лідерів соціалістичного руху чіткого зобов’язання у випадку війни оголосити загальний страйк європейських робітників. Він розраховував на те, що 9 серпня зможе узгодити спільну стратегію, то була дата, коли в Парижі мали відбутися великі збори Другого Інтернаціоналу. Могло бути запізно. Цар підписав указ про загальну мобілізацію. Потрібен був якийсь ефектний жест, і Жорес мав у своєму розпорядженні трибуну L’Humanité, газети, яку він сам заснував у 1904 р., аби поширювати ідеї демократичного соціалізму.

Тієї ночі він збирався написати велику статтю, яка мала потрясти європейську громадськість. Не зміг. Наступного дня на першій полосі газети не було підписаного ним нового і оглушливого «Я звинувачую», там була звістка про його смерть від рук такого собі Рауля Віллена, прибічника «Аксьон франсез», націоналістичної партії Шарля Морраса. Душогуб сказав: «Я зробив це тому, що пан Жорес своєю кампанією супроти закону про три роки (військової служби) зрадив свою країну. Я вважаю, що зрадників потрібно карати і заради цього можна віддати власне життя».

Не треба бути соціалістом, аби сьогодні оплакувати смерть Жореса, політичного лідера, якого історія врешті-решт вшанувала всесвітнім визнанням. Радикальний республіканець, він навернувся до соціалізму у розпал страйку шахтарів у Кармо. Від Маркса і Блана він перейняв критику капіталізму і обіцянку узгодженої апропріації великих засобів виробництва, проте був занадто вільнодумним, щоб розділяти принципи авторитаризму, які вже проникали в соціалістичну ортодоксальність. Це не мусів бути освічений авангард, що його провіщав ультрареволюціонер Ленін – у багатьох аспектах полярна Жоресу фігура, - який принесе тріумф соціалізму, а чіткі демократичні повноваження і спокійний перехідний процес.

Супротивник фракційності, невеликий прихильник доктринальної чистоти, його соціалізм, про який він любив теоретизувати у великих і всеохоплюючих узагальненнях, був кінцевим результатом його гуманізму; пристрастю, яка захищала привілеями переважаючу більшість, яка жила з праці своїх рук у жалюгідних умовах Європи кінця ХІХ ст.; яка, утім, не виключала емпатії до буржуа, якщо той зазнавав несправедливості. Звідси його причетність до справи Дрейфуса, яку основна частина соціалістів не підтримала, оскільки, як вони казали, йдеться про громадянську війну між буржуа. Натомість Жорес думав, що соціалізм не повинен залишатися осторонь цієї драми армійського офіцера, буржуа і єврея, якого засудили, скориставшись сфабрикованими доказами: справа, в якій людська гідність перебувала під загрозою, також повинна була бути справою пролетаріату. Звісно, його дрейфусизм був чимось більшим, ніж проявом гуманізму; як пояснює Антоні Доменек у «Присмерку братерства», це був також сміливий тактичний хід, аби залучити соціал-демократію, замкнену в своєму робітничому світі, до захисту слабкої Третьої республіки, в якій республіканці напевне не становили більшість і до якої з відвертою ворожістю ставилися клерикали, реакціонери і монархісти.

Жоресова відданість республіці також не мала широкої підтримки серед соціалістичної лівиці, яка в своїй ортодоксальності республіканський лад плутала з буржуазним устроєм, який треба було повалити. Жорес, якому були відомі корупційні механізми парламентського життя, завжди почував себе спадкоємцем і хранителем французької республіканської традиції, початок якій було покладено у 1792 р., і соціалізм був лише її продовженням: остаточна конституціоналізація суспільного життя в селі, на фабриці і в шахті. В найважливішій політичній дискусії, яка розгорнулася на Другому Інтернаціоналі між теоретиками революції, які категорично відмовлялись шукати порозуміння з буржуазними партіями, та реформістським і прагматичним прошарком суспільства, якому було відомо про існування середнього класу і межу покращень, що їх дозволяє парламентаризм, він своїми вчинками став на позицію останнього. Плодами цієї співпраці з республіканським крилом стали закон про відділення церкви від держави, право на збори і покращення умов праці. На противагу і нині присутній спокусі перетворитися на фанатичну, максималістську лівицю, прибічницю антагонізму, Жорес вказав шлях освіченої, реформаторської, виваженої та відповідальної лівиці.

Нас також не може залишити байдужим друга велика дискусія, що відбулася в середовищі передвоєнних соціалістів: та, в якій інтернаціоналізм, гарант миру, протиставлявся соціал-патріотизму, близькому до націоналізму. Як можна загадати, Маркс сказав, що в робітника батьківщини немає. Жорес міг ненавидіти шовінізм, але він знав, що усе не так просто. Він знову вдався тут до узагальнення: «Крихта інтернаціоналізму віддаляє тебе від батьківщини, та трохи більше, ніж крихта, наближає до неї» (вислів знаменитий, однак незрозумілий). Ні тоді, ні зараз лівиця не вміла порадити собі з дихотомією між класом та нацією. На практиці вона майже завжди обирала теплий прихисток національного прапора. Як і того літа, коли майже одностайно соціал-демократія, яка донесхочу наїлася космополітичними промовами попереднього десятиліття, пройшла хрещення націоналізмом. І як проворно! Соціалісти усіх країн слухняно приєдналися до своїх урядів (винятки, як от Роза Люксембург в Німеччині, пішли прямо у в’язницю).

Одностайність соціалістів, яка у Франції отримала пишну назву «священне єднання», була останнім поліном у вогнище війни, яке розгорілося в Європі: без фабрик, які працюють на повну потужність, вести широкомасштабну війну було б неможливо. Чи примирився би Жорес з війною, не зумівши її відвернути? Його біографи цього не виключають. Та найімовірніше, що він добивався би швидкого перемир’я і не прийняв би умови карфагенського миру 1919 року. Також ми не знаємо, як Жорес зустрів би появу Радянського Союзу і його ранній тоталітарний розвиток. Таким є парадокс убивств знаменитих людей: людина переноситься в безсмертя, та залишається нерухомою у вирішальний момент, коли ти повинен врятуватися чи загинути.

Для нас також може виявитися цікавим маловідомий факт з біографії Жореса. Як суворий якобінець, він виступав за вивчення у французьких школах реґіональних мов. Що цікаво - ця його пропозиція з’явилася не через індивідуалістичні чи романтичні спонукання. Навпаки: він хотів, аби школярі на півдні вивчали лімузенську, окситанську і каталанську мови, щоб відчувати більший зв’язок з іспанцями, португальцями та італійцями. Не для того, аби ізолюватися у власній культурі, а лиш відкритися вищій культурній самобутності – латинській.

Почувши новину про смерть того, хто стільки років був його найкращим захисником, паризький люд вийшов на вулицю. За що вбили Жореса? – пригнічено питали вони. Як співав Жак Брель в одній надривній баладі, де згадується про смерть трибуна: укриті попелом лиця, виснажені тіла тих, хто з 15 років по 15 годин на день гарував на фабриці і ось-ось мав змішати свою кров з болотом у найдурнішій і найжахливішій війні. Pour quoi ont-ils tué Jaurès? Pour quoi ont-ils tué Jaurès?

Хуан Клаудіо де Рамон, дипломат