У березні 1988 року я мав таку напружену роботу у підтриманні зв'язку між кількома дивізіями, що мусив випити чефіру, щоби витримати. Напруження у ефірі минули через дві доби після того, а чефір все ще діяв. Три дні я не міг ні заснути, ні навіть марити. Абсолютну чіткість мислення не було чим збороти. Оскільки роботи вже не було, то цілу добу довелося заповнити всілякими приватними розмислами.
Я почав думати про всіх своїх у найближчій і дальшій родині, які – так само, як я тепер – були у війську. Нарахував дев'ятьох, що пішли в січові стрільці. Нарахував трьох, яких того ж року мобілізували до австрійського війська. Потім частина з одних і інших подалися в УГА. Більшість з них усіх загинули. Всі, крім одного, який перебув у полоні в Італії, воювали за Україну. Спочатку разом з Австрією, потім за Львів, а тоді за Київ.
У Другу світову також набралося кілька осіб. Теж за Україну. Переважно разом з німцями. Одного забрали на свій бік совєти, ще хтось був у підпіллі проти всіх.
Покоління моїх батьків вже не воювало. Але тато спочатку був репресованим, а потім став офіцером запасу радянської армії.
У березні 1988 року я був задіяний у військових діях тієї ж радянської армії. Дивна річ. Я знав, що ця країна ворожа моїй Україні, але без жодного сумніву служив у війську окупанта. Навіть більше, я присягнув на вірність і був готовий дотримуватися присяги, уявляючи собі, що можу при цьому захищати землю і людей України.
Висновок був таким – більшість тих, які воювали за якусь уявну Україну, які загинули за неї, перебували у більше чи менше українізованих підрозділах неукраїнських армій.
Через рік після закінчення своєї служби, я присягу порушив. Знищив військовий квиток і долучився до виразно антирадянської діяльності, метою якої було повалення цієї держави.
Ще через два роки з'явилася держава українська. А ще через два роки я зрозумів, що мені за неї соромно. Тобто, я був щасливим, що все сталося так, що вона була, але те, якою вона є, обернулося щоденним болем. В кожному разі за совєтів я так ніколи не переживав.
А далі, впродовж двадцяти років, сором і огида тільки розросталися. Химерна була ситуація. Я любив Україну, любив цю країну найбільше у світі, я сумував за нею, коли треба було кудись їхати більше, ніж на кілька днів. І я зневажав цю державу, яка видавалася мені антилюдською і антиукраїнською. Український державний режим видавався мені ще більшим злом, бо називав себе українським, Україною.
Останні часи моє ставлення до держави не стало інакшим. Навпаки, недолугість і злочинність цієї системи проявилися яскравіше. Але щось таки змінилося дуже радикально. Щось таке, що цілком суперечить спартанській системі селекції, коли паскудних, слабих, недолугих немовлят викидали у прірву.
З'явилася ніжність. Ніжність до калічки. Тепер я вже не почуваю своєї слабості і безпорадності перед цією державою. Я, навпаки, відчуваю свою силу, яка може помогти. І відчуваю ніжну переконаність, що немовлят, навіть тих, які виглядають безперспективними (або перспективними у тому сенсі, що з ними буде сама морока) не варто кривдити. Бо ті, що не прийшли навіть о третій годині, ще можуть прийти о шостій, і о дев'ятій.
В кожному разі, щоби довго не аргументувати, я знаю, що сьогоднішня війна потрібна тільки для того, щоби у ній якимось чином перемогти. Хоча би заради всіх тих, які воювали у арміях набагато менш прихильних до немовлятка.
01.08.2014