То мала бути неділя чи християнське свято, бо ми з татом оба знаходилися в хаті. Якби інакше, то тато щось би робив – на дворі, в дровітні чи за токарним верстатом. А так ми дивилися телевізор. Демонстрували фільм про Олексу Довбуша і це було ще набагато більше, ніж просто фільм. Хоч ніби й не пригадую, аби батьки розповідали про його геройство, але знання мало місце. Зрештою, чого варта пісня про Довбуша? Колись і я напишу про нього пісню, але зараз не про Довбуша і не про весь фільм, а лиш про один епізод.
До школи я тоді ще не ходив. Знову ж таки, не було такого, аби батьки мене брали і щось спеціально розтлумачували – пізнавав у процесі. Певна річ, про телебачення знав не все. Розумів, що сцени постановочні, і що грають актори, але не розумів, що можна побачити як актор вмирає, але насправді він лишається жити.
Тоді мене малого приголомшила сцена, де пан тренувався у стрільбі. Спочатку цілив у якусь мішень, а тоді вирішив випробувати свої навики у влучанні в яблуко, яке розмістив на голові у хлопчика-прислужника.
Постріл! – і пан хибить. У яблуко не влучив. Але хлопчик похитнувся, яблуко впало на підлогу…
Не пригадую чи була кров, але я зрозумів, що хлопчик мертвий. Відтак ніяк не міг збагнути, як можна вбивати лише задля того, щоб зняти кіно. Звісно, і в інших випадках не варто, але часто вбивства стаються імпульсивно тощо. А тут точно все спеціально. Точно всі готувалися і влаштовували.
Я розумів, що це вбивство невипадкове, розумів, що за сценарієм так і мало бути – цілиться в яблуко, але хибить і вбиває дитину. Та ще довго не міг збагнути, як так? Звідки таке знецінення людського життя? Бо вже звідкись знав, що людське життя – велика цінність. І вбивати – це щось таке, що й досі не вкладається в розуміння. А тут – для розваги, лише для того, щоб ми з татом мали кіно.
Вже згодом якось само собою дійшов, що і як. Аж було кумедно з такої дитячої наївності.
Зрештою, дитинство в селі у дев’яностих не мало бозна-яких оздоб зі добутків прогресу. Чорно-білий телевізор у нас стояв до середини двотисячних.
Якщо бути людиною мистецтва, то модно казати, що телевізор викинув. Я не викидав, бо там, де зараз живу, його нема. А в дитинстві це справді чимала атракція. Він часто ламався і тижнями не працював. Сільський майстер не одразу мав потрібні лампи, щоб відремонтувати, тому тяжко чекали. Часто ходили з сестрою до моєї нанашки. Часом так було, що телевізори ламалися по черзі – то в них, то в нас.
А по недільних надвечір’ях мама й нанашка збиралися поговорити і паралельно дивилися концерти привітань. В подарунок ювілярам ставили або якісь концертні записи, або перші кліпи українських естрадних виконавців, які примітивно-зворушливими виглядають зараз, а тоді дивували.
Телебачення справді велике диво, а особливо, коли не знаєш як воно працює. В одному кліпі співачка була вдягнена у народний костюм, тоді заходила в хату і через пару секунд виходила вже в іншому. Так протягом кліпу разів десять. Тоді всіх нас включно з мамою й нанашкою вражало, як артистка може так швидко перевдягатися?
Згодом і ця таємниця стала явною і не такою магічною. Монтаж. Але то згодом.
В час, коли Альфред Гічкок знімав один зі своїх фільмів, – той, де вбивство в душі, – вже знімали кольорове кіно. Та режисер спеціально зробив чорно-біле, аби кров виглядала правдоподібною.
Зараз, здається, світ кіно і телебачення може зробити все. І сцени вбивств, де не постраждає навіть яблуко, і сцени воскресінь, і що тільки в голову прийде.
І от тепер втілюються дитячі жахи, коли повідомляють, що терористи спеціально розстрілюють житлові квартали українських міст лише для того, щоб російське телебачення могло відзняти правдоподібну картинку. І знову дитяче нерозуміння: як так? Звідки таке знецінення людського життя?
А найгірше, що цього разу справа не в наївності мого сприйняття.
31.07.2014