Мобілізація і початок Великої війни

Ігор МЕЛЬНИК

У п’ятницю 31 липня 1914 року цісар Франц Йосип І підписав указ про загальну мобілізацію австро-угорського війська, а імператор Микола І – указ про загальну мобілізацію в Росії. Австрійсько-сербський конфлікт переростав у ґлобальний, і вже ніщо не змогло зупинити вибуху Великої війни, яку потім назвуть Першою світовою.

Упродовж 34 років (1878–1912) Європа жила без воєн, але нерозв'язані протиріччя між великими державами дедалі накопичувалися, створювались нові види озброєнь, генеральні штаби розробляли щораз новіші плани воєнних кампаній, а правителі, попри розмови щодо збереження миру, шукали слушного моменту, щоб у «короткій переможній війні» вирішити всі проблеми та зняти соціальну напругу в своїх країнах.

Війну з надією очікували і національні рухи поневолених народів: поляків, ірландців, чехів, сербів, українців, арабів, сподіваючись в її ході скинути імперські ярма та здобути незалежність.

Від кінця 1870-х років у Європі почала складатися система таємних військово-політичних блоків і союзів. Під час Східної кризи 1875–1878 рр. німецький канцлер Отто фон Бісмарк підтримав Австро-Угорщину в її прагненні послабити російський вплив на Балканах, що загострило російсько-німецькі відносини. У жовтні 1879 року Відень і Берлін підписали договір, що зобов'язав обидві держави надати військову допомогу «всією сукупністю військових сил своїх імперій» у разі нападу Росії на одну з них. Третім учасником коаліції стала Італія, яка шукала підтримки в боротьбі з Францією за розподіл Північної Африки. Троїстий Союз (Німеччина, Австро-Угорщина й Італія) був укладений 1882 року. Приєдналася до австро-німецького блоку і Румунія, сподіваючись колись повернути собі Бессарабію. 1883 року Бухарест підписав таємний договір із Австро-Угорщиною, за яким Відень зобов'язувався надати допомогу Румунії у разі конфлікту з Росією.

Прагнення Франції до союзу з Росією втілилося в російсько-французькій конвенції, підписаній у грудні 1893-го. У 1-му пункті конвенції зазначалося, що

"Якщо Франція зазнає нападу з боку Німеччини чи Італії, підтриманої Німеччиною, Росія вживе всі війська, які вона має у розпорядженні, для нападу на Німеччину. Якщо Росія зазнає нападу Німеччини чи Австрії, підтриманої Німеччиною, Франція застосує всі війська... для нападу на Німеччину".

У квітні 1904 року між Великою Британією та Францією було укладено «Сердечну Згоду» (Антанта; Еntentе соrdialе). Формування військово-політичного блоку Росії та Британії було завершено у 1908 році, коли англійський король Едвард VII і російський імператор Микола II у Ревелі (сучасний Таллінн) обмінялися думками про майбутню спільну війну з Німеччиною.

Тепер Франція могла розраховувати на повернення втрачених провінцій Ельзасу та Лотарингії, Велика Британія могла запобігти консолідації всього європейського континенту, а Росія сподівалася на ослаблення німецької економічної експансії.

Інтереси Британії, Німеччини, Франції та Росії зіштовхувалися в багатьох регіонах світу, що не раз приводило до гострих політичних криз, особливо у французько-німецьких відносинах. Вирішальну роль у виникненні воєнного конфлікту між Італією та Туреччиною у 1911–1912 роках у Лівії зіграли Франція та Британія, які вважали, що воєнні дії в Триполітанії стануть «похоронним дзвоном» для Троїстого Союзу.

1912 року на Балканах спалахнула війна між блоком балканських держав (Сербія, Болгарія, Греція та Чорногорія) і Туреччиною. Балканські війни 1912–1913 рр. стали першими іскрами світового конфлікту. І саме на Балканах стався інцидент, використаний як привід (casus belli) до вибуху Світової війни. 28 червня 1914 року наступник австрійського престолу Франц Фердинанд із дружиною Софією були вбиті у боснійському Сараєві членом сербської націоналістичної організації «Млада Босна» Гаврилом Прінципом.

Уже наступного дня начальник австро-угорського Генерального штабу фельдмаршал Франц Конрад фон Гьотцендорф заявив про необхідність приступити до мобілізації армії проти Сербії та Росії. 4 липня цісар Франц Йосиф І з цього приводу надіслав листа німецькому кайзеру Вільгельмові II. Кайзер відповів, що у разі війни між Росією й Австрією Німеччина виконає свій союзницький обов'язок. 23 липня сербському уряду вручили австро-угорський ультиматум. Він містив такі пункти: заборона в Сербії всіх антиавстрійських організацій; осуд усякої пропаганди, спрямованої проти Австрії; звільнення з армії офіцерів за списками, наданими австро-угорським урядом; покарання працівників прикордонної охорони, які сприяли переходу кордону організаторами убивства Франца Фердинанда та вимога про допуск австро-угорських представників до Сербії для участі в розслідуванні убивства ерцгерцога. На відповідь сербському уряду було надано 48 годин.

25 липня Сербія прийняла майже всі умови ультиматуму, але не погоджувалася на участь австрійської поліції в розслідуваннях на території Сербії. Водночас сербський уряд розпочав загальну мобілізацію.

Це стало для Австрії формальним приводом, щоби розірвати дипломатичні відносини зі Сербією. А 28 липня Відень оголосив їй війну. Напередодні російський імператор був готовий оголосити загальну мобілізацію, але, одержавши телеграму від Вільгельма ІІ з пропозицією посередництва між Росією й Австрією, Микола II вирішив провести лише часткову мобілізацію в 4 військових округах (Варшавському, Київському, Одеському, Московському).

У ті часи після дво-тритижневих мобілізаційних заходів армії провідних європейських держав ставали багатомільйонними (3,8 млн у Німеччині, 2,3 млн. в Австро-Угорщині, 5,3 млн. в Росії, 3,8 млн у Франції). До завершення мобілізацій зазвичай не проводили великих воєнних дій, а лише окремі операції з прикриття кордонів і захоплення стратегічних об’єктів. Мобілізаційні плани штаби розробляли протягом кількох років, прораховували маршрути та графіки руху кожного військового ешелону. Вважалося, що саме швидка мобілізація надасть перевагу країні, яка проведе її у найкоротші терміни. Таким чином оголошення загальної мобілізації сприймалося супротивником як оголошення війни.

Американська авторка Барбара Такман намагалася проілюструвати перебіг мобілізації одного німецького армійського корпусу:

"Як тільки натиснули на ґудзик з написом «мобілізація», автоматично прийшов у дію величезний механізм призову до війська, екіпірування та транспортування двох мільйонів чоловіків. Резервісти прибували на заздалегідь зазначені пункти збору, отримували військові однострої, спорядження та зброю, об’єднувалися в сотні та батальйони, до яких приєднували кавалерійські, артилерійські, медичні частини, підрозділи наколесників, шевські майстерні, фургони-кузні, фургони-пекарні, поштові фургони. Усіх їх перевозили залізницею до місць зосередження поблизу кордонів, де формувалися дивізії, з дивізій – корпуси, з корпусів – армії, готові рушити в бій. Лише один корпус – а їх у німецькій армії налічували 40 – вимагав 170 залізничних вагонів для офіцерів, 965 – для піхоти, 2960 – для кавалерії, 1915 – для артилерії та служб постачання. Загалом 6010 вагонів, або 140 поїздів. Така ж кількість вагонів було потрібна для постачання корпусу. З моменту віддання наказу все приходило в рух відповідно до графіків, де вказувалися точні відомості, аж до кількості вагонних осей, що проходять у певен час через кожен міст" (The Guns of August by Barbara W. Tuchman).

Позаяк у російських штабах не готувалися плани мобілізації лише для чотирьох округів, то військові вимагали від Миколи ІІ оголосити загальну мобілізацію. Відтак імператор дозволив приступити до загальної мобілізації, початок якої призначили на 31 липня. Того ж дня цісар Франц Йосип І підписав указ про загальну мобілізацію в Австро-Угорщині.

У відповідь кайзер Вільгельм II оголосив у Німеччині «стан загрози військової небезпеки», і скерував ультиматум російському уряду з вимогою припинити мобілізацію. Росія не відповіла на німецький ультиматум, і 1 серпня о 17 годині німецький уряд оголосив загальну мобілізацію. Водночас німецький посол у Росії граф Фридрих Нурталес вручив російському міністрові закордонних справ Сергію Сазонову ноту з оголошенням війни. У своїй ноті німецький уряд всю відповідальність за розв'язання війни покладав на Росію. "На вас впаде прокляття народів!" – нібито відповів Сазонов.

Цей день вважають початком І Світової війни. Німеччина планувала розпочати воєнні дії на Заході, проти Франції. Німецький генштаб передбачав наступ через територію нейтральної Бельгії. І вже 1 серпня передові загони перейшли кордон Люксембурґу, щоби зайняти залізниці цієї маленької країни. У цей момент посол Німеччини в Лондоні князь Карл Макс фон Ліхновський надсилає до Берліна телеграму, що нібито Англія може залишитися нейтральною та ґарантує нейтралітет Франції, якщо німці не будуть атакувати Францію. Виглядало, що західні союзники готові "зливати" Росію.

Коли про це довідався кайзер Вільгельм ІІ, то дуже втішився, що не треба буде воювати на два фронти. Він негайно викликав начальника генштабу генерала Гельмута Йоганна фон Мольтке-молодшого і наказав йому зупинити рух армії на Захід та скерувати всі сили для війни проти Росії. Мольтке відповів, що це вже неможливо зробити. А щоби переробити мобілізаційні плани для війни лише на Сході потрібно "рік впертої праці". Німецькі генерали доводили пізніше, що їхні залізниці дозволяли змінити напрямок руху й перекинути 4 німецькі армії не на французький, а на російський кордон вже до 15 серпня. Але посол Ліхновський невірно зрозумів слова англійського міністра Едварда Ґрея, який обіцяв нейтралітет лише, коли Німеччина не буде вести наступ не тільки проти Франції, але й проти Росії.

Тим часом 3 серпня Бельгія у спеціальній ноті відкинула ультимативну вимогу Німеччини про пропуск її військ і звернулася по допомогу до Британії. 4 серпня Німеччина без оголошення війни порушила нейтралітет Бельгії, визначений трактатами 1839 і 1870 років, і почала вторгнення на її територію.

Напередодні, 3 серпня німецький посол у Парижі передав французькому уряду ноту з оголошенням війни через те, що нібито французькі літаки порушили нейтралітет Бельгії, а також літали над німецькими містами Карлсруе й Нюрнберґом і скинули бомби на залізничну лінію.

4 серпня Лондон оголосив німецькому урядові ультиматум з вимогою поважати бельгійський нейтралітет. Коли Берлін відхилив цю вимогу, Велика Британія того ж дня оголосила Німеччині війну. Протягом перших чотирьох днів серпня 1914 року Німеччина опинилась у стані війни з Росією, Францією, Британією та Бельгією, а 23 серпня – з Японією. 6 серпня Австро-Угорщина оголосила війну Росії, а 5 серпня війну Австро-Угорщині оголосила Чорногорія, 10-го – Франція і 12-го – Британія; 24 серпня Австро-Угорщина оголосила війну Японії і 27-го – Бельгії.

Італія ж воліла заявити про свій нейтралітет, про що 3 серпня італійський король Віктор Еммануїл ІІІ сповістив Вільгельма ІІ. Формальним приводом для нейтралітету Італії послужило те, що за договором Троїстого Союзу вона зобов'язалася виступити на допомогу Німеччини в оборонній, а не наступальній війні. Насправді ж Італія вичікувала, щоби вступити у війну на стороні переможця й ґарантувати для себе значні територіальні здобутки. Подібної стратегії дотримувалася й Румунія.

Австро-Угорщині також доводилося воювати на два фронти – проти Сербії та Росії. До 20 серпня Австро-Угорщина зосередила в Галичині проти Росії 35 піхотних, 10 кавалерійських дивізій (760 тисяч війська та 2 тисячі гармат). Ще 8 дивізій мали підійти у вересні.

Галичани за мобілізацією прибували до частин, розташованих здебільшого в Галичині та Буковині і належних до Х (Перемишль) та ХІ (Львів) корпусів. У додатку показані номери, місця розташування й етнічний склад цих частин австро-угорської армії.

Додаток

Піхота. У липні 1914 р. в австро-угорському війську налічувалося: 102 полки піхоти; 4 полки тірольських стрільців; 4 боснійські полки піхоти; 26 батальйонів стрільців; 37 піхотних полків крайової оборони; 32 угорські піхотні полків крайової оборони (гонведів).

Полки піхоти (Infanterieregiment):

№ 9 (округ поповнення – Стрий), який складався на 73 % з русинів-українців;

№ 10 (Перемишль) – 47 % русинів, 43 % поляків;

№ 15 (Тернопіль) – 62 % русинів, 29 % поляків;

№ 24 (Коломия) – 79% русинів;

№ 30 (Львів) – 59 % русинів та 31 % поляків;

№ 40 (Ряшів) – 97 % поляків;

№ 41 (Чернівці) – 27 % русинів, 54 % румунів;

№ 45 (Сянік) – 47 % русинів, 46 % поляків;

№ 55 (Бережани) – 59 % русинів, 26 % поляків;

№ 58 (Станиславів) –72 % русинів;

№ 66 (Ужгород) – 22 % русинів, 46 % словаків, 25 % угорців;

№ 77 (Самбір) – 69 % русинів;

№ 80 (Золочів) – 68 % русинів, 25 % поляків;

№ 85 (Сигіт, Мармарош) – 33 % русинів, 29 % румунів; 28 % угорців;

№ 89 (Городок) – 60 % русинів, 29 % поляків;

№ 90 (Ярослав) – 75 % поляків;

№ 95 (Чортків) – 70 % русинів, 21 % поляків;

Батальйони стрільців (Feldjägerbataillon):

№ 13 (Інсбрук, Тіроль) – 36 % русинів, 47 % поляків;

№ 14 (Перемишль) – 47 % русинів, 43 % поляків;

№ 18 (Львів) – 59 % русинів, 31 % поляків;

№ 27 (Чернівці) – 27 % русинів, 54 % румунів;

№ 30 (Штаєр, Австрія) – 70 % русинів;

№ 32 (Теребовля) – 74 % словаків.

Піхотні полки крайової оборони (Landwehr-Infanterieregiment):

№ 17 (Ряшів) – 97 % поляків;

№ 18 (Перемишль і Сянок) – 47 % русинів, 43 % поляків;

№ 19 (Львів, Бережани) – 59 % русинів, 31 % поляків;

№ 20 (Станиславів, Чортків) – 72 % русинів;

№ 22 (Чернівці) – 27 % русинів, 54 % румунів;

№ 33 (Стрий, Самбір) – 73 % русинів;

№ 34 (Ярослав) – 75 % поляків;

№ 35 (Золочів, Тернопіль) – 68 % русинів, 25 % поляків;

№ 36 (Коломия) – 70 % русинів, 21 % поляків.

№ 11 "Мукачівських гонведів" (Мукачів, Ужгород) – 10 % русинів, 42 % угорців; 40 % словаків.

Кавалерія. У липні 1914 р. в австро-угорському війську налічувалося: 15 полків драгунів; 16 полків гусарів; 11 полків уланів; 5 полків уланів крайової оборони; 10 полків гусарів угорської крайової оборони.

Полки драгунів (Dragonerregiment):

№ 2 (Тернопіль) – 61 % чехів, 26 % німців;

№ 6 (Перемишль) – 62 % чехів, 38 % німців;

№ 7 (Станиславів) – 50 % німців, 50 % чехів;

№ 8 (Ярослав) – 58 % чехів;

№ 9 (Броди) – 29 % русинів, 50 % румунів.

№ 15 (Жовква) – 85 % чехів;

Полк гусарів (Husarenregiment):

№ 11 (Ланьцут) – 96 % угорців.

Полки уланів (Ulanenregiment):

№ 1 (Львів) – 85 % поляків;

№ 3 (Краків) – 26 % русинів, 69 % поляків;

№ 4 (Віннер Нойштадт, Австрія) – 65 % русинів, 29 % поляків;

№ 6 (Ряшів) – 40 % русинів, 52 % поляків;

№ 7 (Штоккерау, Австрія) – 72 % русинів, 22 % поляків;

№ 8 (Чернівці) – 80 % поляків;

№ 13 (Золочів) – 55 % русинів, 42 % поляків.

Полки уланів крайової оборони (Landwehrulanenregiment):

№ 1 (Львів) – 65 % русинів, 30 % поляків;

№ 3 (Ряшів) – 26 % русинів, 69 % поляків.

Артилерія. Загалом у липні 1914 року в австро-угорському війську було: 42 полки польової артилерії; 14 полків польових гавбиць; 11 полків гірської артилерії; 9 кінних артилерійських дивізіонів; 14 важких дивізіонів гавбиць; 8 гарматних дивізіонів крайової оборони; 8 гавбичних дивізіонів крайової оборони; 8 гарматних полків угорської крайової оборони (гонведів); 6 полків фортечної артилерії; 10 батальйонів фортечної артилерії.

Полки польової артилерії (Feldkanonenregiment):

№ 28 (Перемишль) – 60 % русинів, 25 % поляків;

№ 29 (Ярослав) – 20 % русинів, 78 % поляків;

№ 30 (Перемишль) – 66 % русинів;

№ 31 (Станиславів) – 69 % русинів;

№ 32 (Львів) – 55 % русинів, 25 % поляків;

№ 33 (Чернівці) – 43 % русинів, 27 % німців.

Полки польових гавбиць (Feldhaubitzregiment):

№ 7 (Відень, Австрія) – 24 % русинів, 43 % німців, 25 % угорців;

№ 10 (Перемишль) – 76 % поляків;

№ 11 (Львів) – 52 % русинів, 33 % поляків.

Полки гірської артилерії (Gebirgsartillerieregiment):