Битва за Львів

70 років тому, 27 липня 1944 року німецькі війська залишили Львів. Того ж дня радянським військовим частинам, які брали участь у взятті міста, наказом Верховної головної команди оголошену подяку, а в Москві з цієї нагоди відбувся салют 20 артилерійськими залпами з 244 гармат. Загалом було 4500 артилерійських пострілів. На щастя, в липні 1944-го у Львові гарматних стрілен використали значно менше.

 

Тодішній зверхник І Українського фронту Іван Конєв зазначив у книзі спогадів "Записки командувача фронту", що період боїв за Львів "недостатньо точно відображений у деяких публікаціях".

 

Як зафіксовано у книзі "Освобождение городов: Справочник по освобождению городов в период Великой Отечественной войны 1941–1945", виданій у Москві 1985 року, у визволенні міста брали участь частини та з’єднання 38 і 60 загальновійськових армій, 3 та 4 танкових армій, 2 та 8 повітряних армій. Серед них – 68 гвардійська, 99, 100, 140, 148, 183, 211, 246, 302, 322, 359 стрілецькі дивізії; 4, 6, 7, 10 гвардійські танкові корпуси, 6 гвардійський механізований корпус, 12 авіаційних дивізій, десятки окремих артилерійських дивізій, полків і бригад... Понад 70 частин і з’єднань отримали почесне найменування "Львівських".

 

 

Проти кого була скерована така величезна кількість людей і техніки? У своїй книзі маршал Конєв писав, що

"гітлерівці готувалися завзято битися за місто. Утримуючи Львів, вони прагнули виграти час для заняття вигідного рубежу оборони по ріці Сян. Але слабкість оборони полягала в тому, що оперативні резерви супротивника на львівському напрямі були витрачені в перші дні операції, для оборони Львова він міг використовувати лише частини, що відходили з-під Бродів, і війська, підтягнуті зі Станіславського напрямку".

 

Радянські корпуси та дивізії мали би розтрощити цю "слабку оборону" за лічені години, а не тупцювати під Львовом більше тижня.

"Наступ планувався на ранок 20 липня. Але цього дня опанувати Львовом танковим арміям, на жаль, не вдалося. У воєнно-історичних працях це пояснюється прибуттям у район Львова підкріплень зі Станіславського напрямку, а також поганим станом доріг і труднощами в постачанні армій, особливо 3-ї гвардійської танкової армії. Дійсно, пройшли напередодні сильні дощі та зіпсували дороги. Слушно й те, що запілля 3-ї гвардійської танкової армії відстало. Але головне полягало в тому, що командування цієї армії припустилося помилки в оцінці місцевості перед Львовом, не врахувало належним чином підступи до міста. Прагнучи швидше взяти Львів, генерал П.С.Рибалко спрямував свої війська на місто просто дорогою Красне–Львів і вперся в торф'яне болото, що східніше міста. Це було найважче місце для дій танкових військ. А тим часом, у наказі фронту від 20 липня було вказано: обходити Львів глибше з заходу",

– пише маршал Конєв, а нам таки важко зрозуміти, що командувач фронту наказував того дня? Наступати на Львів чи його обходити?..

 

Зауважимо, що головні сили німців вже 18-19 липня залишили місто. У Львові до 21-го не було жодних військових частин Вермахту, крім польової жандармерії, яка, звичайно, не могла ефективно обороняти місто. Тож перешкодили взяти Львів тоді лише дощі та болота. А як радянські історики любили знущатись з німецьких генералів, що причини своїх невдач часом намагалися виправдати погодними умовами!

 

Конєв визнає, що обставини змінились, і 21 липня міста вже не можна було опанувати "з ходу силами лише танкових армій." Маршал пише:

"Бої за сильно укріплений Львів могли не лише привести до важких руйнувань цього прекрасного давнього міста з його історичними пам'ятками, але й надовго скувати наші великі сили, зокрема й танкові армії. А ворог одержав би можливість організувати міцну оборону по ріках Сян і Вісла. Я вживав усіх заходів для того, щоби спонукати генерала П.С.Рибалка припинити марні бої біля Львова. Зв'язку ВЧ із ним не було, а передані радіограми не давали бажаного результату. Посланий до П.С.Рибалка на літаку начальник штабу танкової армії генерал-майор Д.Д.Бахметьєв через вимушену посадку не зміг доставити йому наказ. Тоді до П.С.Рибалка був посланий представник командування фронту з моїм наказом такого змісту: 1. Прикритися проти Львова. 2. Головними силами армії обходити Львів глибше, маючи завдання стрімко вийти в район Яворів, Мостиська, Судова Вишня, відрізати шляхи відходу львівському угрупованню супротивника на захід".

 

Можемо лише поспівчувати з приводу стану дисципліни та зв'язку у Червоній армії, але, як з'ясувалося, ще один генерал намагався увірватися до Львова.

"У той час, як війська генерала П.З.Рибалка робили марш-маневр у район Яворова, 4-а танкова армія наближалася до Львова. Її командувач генерал Д.Д.Лелюшенко, маючи завдання наступати на Самбір, щоби не допустити відходу супротивника на південний захід, вирішив "по дорозі" частиною сил увірватися до Львова. В результаті, 22 липня головні сили армії зав'язали бої на південній околиці Львова, а її 10-й гвардійський танковий добровольчий корпус увірвався в місто. Корпус бився добре, але гітлерівцям удалося його відтяти від інших сил армії...

Протягом 24, 25 і 26 липня йшли запеклі бої на підступах до Львова. Ворог, спираючись на підготовлені в інженерному відношенні позиції та використовуючи вигідний для оборони рельєф місцевості, намагався затримати розвиток успіху наших частин. 26 липня війська 60-ї армії опанували ряд опорних пунктів і зав'язали бої в передмістях Львова. Частини 4-го гвардійського танкового корпусу генерала П.П.Полубоярова, діючи уздовж шосе Миклашів–Львів, о 23-й годині 26 липня вдерлися на східну околицю міста, де з'єдналися з 10-м гвардійським танковим корпусом 4-ї танкової армії",

– пише далі Конєв.

 

Таким чином виявляється, що 10 танковий корпус 22-27 липня бився у центрі Львова, оточений супротивником?! Майже Сталінград! Але чогось старші львів'яни не пригадують сотень спалених танків і тисяч зруйнованих будинків?..

 

Врешті прийшов день 27 липня – "день визволення Львова". Як пише маршал,

"26 липня у штабі фронту стало відомо, що німецьке командування почало відвід військ львівського угрупування на південний захід. Щоб уникнути руйнування міста, на світанку 27 липня перейшли в наступ на Львів війська 3-ї гвардійської танкової армії зі заходу, а 60-а армія силами 23-го стрілецького корпусу атакувала з півночі, 28-м корпусом – зі сходу і 106-м – з південного сходу; 10-й гвардійський танковий корпус 4-ї танкової армії продовжував вести напружені бої в місті. Південніше Львова наступала 38-а армія. Ми прагнули уникнути вуличних боїв у місті, але без них обійтися не вдалося. Розгорілися досить запеклі бої як у центрі, так і на околицях... Зранку 27 липня Львів – обласний центр України, важливий вузол доріг і великий промисловий і культурний центр – був визволений від німецько-фашистських загарбників. Розгромлені німецькі частини поспішно відходили на захід".

 

Отож виявляється, що запеклі бої за місто тривали "зі світанку до ранку" 27 липня. З ким? Німці ж напередодні о 4-й годині ранку залишили місто і відійшли на Самбір.

 

Усі ці загадки книги Конєва можна пояснити втручанням якоїсь третьої сили, про яку маршал мовчить. А виявляється, що, використовуючи "вакуум влади", більшою частиною Львова в ті дні володіли підрозділи польської Армії Крайової (АК). Тривала операція "Буря" – поляки намагались тимчасово опанувати ключові міста колишньої II Речі Посполитої: Львів, Вільнюс, Варшаву, – щоби "продемонструвати свою волю битися з німцями" й утвердити право польського еміґраційного уряду в Лондоні на "східні креси".

 

Згідно з планом «Буря», АК мала здійснити в момент критичного ослаблення німецьких військових сил повстання на всій території колишньої ІІ РП. Цей план було опрацьовано ще 1942 року під проводом тодішнього головного коменданта АК генерала Стефана Ґрота-Ровецького. Але в листопаді 1943 року, рахуючись з обмеженими можливостями польських сил опору, остаточно ухвалили рішення здійснювати операції плану "Буря" на обмежених територіях в міру просування Східного фронту. АК мало захоплювати окремі міста та райони, щоби виступити в них як суверенний господар.

 

Треба зазначити, що від квітня 1943 року, коли німці виявили у Катині біля Смоленська масові поховання вбитих енкаведистами у 1940 році польських офіцерів, стосунки між Москвою та польським лондонським урядом було зірвано, і Сталін робив ставку виключно на слухняні прокомуністичні сили в Польщі (Армія Людова) та нові, на відміну від відправленої на Близький Схід армії Андерса, польські збройні формування в СРСР. Стосунки були настільки заплутаними, що в АК трактували СРСР як "союзника наших союзників". У таких умовах не було мови про безпосередні контакти з командуванням наступаючих радянських військ.

 

На відміну від інших теренів, у Західній Україні діяльність АК була спрямована не лише проти німецьких окупантів, але і проти українських сил опору. Згодом польсько-українське протистояння вилилось у братовбивчу боротьбу, у якій з обох сторін загинули тисячі мирних мешканців. Важко визначити, хто її розпочав і зробив перший постріл, – причини міжнаціонального конфлікту були закладені антиукраїнською політикою влади міжвоєнної Польщі та провокаціями з боку Берліна і Москви. До того ж, спроби знайти компроміс між поляками й українцями не давали позитивного результату хоча би через те, що АК вперто обстоювала вимогу повернення східних кордонів Польщі до стану з-перед вересня 1939 року.

 

22-26 липня 1944 року, коли німці залишили середмістя Львова, а радянські війська ще не опанували всього міста, відділи АК вийшли з підпілля та зайняли багато об'єктів і районів міста. Зокрема, зайняли Цитадель, будівлі Львівської політехніки, Головну пошту, а також деякі передмістя: Пасіки, Левандівку. Організаційно вояки АК у Львові входили до складу 5-ї дивізії піхоти та 14-го полку уланів. Загалом у Львові АК мала до 3 тисяч осіб.

 

23 липня на вежі ратуші були вивішені чотири прапори – американський, британський, польський і радянський. Це зробив зовсім не Олександр Марченко (як твердила радянська легенда), а підрозділ АК підхорунжого Станіслава Ропушинського.

 

Натомість у радянській «Історії Львова», виданій у 1984 році, написано:

«23 липня, знищивши кілька опорних гнізд противника, танк прорвався до будинку міської Ради. Старшина Марченко з групою автоматників, ліквідувавши ворожу охорону, піднявся на вежу ратуші і встановив червоний прапор. У ворожому оточенні екіпаж танка «Гвардія» мужньо відбивався від гітлерівців. Смертю хоробрих загинули О.П.Марченко та А.Н.Додонов, були важко поранені Ф.П.Сурков і Н.І.Мельниченко».

 

Насправді Марченко прибув на Ринок, коли на вежі вже висіли чотири прапори, прикріплені поляками до балюстради. Він піднявся на другий поверх і прикріпив червоний прапор до одного з вікон.

 

Олександра Марченка поховали спочатку у сквері при вул. Кохановського (тепер вул. Костя Левицького). Пізніше його останки перепоховали на Пагорбі Слави.

 

 

Радянські війська не поспішали здійснювати "зачистку" міста, а просто стояли на околицях, очікуючи, щоби німці вирішили "польську проблему", як це буде зроблено через кілька тижнів під час Варшавського повстання. Та німецькі війська, видно, вже змирились з утратою Львова і практично не докладали суттєвих зусиль для його оборони та ліквідації акції АК. Німці не мали ні сил, ні бажання битися з поляками за визволення Львова для Москви та просто забралися геть, коли вже були відведені на південний захід рештки оточених під Бродами дивізій, що вирвалися з "котла". З другого боку, "совєти" думали також руками АК ліквідувати у Львові українські національні сили. І хоч у ці дні були окремі випадки вбивств аківцями українців, до масових антиукраїнських акцій, на щастя, не дійшло.

 

А 27 липня вже не можна було далі чекати і треба було займати місто. Командувачу Львівським округом АК полковникові Владиславу Філіпковському запропонували скласти зброю. Поляки не чинили опору й розпустили свої підрозділи. Філіпковського й інших польських офіцерів НКВД зібрало "на нараду" та заарештувало.

 

 

Стало очевидним, що Сталін на мав наміру повертати полякам терени, приєднані до СРСР згідно з пактом Молотова-Ріббентропа (1939) та конференції в Тегерані (1943). Не маючи змоги (з огляду на неґативну реакцію західних союзників) включити всю Польщу безпосередньо до радянського простору, за його вказівкою 22 липня 1944 року нібито в Холмі (насправді у Москві) створили маріонетковий уряд так званого "Польського комітету національного визволення". Іншої польської влади Сталін уже не визнавав.

 

Тим більше ніхто не збирався визнавати тимчасову владу національного опору – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР).

 

Як писав маршал Конєв,

"наступного дня у Львові відбувся мітинг, на якому були присутні багато жителів, а також воїни частин, що брали участь у визволенні міста. Мешканці, що виступали на мітингу, гаряче дякували нашим воїнам за порятунок від гітлерівських окупантів".

 

 

 

Галичани були потрібні тоді Cталіну насамперед як ресурс поповнення війська. Генерал Григоренко згадував:

"До осені 1944 року... людей у країні вже не було. Готувалася мобілізація 1927 року, тобто сімнадцятилітніх юнаків... Від 4-го Українського фронту вимагали вишукування людських ресурсів на місці – мобілізації на Західній Україні, вербування добровольців у Закарпатті... Недостача людей була настільки відчутна, що мобілізацію перетворили, по суті, в лови людей, як у свій час работорговці ловили негрів в Африці. Добровільність було організовано по-совєтськи, приблизно так, як організується стовідсоткова "добровільна" явка радянських громадян до виборчих урн".

 

Кого не впіймали сталінські людолови, тікали у ліси до УПА. Війна тривала, мільйони українців билися та гинули на всіх фронтах під чужими прапорами.

 

 

 

27.07.2014