Призабута лїтература.

(Михайло Возняк — Материяли до істориї української пісні і вірші І. II. Львів 1913—14. Українсько-руський. Архив т. IX.—X).

Перечитувати збірники наукових материялів се праця не дуже приємна, а здаєть ся ще менше приємно складати такі збірники. Сучасний науковий метод вимагає від дослїдника як найбільше повного використаня жерел, тому хто береть ся до якоїсь праці, мусить вперед збирати і збирати без кінця потрібний материял, і аж по довгих передвступних заходах може приступити до властивого дослїду. Так остро поставлені вимоги доводять до того, що неоден дослїдник не доходить нїколи до мети, яку собі поставив. Пошукуваня за материялами забирають цілі роки часу і чоловік мимохіть залюблюєть ся в оттаких "шпиранях", складає томи дуже докладно провірених текстів, знайшовши нові материяли додає всякі замітки, до заміток доповненя, до доповнень причинки — і результатом цілого роботящого житя є копиці наукових збірників, до яких ніхто не має відваги заглядати... Синтез, широке осьвітленє, поставленє питаня "у цілий зріст" — на се нашому ученому не стане часу... До істориї перейде з іменем ерудита, якого знають тільки біблїофіли... Овочі тяжкої праці збере хто инший, хто матиме відвагу в сьміливий, інтересний спосіб розвинути перед широким загалом предмет студий, вказати ядро питаня, сильними рисами підчеркнути, що є справдї важне і цінне.

Так бувало нераз і нераз ще так буде. Але часом річ стоїть так щасливо, що збиранє жерел в одній особі лучить ся з архитектом — синтетиком. Сам трудящою рукою зібрав материял і сам виведе свою наукову будову! Михайло Возняк здаєть ся належить до сього щасливійшого поколїня дослїдників, що не гублять ся в гущавинї материялів, якими самі закрили собі горизонт, але всею енерґією пруть вперед на широкі простори. Здаєть ся, кажемо, бо дотепер він у своїх працях не був занадто щедрий на загальні виводи і тяжко добути від нього остаточне слово; занадто він любуєть ся у виданях текстів, — коли можна дати їх аналіз; за часто подає свої погляди у малих причинках замість відважити ся на більшу студию; але кожде його виданє приносить нові факти і нові думки, так що хочеть ся вірити, що у недовгім часї матимемо щось справдї великого...

Нові материяли до істориї української піснї і вірші Михайла Возняка заслугують на увагу не тільки специялїста, але й кождого, хто цікавить ся нашою давною лїтературою чи народною словесністю. Ся публїкация інтересна саме тим, що дає цікаві дані до істориї наших пісень — і то пісень найгарнїйших і найбільше популярних, — а побіч сього відкриває цілі десятки імен наших віршеписців з XVII.—XVIII. ст. дотепер майже незвісних. Коли автор схоче вислїди своїх студий подати в приступнїйшій формі, се буде одна з найбільше цікавих книжок про давну нашу лїтературу.

Виданє д. Возняка обіймає дотепер два випуски о 480 стор., а дальша частина ще не вийшла з друку. Праця подїлена на нерівні части: 1) Українські піснї збірника бібл. Чарторийських ч. 2337. 2) Нові тексти різдвяних і великодних вірш-ораций. 3) З культурного житя старої України. Перші дві розвідки невеликі, трета обіймає коло 400 сторін. Звернемо позір на більше інтересні вислїди сих студий.

Найстарша українська пісня, яка попала в друк (і то польський) походить з 1625 р. — се пісня про козака та дівчину Кулину; перший звернув на неї увагу д-р Франко. Пісня і дотепер відома в народних устах, хоч у формі зміненій. З инших друків з XVII. в. знаємо піснї: "Да бідаж моя, да немолодая, нестарая мати", "Тяжка-ж моя бідонько, побє мене мат'їнка", "Під липою стояла, з миленьким розмовляла", "Да зрівнай Боже, гори, долини рівненько", "Ой, як ми тяженько, як ми нудненько", "Да пійду я, пійду да під сїнейкою стихонька ступаючи", "Перестань Ясю з вечора ходити". З друків XVIII. в. знаємо пісні: "Сусїд жито сїє", "І шумить і гуде", "Стояла на колодці, моргала на молодці", "Гандзю, Гандзю, трасця в маму". Всї ті піснї находять ся у польських співанниках, се доказ, що вже у тих давних часах наша пісня мала велику популярність — знали її й Поляки. Ще більше пісень заховало ся в рукописних співанниках, переважно з XVIII. віку, а досить рідко з XVII. віку. Д. Возняк подав в повнім текстї незвісні піснї з одного співанника біблїотеки Чарториських, що походить з кінця VII. в.: є тут 68 українських пісень, отже число дуже велике. З тих пісень — як знати з заміток видавця — нинї відомі з инших збірок тільки дві народні піснї: "Ой, летїла голубонька з України", "Ой листоньком доріженька запала", і третя "Послухайте, що вас живо", якої автором є епископ Йосиф Шумлянський. Чи инші піснї також народні, чи може твір якого віршеписця, на жаль видавець не поясняє. А шкода бо деякі пісні справді гарні і вартні близшої уваги.

(Далї буде.)

[Дїло, 20.07.1914]

(Дальше).

Що-до змісту вони майже без виїмку любовні, малюють почуваня так парубка як і дївчини, — а переважає тужний тон. Деякі піснї є народні, або зложені на взір народних, але більшість зраджує образованого віршеписця, що залюбки складав любовні вірші. Для прикладу подамо дві такі піснї:

І.
Вспоможи, Боже, моє серденько,
Нехай не тужить вельми тяженько,
Нехай не тужить, що од ворога
Терпить бідноє пробіг для Бога
Що ти, серце, з мислею блудиш,
Як бись не знало, кого ти любиш.
Я тоє знаю, що тобі мило,
Тоє-ж бо мене вельми сушило.
Знають і люди, бісу їх долї,
Як-бих не любять люди нїколи
Якії дива, що хто мил кому,
Собі я люблю, не кому инчому.
Нехай говорять, як собі знають,
Коли инної журби не мають,
А я на тоє крихи не дбаю,
Бо що тяжшого, на серци маю.
О, я-ж бо вельми тяжко кохаю,
Ой, кого любить, того не знаю.
Що за доленька моя такая,
Що мене згудила инна такая
Перед тобою, люба дївчино,
Нудности мойого серця причино.
Жий здоровенька, як собі знаєш
Най здоров буде, кого кохаєш.

II.
Сам я не знаю, що дїлати маю, що милої не вижу,
Ой, дайже, Боже, в борзенькім часї, щоб була поблизу.
Сам я поїду, милую найду, по садоньку ходячи,
Аж моя миленька, сльозки роняє, думоньки співаючи.
Головонько-ж моя бідная, кому ся я подобаю
Хтож пожалує журбоньки мої, що милий не буває.
Бувай миленький отри сльозоньки потїш серденько моє,
Щоб не тужило, тебе любило, возьмиж мене з собою.

Нинї поети пишуть може лїпші вірші і такі піснї не звернули би уваги; але треба памятати, що сї співанки походять з перед двіста або й більше років. Велика шкода, що не знаємо імени поета, — в невеликій поетичній продукциї XVII в. він мігби заняти дуже визначне місце, — він чи не одинокий наш лїрик того часу.

В другій части своєї студиї подає д. Возняк нові взірці різдвяних і великодних вірш-ораций з XVIII. в. Тими віршами бідні студенти випрошували собі у добрих людий милостиню, — в них малюєть ся не дуже добірними словами студентська біда. От примір:

Христос народив ся, — ба правда воскрес,
Не дивуйте, панство, щом збрехав як пес,
Бо чоловік, коли що в голові має,
Хоч би наймудрійший, то ся помиляє.
А в кого концепту нема, і фотуна му бридить.
Хоч би найгірший простак то йому мова служить.
Бував і я колись мовний, ба колись і мудрим
Колим ще вівці пас з своїм братом рідним,
Мене бувало пастухи все на пораду беруть,
Коли козу чужую зарізати ведуть.
Котрій причинї коли господар, якая причина питав
То я за них як юриста одповідав...
 

Деякі з тих вірш гарні в своїй простотї, є такі віншованя, призначені для малих дїтий:

І.
Пан-отче і пань-матусю,
Щом ся навчила повісти мушу.
Христос Бог наш нинї ся раждаєть,
Царство небесне нам обіщаєть,
Котрого і я вам зичу доступити
І в нїм на віки Бога хвалити.

ІІ.
Пане отче, родичу мой зацний,
Я найнижший підніжок твій власний
Перед тобою нинї упадаю
І сьвяти хвалебними поздоровляю,
Котрі в радости опроважай
А мене в ласці своїй май.

ІІІ.
Ось вже і я студентик маленький
До науки сильненький
З новиною ся ставлю
Ваш мости не забавлю,
Бо давно ся готовав
Аби з вами розмовляв.
Тільки слухайте пильно,
Повім вам неомильно:
Христос ся нинї народив
І всїх нас увеселив.
Тоє від мене приймайте
А менї коляду давайте.

Жаль, що нинї устав той звичай студентських коляд, — були вони нераз тривіяльні, може занадто били поклони в сторону Бакха, — але також бувало в них богато серця і почуваня, увеселяли людям празник, а малих студентів примушували віддавати ся лїтературі. Ся лїтература не все високої вартости, але є у нїй щирий гумор, — без неї не мали би ми Енеїди Котляревського.

В третій найбільшій части своєї праці д. Возняк дав опис ріжних збірок давних вірш духовного змісту; таких співаників удало ся зібрати аж 25. В співаниках переважають набожні піснї; деякі з них походять з XVII в., як збірка Теодора Рясновського з Дунаєва під Рогатином. Дуже давного походженя є популярні коляди як "Нова радість", "Дивная новина", "Небо і земля", "Не плач Рахили", — сї піснї стрічають ся вже в ХVIІ. віці.

З того часу є вже побожні піснї, в котрих звучать патріотичні ноти, згадуєть ся українське козацтво, гетьман і ин., як напр.:

Ушикуй войска, додай помочи
К тебі волаєм во дня і в нощи.
Дай і патрона росской коронї
Аби зостала в своєй обронї
Гетьману пану подай булаву
Всему рицерству вічную славу.

Реєменту Малой Росії ти буди правица
Божія сила исной справи твоя нам Дївица.
Іоанна нам гетьмана укріпи, Царице,
Вірне радити, щасливе жити сподоби, Дївице.

(Конець буде).

[Дїло, 21.07.1914]

(Конець.)

Дуже богато уваги присьвячує д. Возняк відкриваню імен давних віршеписців і поетів. Був звичай у тих часах, що автор приміщував своє імя в початкових буквах своєї вірші; такі акростихи відкривають нам нинї велике число призабутих письменників. Деякі піснї популярні нинї через пізнїйші перерібки затратили акростихи і аж в старих співаниках удало ся відкрити імена авторів. Частину акростихів відкрили вже давнїйші дослїдники старої піснї, але д. Возняк значно прибільшив число імен давних поетів і нинї пусті поля лїтератури XVIII в. вкрили ся десятками назвиз забутих творців.

Богато акростихів подає тільки саме імя віршеписця, нпр. Яків, Василій і ин., але є і повні назвиска. Приводимо тут найважнїйші: ієродиякон Герасим Парфенович, Петро і Павло Запотоцький, Дмитро Рійницький, Іван Буховецький, Дмитро Твардиєвич, Семен Пясецький, Антін Добросинський, Стефан Дяченко, Йосиф Ревтський, Бардинський, Іван Ґешицький, Гедеон Пазїй, Медицький, Василь і Іван Пашковський, Іван Моравський, Костецький, Василь Тарновський, Дуйковський, Мишковський, бакаляр Семен Малишевич, Івасенко, Пахомський, Руденський, о. Іван Мартинович, Кривицький, Григорий Кровицький, Потап Товстий, Василь Ільницький, Радецький, Юстин Кортенський, Чурпеський, Савчак, Дунаївський, Навичинський, Зукевич і инші.

Про кількох поетів маємо докланїйші дані. Іван Вольський був дуже плідним віршеписцем: з Богогласника знаємо чотири його піснї, — на Йордан, Воздвиженє, Покрову і до Богородиці в Камінці Струмиловій, — ся пісня вказувала би на місце, де пробував автор. Д. Возняк відкрив ще три піснї Вольського в Богогласнику, які там мають попсутий акростих: до Чесного Хреста, на Успенє і Зачатє. Крім сього в инших співаниках знайшли ся ще чотири духовні вірші сього-ж автора: до сьв. Михайла, на Великдень, Христу Розпятому і "Ізбави всїх від геєнни". Разом маємо одинайцять пісень Івана Вольського. Подібний до нього Іван Мостиборський, що жив коло 1755 р. мабуть в околицях Зборова або Зарваниці, написав 10 побожних пісень. Найбільше знаємо про Дмитра Левковського. Він родився 1759 р., подорожував по Росиї, Польщі, Нїмеччинї й Угорщинї, умер 1821 р. в Дрогобичи у Василиянськім монастирі. Лишив співаник, списаний 1783 р. у Львові, коли автор був "авдитором" фільософії.

На жаль співаник десь затратив ся і знаємо тільки кілька його вірш у Богогласнику.

Цікавійший від них ще Олександер Падальський. На його "Піснь о сьвітї" звернув увагу ще перед 25 роками д-р Іван Франко; вірша основана на народних мотивах, писана щиро, без вишуканих фраз, вказує, що автор був чоловік інтелїґентний, але житє зложило ся йому сумно.

Подаємо початок піснї:

А хто на сьвітї без долї вродить ся,
Тому сьвіт марно як коло точить ся.
Лїта марне плинуть як бистрії ріки,
Часи молодії як з дощу потоки
Все то марно міняєть.
Лїпше би ся було нїґди не родити
Нижли мізерному на сїм сьвітї жити,
Або вродивши ся, скоро в землї гнити,
Щоби бездольному на сьвітї не жити.
Нехай жалю не буде.

Пісня о сьвітї була дуже популярна, знаходимо її в кількох співанниках з ріжних сторін; на жаль про автора не знаємо нїчого більше крім назвиска. Але була тодї якби ціла школа поетів, що писала піснї о такім самім настрою. Якийсь Левицький немов наслїдує Падальського.

А хтож ся на сьвітї без долї уродить,
Тому нїґди людська цензура не шкодить.
Людям бо і щастя на сьвітї даруєть,
А менї і тоє житя одиймують...

Ілїя Бачинський зложив знов иншу "пісню сьвітову" про долю сироти:

Ах, мнї тоскно, жаль немалий
Скорби многі мня обняли
Отца і матїр оставилем
А сам од них заблудилем...

Такі сумні піснї писав і Роман Корецький "Размишляю окаянний", Теодор Кастевич "Фалшивая юность", Іван Туровський "Излий мнї, Боже", Лука Длонський "Лакнущий сьвіте". Коли додати до них ще імя Івана Пашковського, якому присьвятив д. Возняк замітки в иншій прації, — маємо цілу серию поетів, що писали на сьвітські теми.

Ся ґрупа віршеписців починаєть ся десь при кінци XVIII. в. тим безіменним автором, якого любовні піснї вказано на початку, і протягаєть ся через цілий ХVІІІ-ий вік. Докладних даних про особи поетів не маємо, навіть про час, коли жили, можемо говорити тільки загально, — але важний вже сам факт, що такі поети були у нас і що їх поезиї як на той час не найгірші. Треба мати надїю, що число тих авторів збільшить ся і дістанемо про них повнїйші звістки, як наша інтелїґенция подбає о се, щоби у всїх закутинах краю вишукати призабуті співанники, які звичайно нищать ся по піддашах домів сьвященничих, в дяківських скринях або по церковних крилосах — і перешле їх на перехованє до наших біблїотек чи музеїв. Не можна погорджувати нїяким старим листком та зшитком, бо в них можуть містити ся неоцінені річи — які зможе відслонити тільки специялїст.

Велика заслуга Михайла Возняка, що в нетрях старої макулятури зумів віднайти сї цінні останки давної лїтератури. Чекаємо на дальше виданє материялів до істориї нашої піснї, а ще більше — на характеристику ceї інтересної карти нашої минувшини і культури.

[Дїло, 22.07.1914]