Будованє польського Піємонту в Росиї.
(яв) Голоси росийської націоналістичної преси більше або менше консервативних напрямків про будучу долю Австро-Угорщини та про потребу зміни курсу її внутрішної політики особливо в справі непотураня українським домаганям являють ся прямо зворушуючою копією вшехпольських вигукувань про українську небезпеку, викликану коромольним Вільгельмом II. Та коли деякі росийські лїкарі недужого айстро-угорського пациєнта надїють ся, що він візьме собі до серця їхню дияґнозу та поправить ся, то другі махають рукою на сего непоправного грішника, засудженого на загибіль пропаґаторами і поклонниками тзв. росийської ориєнтациї.
Ось так октябристський Голос Москви виступає зі всею рішучостию проти мірковань тої частини росийської преси, яка припускала, що зі смертию Франца Фердинанда прийдуть в Австро-Угорщинї до керми елєменти, які захочуть піддержувати дружні зносини з Росиєю. Нема нїчого більше небезпечного — кличе автор сеї статї, відомий емісарий росийського імпериялїзму на львівськім процесї Бендасюка і тов. п. Кашкаров — як такі ілюзиї, через які ослаблюєть ся наша чуйність та енерґія "при приготовленях до надходячої, неминуої війни". По сїй будьщобудь ясній заяві супроти Австриї сего "чціґоднеґо пшияцєля Полякуф", з котрим вони відбули стільки конференций у Варшаві і Львові, слїдує повторюванє отченашу за вшехпольською панею маткою, а саме запевненє, що пок. архикнязь Франц Фердинанд був тільки слїпим орудиєм в руках Вільгельма II. Бельведер провадив полїтику Берлїна. Думку про потребу підпомаганя українського руху та про війну з Росиєю впоєно в архикнязя Франца Фердинанда в Берлїнї 1908 р. Коли до війни досї не прийшло, то се не заслуга Берлїна, як впевнюють росийські лїберальні круги, тільки старости цісаря Франца Йосифа та зашахованє Австро-Угорщини й Нїмеччини зростом Сербії, погромом Болгариї, відпадом від тридержавного союза Румунїї і зростом руссофільського руху в Угорщинї. По сих "ізреченіях" про минуле слїдують "докази", що Австро-Угорщина й Нїмеччина поступати-муть дальше по лїнїї противній росийським інтересам та запевненє, що Нїмеччина докладає інтригантських заходів, аби ослабити Росию внутрішно, піддержуючи аґітацию серед недержавних наций при рівночаснім укріплюваню позициї реакциї, котра покищо гальмує своїм консерватизмом імпериялїстичний розмах пп. Кашкарових і Савенків.
По сїм приходить автор сеї характеристично затитулованої статї "У нас общіе друзья и одни и тѣже враги" до висказаня того, що йому як раз лежить головно на серци і п. Кашкаров заявляє, що поважним ударом для нїмецької полїтики , котра — мовляв викликає м. и. українське питанє, є новий польський курс росийського правительства. "В Нїмеччинї розуміють се знаменито, що з хвилею, як Поляки опруть свої надїї й політику на споріднену їм по крови славянську державу, стане наше польське королївство польським Піємонтом, до якого нездержимо приєднається і Познанщина і східна Галичина". Дальше іде запевненє про те, що в Берлїнї числять ся вже від довшого часу з польською психольоґією та історична пригадка, якто Бісмарк добув під Ґравельот побіду над Французами, виславши у рішаючий бій познанські полки, приказавши полковим орхестрам грати "Єще Польска не зґінела". Ся історична алюзия має читачів переконати, що такою самою приманою супроти Поляків — має послужити росийським Бісмаркам надана самоуправа польським містам в Королївстві. "Haм — говорить п. Кашкаров — і не снить ся, з якою напруженою увагою слїдять в Прусиї і Австриї за долею проєкту про міську самоуправу в польськім королївстві. Я був у Львові, як сей проєкт переходив через спільну комісию. Про результат голосованя оповістили зараз всї часописи, зазначуючи сю вістку товстим друком. І грімке триюмфованє з сеї причини часописий німецьких, жидівських і українських (?! — Ред.) сьвідчили лїпше від усього, як дуже провал сего проєкту відповідає інтересам наших ворогів. На цілій лїнїї русофобської преси радо витали нерозумне вотум наших немудрих старців. Булоб дуже корисне для тих панів, якби вони заглянули до австрийських часописий з того часу; тодї вони зрозуміли би, чиї інтереси вони заступають. От-тодї то лїдер одної знатної польської партиї питав мене: "Колиж остаточно зрозуміють, що у нас є спільні приятелї і ті самі вороги, що Росия допускаєть ся злочину, коли вона відмавляється від нас". Вже вертаючи до Москви, я переконав ся у Варшаві, що мій співбесїдник не мав повної рациї. В правительственних кругах замічуєть ся зворот полїтики в напрямі більшої прихильности до Поляків. Треба тільки побажати, щоб наше правительство не сходило з визначеного шляху. Подїї покажуть дуже швидко, що се єдина відповідна дорога. Вони уміцнять нас на нашій західній окраїнї та ослаблять наших противників в їхних пограничних краях".
Міркованя й арґументи Кашкарова такі проречисті, що всякі коментарі будуть тут злишні. Зайвим було-б виказувати і те, що увільняючий польський присуд в процесї Бендасюка і поновне внесенє проєкту про міську самоуправу в думі на основі царської постанови остають між собою в причиновім звязку та що вони являють ся проявом тенденций тих чинників, які змагають до ослабленя австрийської позициї в Галичинї та до скріпленя росийської симпатиї в польській суспіль ности.
Вшехпольсько-подоляцькі тенденциї з їхним поборюванєм українства та підпомаганєм руссофільсько-царославної аґітациї стають тут в так яркім осьвітленю, що про них не може бути двох думок.
Тільки-ж... Тільки клопіт в тім, що польські репрезентанти росийської ориєнтациї мусять поки-що вдоволяти ся... канарком на дасї. Проєкт про самоуправу польських міст внесено на царський приказ демонстрацийно безпосередно по увільняючім присудї львівських судиїв присяглих. Та покищо на демонстрациї скінчило ся, бо проєкт будучи внесеним під сам конець сесиї, не вспів перейти комісий і через те його ще й не поміщено на дневнім порядку думи перед фериями. Що по фериях в думі проєкт не стріне небезпеки, се певне, о скільки лиш дума вспіє приступити до його полагоди. За те велике питанє, чи державна рада уступить під пресиєю правительства і націоналїстів та чи прийме відкинене вже раз предложенє. Беручи під увагу тактику державної ради з часу останної сесиї, не мож найти основ для припущеня, щоб уперті "старці" дали ся виперти з обраної лїнїї опозициї. Мабуть не богато тут вдїють нї загрози реформою державної ради нї заохочуванє її членів тим, що порішенє предложеня доскулить Австриї а на думку п. Кашкарова очивидно також і Українцям!
В такім разї предложенє про польську міську автономію могло би бути введене тільки на основі протиконституцийного російського виданя нашого §14.
Не треба й те проочувати, що в бочці меду, яким представники "просьвіченого росийського націоналїзму" хотять угостити Поляків, є таки здорова ложка дьохтю. Бо саме тодї, як п. Кашкаров заговорив на велику очивидну радість демократичних і консервативних вшехполяків про будову польського Піємонту під скиптром Романових, виступив до бою за проєктом самоуправи польських міст "наш" Анатоль Савенко на сторінках Кіевлянин-а. Він також мече громи на членів державної ради за те, що вони перше відкинули приняте думою предложенє. Хтож то сьміє бути ще більшим росийським патріотом, як п. Савенко et tutti quanti! Коли всї проби русифікациї корінної Польщі не вдали ся, то чом би по видїленю Холмщини не зірвати з русифікаторською системою в "Привіслянском крає" та не позволити Полякам у себе дома на засїданях місцевих управ говорити польською мовою... Рівночасно ставить однак пос. Савенко junctim, що рівночасно повинні бути переведені на прочих землях, де живуть Поляки, реформи, яких основою повинно бути "начало руссификаторское", бо "западний край — ето ісконъ русскій край. Ето наше національноє достояніє. Прітязанія Полякоф в западном крає должни встрєчать с нашой сторони самий рєшітєльний, самий нєумалїмий отпор". Поляки з під прапору п. Дмовського, Грабського і Ценського мабуть не мають приводу дуже захоплювати ся тим Піємонтом, який будуєть ся для них в Росиї руками пп. Кашкарових і Савенків... Його перспектива в осьвітленю закордонних патронів наших руссофілів чейже не конче приманчива. Готово вийти таке, що польських хитрунів перехитрять московські...
На закінченє ось-тих рядків занотуємо ще цікавий відгомін статї п. Кашкарова, який вона викликала на сторінках консервативного Колокола. "Все те (себто те, що пише п. Кашкаров) — читаємо там — прегарно. Але нехай і Поляки а передовсїм їх архифанатичне духовенство ослабять свою ворожнечу супроти Москалїв і православія. А то виходить дурниця. Москалї все уступають і уступають, а за те одержують... погрози, ворожнечу і проклони. І чому тільки Полякам слїд робити уступки? Таж і Українці Австро-Угорщини змінили б своє відношенє до Росиї, як би їх росийським однодумцям дано ті права, що й Полякам"...
От тобі й на! Націоналїстичні команданти радіб заохотити стариків з "Государственного Совіту" до будови польського Піємонту в Росиї та до скріпленя вшехпольського руссофільства в Росиї, протиавстрийським вигукуванєм та ненавистию до "мазепії", а тут реакцийно-клєрикальний орґан відповідає на се зазначенєм можливости признаня тих самих прав що Полякам, також Українцям. Сего п. Кашкаров і Ко. мабуть не надїяли ся!..
[Дїло]
20.07.1914