IV.
Чоботи.
Не нинї, а перед сто лїтами дїялось се, про що розкажемо.
В околицях місточка Н. появилась банда злодїїв і розбишак. Днем хоронились они по лїсах та неприступних очеретах, ночею нападали на обійстя та брали, що сами хотїли. Власть місцева робила, що змогла, тілько де тут двом міским гайдукам достерегти цілої банди злодїйскої! Та таки вкінци повелось зловити бодай одного злодїя. Єго посаджено в тюрму, бито, щипано, мордовано на всї боки, щоб зрадив товаришів своїх, та все то даром. Злодїй затявся і мовчить. Здавалось, він скорше згине своєю смертею, заким признається до чого та заким повисне на шибеници.
Місцевий судья був у него ще в послїдне в тюрмі, допитував на всї сторони, вкінци сплюнув і на виходї сказав: "Завтра висиш як довгій!" Під вечір післанo гайдуків на передмістє, щоб зловили двох яких драбів, тих покликано до магистрату, прибрано в червоні шаравари та фраки, дано їм задаткового по копі грошей, а завтра мали они виконати екзекуцію на упертім злодїю.
Вже і потемнїло, вже ніч, вже і злодїй в тюрмі заснув, а двом завтрїшним катам не спиться. Сидять они в коршмі при каганци, пють та розмовляють. Коли ж коло опівночи підходить до них незнакомий подорожний, здоровиться з ними, сїдає та мішаєсь в розмову. Показалось, що сей незнакомий з далекого світа, бував по всїх усюдах, брався за всякі ремесла і все то кидав, уміє все і всяку штуку, тілько вішати чоловіка — сего нїколи не пробовав.
От они говорять, припивають разом, припивають та знов балакають.
— А що як би ви, панове, — каже незнакомий — завтрїшного делинквента таки менї позволили повісити?
— Добре — кажуть драби — тілько заплати могорич.
— Заплачу!
От і заплатив. Пють они знов, а далїй і попились здорово. Тогдї той незнакомий бере з одного драба червону катівску одїж, іде до тюрми до злодїя, щоб після звичаю давного подрочити єгo ще перед смертею, а драби, як попились, то і лягли спати найтвердшим сном.
Приходить незнакомий наш до злодїя, до тюрми, будить єго і каже:
— Пізнаєш мене Семене?
— Чом би не пізнати? Ти Пилип, злодїй, як і я, тілько ти вольний, а мене завтра повісять.
— Не повісять тебе, сердечний брате, а тілько трохи провітришься. Я задля ceгo і зайшов до тебе. От тут поясок, бери єго під сорочку, від ceгo пояска йде ремінь горї плечика, тут гачок зелїзний, той вийде тобі як-раз на карчило і на сїм гачку повиснеш, але не удушишся.
— Спаси-Біг тобі, брате, — каже злодїй, що ти мене хочеш спасти. Може і я тобі коли в пригодї стану...
Одягся злодїй як треба та аж друга душа в него вступила. От вже і світає, вже і нарід збираєсь на улицях, щоб делинквента провести на місце лобноє; вже і візок під тюрму заїхав, вже і виведено злодїя, вже він повязаний і сидить і їде, блїдий, а весь трясеся нарочно неначе в трястю.
— Тілько, як я тебе повішу, — каже до него кат, — то ти з разу добре вибалуши очи, харчи трохи і ногами вививай на всї сторони. А потому простягнись, очи прижмури а рот роззяви, та ще і язик повісь. Вечером прибуду до тебе і здійму.
От вже і шибеницю видко: два стовпи вбиті в землю, а третій в поперек. Давнїйше не знали люде висїльниці нової системи. Злодїй трясесь ще гірше, трясесь як трепета і будьто молиться. Нарід йде биля него: дехто плаче з жалю, дехто рад, що на світї буде о одного злодїя менше.
Вже они під висїльницею, вже судья читає довгій засуд смерти, бере відтак в руки довгу білу трость, ломить єї на двоє, ого, вже і потягли злодїя в гору, Пилип наложив кульку на шию, а научений Семен харчить, бє ногами як серце у звону, а далїй простягнувся як басова струна, замовк і висить собі зовсѣм спокійненько.
— Вже по нїм! вже не живий! вже єму амінь! — шепче собі нарід. Кат злїз з драбинки, сїдає знов на візок, їде до міста, а за ним нарід розходиться поволи, в свояси, до буденної роботи. "Вечером" — думає собі кат — "пійду до висїльника, здійму єго і буде знов о одного злодїя більше на світї."
Toго самого дня ранним ранком виїхав мельник того самого місточка на торг в сусїдство. Єму не довелось щастє бачити екзекуцію. Он продав муку і аж вечером вертав домів.
— А що — каже він до свого візника — як би ми так підїхали до висїльниці, то-б бодай по смерти побачили того котюгу, що і нам торік закрав муку.
— Добре — каже візник — завернїм сюди через місток.
Завернули. Станули кіньми оподалїк, а самі з плечей заходять до висїльника. До місяця видко чорну єго тїнь в воздухах. Підійшли — висить.
— То ти, Филипе? — заговорив нараз висїльник здоровим голосом. Він надїявся приходу свого товариша і спасителя.
— Свят, свят, свят! — покрикнули мельник з візником, — таж він живий! От і дивиться на нас! Видко, безвинного повішено, так Бог не допустив на него смерти! Мерщій, мерщій, давай з воза латерку, лїзь, лїзь то ще і відрїжемо здорового! — кричить мельник на візника.
Відрїзали щасливо висїльника, зняли кульку з шиї, поклали на віз, прикрили порожними мішками та скорше домів.
— Завтра — каже мельник — скоро світ, дам знати на магистрат. Се або чудо сталось, або зле єгo повішено.
Приїхали домів, зняли трупа з воза, поклали в хатї на соломі і самі поклали спатись. Вже північ. Висїльник лежить собі на помостї, мельник собі високо на ліжку, а місяць заглядає собі крізь вікно до обох. Сцена не аби яка!
— Так, так! Безневинного повісили! Такі то наші суди! Зловлять кого-небудь, замкнуть, мучать, а потому вішають. Щастє, що я надїхав. Ось він мабуть і рухаєсь, ось і дивиться мабуть. Бідний!
Тав говорив до себе честний мельник, перевертаючись на постели. Відтак нїби заснув, нїби ще не спить. Коли-ж гляне, а висїльник биля него. Він став тихенько, розглянувшися по хатї, підійшов до сонного мельника, от тепер нахилився над него, нїби наслухує, нїби глядить єму в очи. "Полежу спокійно", думає мельник, "та побачу, що з того вийде. Може він відійшов від розуму?"
Причаївся мельник, ледви дише, а все бачить. Висїльник ще раз оглянувся по хатї, а далїй і сїдає биля постели, бере шаравари мельникові, — надяг; бере єго новісенькі чоботи, — назув; ба, бере і за опанчу.
— А ти злодїю! — покрикнув мель-ник, зірвавшись в постели, та як мав під рукою здорове правило від своїх нових чобіт та лусь по голові висїльника.
А той тілько застогнав та бебех об поміст.
— Що се? — зірвався на крик візник.
— Світи щипку, скорше! — репетує мельник. Засвітили, до висїльника, а він лежить як довгій, тілько ніжкою дриґає: убитий.
Нїчого було дїяти. Порадився мельник з парубком своїм та заким ще ніч, відвезли висїльника на лобноє місце та чим скорше і повісили.
Другого дня, тілько що засвитало, а вже цікавий нарід товпиться биля висїльниці, дивиться, розглядає: злодїй висить собі спокійненько як вчера, тілько вчера чи не висїв він босий?
— А так, — каже один — вчера не було в него чобіт. Я сам бачив, як він голими пятами вибивав по воздухах. А то ще новісенькі чобітки!
Рада в раду: треба високу власть повідомити.
От і повідомлено. І знов цілою купою посунув весь нарід під висїльницю. Стоять, все им розумно, тілько того не розберуть, як висїльник прийшов до нових чобіт?
Задумалась і висока власть. І она знає, що злодїй вчера босий був, а нинї висить собі гей якій пан в нових чоботах.
— Шевці! — кликнув по хвили голова міста.
Шевці зійшлвся.
— Хто з вас робив ті чоботи? — питає.
— Я, ласкавий пане! — каже швець Шило.
— Кому ти их робив?
— Старому мельникови.
Посилають по мельника.
— Твої чоботи? — питає ярий голова.
— Мої! — каже мельник, а сам душі в собі не чує.
— Якже-ж они опинились на ногах висїльника?
— Не знаю, ласкавий пане — відмовляєсь мельник. — Я вчера був цілий день на торзї в сусїднім місточку, продавав муку, вечером вернув домів, ляг спати, а більше не знаю нїчого...
— А чоботи були на тобі?
— Через день були, а на ніч я поставив их биля постели.
— Диво дивне! — зітхнув голова.
— Чудо чудне! — додала зібрана громада і — розійшлась.
— І як же-ж було з тими чоботами? — питав я недавно правнука голови місточка Н., котрий менї цілу ту исторію розказав. — Не дійшли? не довідались?
— Нї! Се тайна по нинїшний день. Тілько всего, що старий мельник, умираючи, сказав до людей ті загадочні слова: "Люде добрі, я умираю з грїхом на души".
— З яким? — питали єго.
— Я зняв то, що висока власть повісила...
Більш нїчого не казав, то ми і не знаємо.
[Дѣло]
20.07.1889