Чабарашки на час жнив.

ІІІ.

 

Крикун.

 

На око він чоловік звичайний, буває нераз, навіть дуже ввічливий. Але стережись єго!

 

Ті смирні, спокійні очи сейчас спалахкотять огнем, і то ясне чоло насупиться чорною хмарою, і той милий голос заскрегоче тобі в ушах голосом стада ворон, як він розяриться. Тут ще був умизливою кіткою, а туть кинувся чорним брисем на увязи.

От він їде зелїзницею. Сидїв спокійно і розмовляв з тобою про сегорічну посуху.

 

Прошу-ж зачинити вікно! — скричав мов несамовитий. — Таж шалено тягне! Не розумію, як можна так мало уважати на товаришїв своїх.

 

— Вікно зачинити! — загремів на женщину, що сядїла в другій продїлці і від диму сигаретового аж душилась.

 

— Пане кондуктор! Чорт знає, по що і на що ви тут? Чей-же суть якісь приписи на зелїзницях? Зачинїть сейчас всї вікна від вітру! Тілько прошу не муркотїти, бо я найду собі і на те раду. Я знаю, куди пожалуватись. Зачиняйте і мовчїть!

 

Позачиняно всї вікна від вітру. Але по вітровій сторонї як-раз гарна околиця. І наш крикун зрозумів се. Він і скористав з нагоди, що один подорожник вилїз з вагону, і засїв єгo місце по вітровій сторонї.

 

— Ох, яка гарна, яка чудесна околиця! — крикнув одушевлений. І в тій хвили відчинив вже вікно з таким розмахом, що аж розбив єгo на куснї.

 

Сильний вітер впав до вагону. Одному подорожному здер капелюх, другого газети повіялись на всї сторони.

 

— Зачинити! — скричали хором всї подорожні. Але крикун наш стоїть собі, мов-би не до него пїсонька, та вихилився по пояс крізь вікно.

 

Починаєсь перемовка. Оден з подорожних зриваєся з місця і з трїскотом зачиняє вікно. Оно зовсїм розбите.

 

— Пане кондуктор, пане кондуктор! — залунало в вагонї!

 

— Прошу 2 зр. 50 кр. за шибу! — звертаєсь кондуктор до крикуна.

 

— Нї зломаного гроша! — репетує крикун. — Я ще пожалюсь на дирекцію за той поганий механизм при вікнах! Або зовсїм не відчиняються, або самі спадають непрошені! Я міг окалїчитись! Якій то лад!

 

Перемівка з кондуктором треває цілу чверть години а глушить всїх подорожних. На слїдуючій стації жадав крикун иншого купе!

 

— В тім вагонї — верещить він — самі необтесані люде, самі бруси! Се вже крайний скандал! Чоловік і в II. клясї не чуєсь безпечним!

 

Щастє, що поїзд рушив, бо подорожні вихилились всї через вікна, щоби з своєї сторони змити голову крикунови.

 

На слїдуючій стації знов якійсь ревіт.

 

— То крайна підлота! — свариться крикун з начальником стаційним. — Завсїгди стара исторія! Вам видаєсь, що подорожнй для зелїзниці! То чистий варваризм! Забув собі платок в куфрї, лежить на самім верху, хочу, щоб менї подано пакунок, а у них якісь чудні приписи. Кажуть: не можна! Все можна! Ми чей же в Европї? Рукою носа не обітру! Самі обтирайте, як умієте... Цивилизація?!..

 

Тра-ра! поїзд рушив.

 

— Склянку пива! — верещить крикун на ціле горло. — Чотири минути пристановку? Красні чотири минути! Всюди лож і обманьство!

 

Єго голос довго ще лунає з вагону.

 

Доїхавши до ціли своєї подорожи, крикун найшов собі нову жертву в послугачи.

 

— Як несеш пакунок мій? Горї дном? То послїдна зволоч, дурнї!

 

Фіякер знов єму недогода.

 

— Як тут порядному чоловікови сїсти? То називаєсь вибивана подушка? То чисті тортури, голі дощинки! Якій лад в вашім містї? Хто тут наглядає фіякрів? Яка тут полиція? То чисте обманьство!

 

Він пересїдаєсь до другого фіякра. Візники сваряться тимчасом.

 

— Махай чим скорше! — загремів, загорлав крикун, аж конї сполохались. — У них час то нїчого! А час, то золото!

 

В готели розсипався вже сам чорт.

 

— То комната для подорожних? То дїра! То нїби чиста постїль? Так, так, бачила пранє ще позаторік! Кладись в то смітє! Другу комнату!

 

З третього поверха сходить він на першій.

 

— Но, тут бодай трохи людянїйше!

 

— Тут, прошу, ночував вчера граф! — замічає переполоханий кельнер.

 

— Мусїв бути хорошій граф!... Але я голоден. Де їдальня?

 

— На долинї, ваше високоблагородіє!

 

— Що за дурний розум! Лїзь тепер знов у долину. Бодай вас побрало!

 

От вже і сидить наш крикун за столом межи гостями. Чотири перши страви він відсуває на бік.

 

— То хиба для псів — мурмоче під носом. Першу склянку вина випльовує з криком: "Тфу, чистий оцет!" Пята страва, якась легомина, видко, смакує єму. Він їсть єї, споглядаючи по гостях з під лоба. Нараз, зірвавшись з місця, кричить знов:

 

— Що се? родзинка? Та-ж се хрущ, поганий шваб! Троять чоловіка! Таку кухарку до криминалу! Кельнер, кельнер, кельнер! Чого-ж ти не идеш, коли тебе кличуть? Осле проклятий! Стоїть як віл, вичесався, вигладився, як облизане теля!

 

З полудня їде наш крикун три милї за місто до колиби гірскої, щоби там через якійсь час пити жентицю. То була ціль єго крикливої подорожи.

 

Околиця чудесна! З разу лїси ялинові, відтак полонина, а там нїби заведенє жентичне. Вступає в колибу. В колибі дївчина.

 

— Як же ж се пити? Без ложочки? А ти, панночко, як тебе там звуть, могла-б також харнїйше прибратись. Як подаєш молоко, то могла-би бодай пальці умити. Ох, ходяча лїнь! Видко позатикало вам нос...

 

Він не договорив ще послїдного слова, як якійсь Грицько, що сидїв биля отари, зірвався на рівні ноги, обняв крикуна в половину і воздухом винїс перед двери.

 

— Як вам не в лад, то з Богом Парасю! А як ще одно слівце обидне, то...

 

І нечемний Грицько всунув крикунови свій здоровий кулак під сам ніс.

 

Розумієсь, що жентична курація пропала і на полонинї стало знов тихо, як перед тим бувало.

 

Але крикуни ті мають і свою добру сторону. Они суть тим межи людьми, чим туча в природї. Крикун такій очищує готелї, реставрації і по єгo відїздї бувають і кельнери привітливійші, і прислуга чистїйша. Оно вправдї не треває довго, але по часї являєсь якійсь другій крикун і направить зло, що наподїялось. В тім лежить і вся заслуга крикунів, та не лиш по зелїзницях, готелях і реставраціях, а бодай чи не і у всїх справах на Божім мирї?...

 

[Дѣло]

18.07.1889