ІІІ.
Крикун.
На око він чоловік звичайний, буває нераз, навіть дуже ввічливий. Але стережись єго!
Ті смирні, спокійні очи сейчас спалахкотять огнем, і то ясне чоло насупиться чорною хмарою, і той милий голос заскрегоче тобі в ушах голосом стада ворон, як він розяриться. Тут ще був умизливою кіткою, а туть кинувся чорним брисем на увязи.
От він їде зелїзницею. Сидїв спокійно і розмовляв з тобою про сегорічну посуху.
Прошу-ж зачинити вікно! — скричав мов несамовитий. — Таж шалено тягне! Не розумію, як можна так мало уважати на товаришїв своїх.
— Вікно зачинити! — загремів на женщину, що сядїла в другій продїлці і від диму сигаретового аж душилась.
— Пане кондуктор! Чорт знає, по що і на що ви тут? Чей-же суть якісь приписи на зелїзницях? Зачинїть сейчас всї вікна від вітру! Тілько прошу не муркотїти, бо я найду собі і на те раду. Я знаю, куди пожалуватись. Зачиняйте і мовчїть!
Позачиняно всї вікна від вітру. Але по вітровій сторонї як-раз гарна околиця. І наш крикун зрозумів се. Він і скористав з нагоди, що один подорожник вилїз з вагону, і засїв єгo місце по вітровій сторонї.
— Ох, яка гарна, яка чудесна околиця! — крикнув одушевлений. І в тій хвили відчинив вже вікно з таким розмахом, що аж розбив єгo на куснї.
Сильний вітер впав до вагону. Одному подорожному здер капелюх, другого газети повіялись на всї сторони.
— Зачинити! — скричали хором всї подорожні. Але крикун наш стоїть собі, мов-би не до него пїсонька, та вихилився по пояс крізь вікно.
Починаєсь перемовка. Оден з подорожних зриваєся з місця і з трїскотом зачиняє вікно. Оно зовсїм розбите.
— Пане кондуктор, пане кондуктор! — залунало в вагонї!
— Прошу 2 зр. 50 кр. за шибу! — звертаєсь кондуктор до крикуна.
— Нї зломаного гроша! — репетує крикун. — Я ще пожалюсь на дирекцію за той поганий механизм при вікнах! Або зовсїм не відчиняються, або самі спадають непрошені! Я міг окалїчитись! Якій то лад!
Перемівка з кондуктором треває цілу чверть години а глушить всїх подорожних. На слїдуючій стації жадав крикун иншого купе!
— В тім вагонї — верещить він — самі необтесані люде, самі бруси! Се вже крайний скандал! Чоловік і в II. клясї не чуєсь безпечним!
Щастє, що поїзд рушив, бо подорожні вихилились всї через вікна, щоби з своєї сторони змити голову крикунови.
На слїдуючій стації знов якійсь ревіт.
— То крайна підлота! — свариться крикун з начальником стаційним. — Завсїгди стара исторія! Вам видаєсь, що подорожнй для зелїзниці! То чистий варваризм! Забув собі платок в куфрї, лежить на самім верху, хочу, щоб менї подано пакунок, а у них якісь чудні приписи. Кажуть: не можна! Все можна! Ми чей же в Европї? Рукою носа не обітру! Самі обтирайте, як умієте... Цивилизація?!..
Тра-ра! поїзд рушив.
— Склянку пива! — верещить крикун на ціле горло. — Чотири минути пристановку? Красні чотири минути! Всюди лож і обманьство!
Єго голос довго ще лунає з вагону.
Доїхавши до ціли своєї подорожи, крикун найшов собі нову жертву в послугачи.
— Як несеш пакунок мій? Горї дном? То послїдна зволоч, дурнї!
Фіякер знов єму недогода.
— Як тут порядному чоловікови сїсти? То називаєсь вибивана подушка? То чисті тортури, голі дощинки! Якій лад в вашім містї? Хто тут наглядає фіякрів? Яка тут полиція? То чисте обманьство!
Він пересїдаєсь до другого фіякра. Візники сваряться тимчасом.
— Махай чим скорше! — загремів, загорлав крикун, аж конї сполохались. — У них час то нїчого! А час, то золото!
В готели розсипався вже сам чорт.
— То комната для подорожних? То дїра! То нїби чиста постїль? Так, так, бачила пранє ще позаторік! Кладись в то смітє! Другу комнату!
З третього поверха сходить він на першій.
— Но, тут бодай трохи людянїйше!
— Тут, прошу, ночував вчера граф! — замічає переполоханий кельнер.
— Мусїв бути хорошій граф!... Але я голоден. Де їдальня?
— На долинї, ваше високоблагородіє!
— Що за дурний розум! Лїзь тепер знов у долину. Бодай вас побрало!
От вже і сидить наш крикун за столом межи гостями. Чотири перши страви він відсуває на бік.
— То хиба для псів — мурмоче під носом. Першу склянку вина випльовує з криком: "Тфу, чистий оцет!" Пята страва, якась легомина, видко, смакує єму. Він їсть єї, споглядаючи по гостях з під лоба. Нараз, зірвавшись з місця, кричить знов:
— Що се? родзинка? Та-ж се хрущ, поганий шваб! Троять чоловіка! Таку кухарку до криминалу! Кельнер, кельнер, кельнер! Чого-ж ти не идеш, коли тебе кличуть? Осле проклятий! Стоїть як віл, вичесався, вигладився, як облизане теля!
З полудня їде наш крикун три милї за місто до колиби гірскої, щоби там через якійсь час пити жентицю. То була ціль єго крикливої подорожи.
Околиця чудесна! З разу лїси ялинові, відтак полонина, а там нїби заведенє жентичне. Вступає в колибу. В колибі дївчина.
— Як же ж се пити? Без ложочки? А ти, панночко, як тебе там звуть, могла-б також харнїйше прибратись. Як подаєш молоко, то могла-би бодай пальці умити. Ох, ходяча лїнь! Видко позатикало вам нос...
Він не договорив ще послїдного слова, як якійсь Грицько, що сидїв биля отари, зірвався на рівні ноги, обняв крикуна в половину і воздухом винїс перед двери.
— Як вам не в лад, то з Богом Парасю! А як ще одно слівце обидне, то...
І нечемний Грицько всунув крикунови свій здоровий кулак під сам ніс.
Розумієсь, що жентична курація пропала і на полонинї стало знов тихо, як перед тим бувало.
Але крикуни ті мають і свою добру сторону. Они суть тим межи людьми, чим туча в природї. Крикун такій очищує готелї, реставрації і по єгo відїздї бувають і кельнери привітливійші, і прислуга чистїйша. Оно вправдї не треває довго, але по часї являєсь якійсь другій крикун і направить зло, що наподїялось. В тім лежить і вся заслуга крикунів, та не лиш по зелїзницях, готелях і реставраціях, а бодай чи не і у всїх справах на Божім мирї?...
[Дѣло]
18.07.1889