II.
Великій чоловік малого місточка.
Без обиди сказавши, могло се дїятись в Щирци, Мостисках, Радимнї або в якім-не-будь місточку Галичини, але най дїєся в Куликові.
Отже ж в Куликові на двірци стоїть спора громадка людей святочно прибраних та дожидає поїзду львівского. Де-хто увесь в "чорнім" — се интелигенція; де-хто в капотї з петлицями, у високих чоботах та историчнім білім цилиндрї — се міщане. Тут пейсатий потомок Авраама в лястиковім халатї, білих панчохах, лаптях та куници; там передміщанин в старосвітскій сукманї та у високій смушковій шапці на завісах. А всї они люде не прості, не звичайні. Се члени ради міскої, — одним словом — люде великі, "старшина". Биля них, але трохи по заду, стоять урядники міскі: учитель, кондуктор дороговий, инспектор фурдиги, нічний сторож і два полицаї при копистках з часів Марії-Тереси та в автономичних рогатівках.
Треба жити в такім місточку, щоби мати вірне понятє о "старшинї" міскій.
По-за містом нїхто і не гляне на них, нїхто их не уважає, але в містї! Там все клониться низенько, порпаючі в смітю воробці злїтають на двацять кроків, уступаючись им з дороги, а і звони на звінници звонили-б на вид их, як би — розумієся — самі могли порушатись.
Отже ж стоїть та "старшина" на перонї. Попереду сам сеніор старшини, пан бурмистр. В правій груба тростина з білою головкою, знамя поваги; через плече торбинка, знамя подорожи. Він до всїх привітливий, лице веселе, здорове, червоне, зі всїми перекидаєсь він ласкавим словом так по черзї.
Надходить поїзд. Bсї клоняться низенько, всї в смиреню прощають голову міста. Він повагом підступає до вагону II. кляси, всїдає. Трете звоненє, "fertig", "gotów", — тілько не "готов", интернаціональна трубка, интернаціональний свист машини, поїзд рушає. Пан бурмистр глядить ще в вікна вагону і рукою віддає послїдний низькій поклін "старшини".
От вже і сидить він на мягкім сидженю і глядить на подорожних, неначе-би хотїв им сказати: "Ви бачили, як мене прощали? Ох, коби ви знали, хто я!"
Але ті подорожники якось мало журяться паном бурмистром: говорять між собою голосно, барашкують, регочуться навіть, мов-би в Куликові нїхто не сїв до вагону, — дїйстні прототипи индеферентизму. Але пождїть, ви натягнете инші струни!
Наш горожанин славного з чудотворної икони Куликова мішаєсь до бесїди. Він говорить зовсїм розумно. Тілько ті индиференти мало слухають тої розумної рїчи. Пан бурмистр починає о різних системах канализації міст, о десинфекційних средствах, водопроводах. От, Куликівці слухали-б єгo весь день, а може би де-хто написав о тім в кореспонденцію до якого дневника львівского...
— Но, то мушу я тим людцям остаточно сказати, хто я і за чим їду! — думає наш голова Куликова. і дїйстно, він повів рїч так зручно, що товаришї єгo дізнались небавом і про єго високе становище автономичне, і про єго цехмистерство над шевцями куликівскими, і про єго директорство в касї задатковій; дізналися, що він взяв билет на далеку подорож на Жовків, Раву, Любачїв, Ярослав, Радимно, Перемишль, Мостиска, Судову Вишню, Городок до Львова і що всюди має він лично приглянутись найновійшим системам канализації, щоб найлучшу з тих систем приноровити відтак до свого родинного гнїзда.
Але мимо всего нїхто з подорожних не зняв навіть капелюха перед "великим чоловіком" малого міста, противно, де хто глянув навіть на него з легіким усміхом чи жалем.
— То найлучше замовкну зовсїм! — подумав в души пан бурмистр і всунувся в куток вагону.
На сусїдній стації доперва виглянув він крізь вікно. Люде, видимо, пізнали єгo і чемненько поздоровили пана бурмистра з сусїдного місточка. Пан бурмистр, здаєсь, вдоволився тим дуже. Він уже і не дивиться на своїх сопутників і думає думку: "Не дбаю я про вас, бо мене і мою широку дїяльність знають люде і широкій світ. Що менї до такої зволочи, як ви!"
Але вже на другій стації поздоровив єгo лиш якійсь мизерненькій чоловічок, може якій вихожій Куликовець. В Раві вже нїхто не знав "великого чоловіка". Чим дальше, тим гірше. Він став чим-раз сумнїйшим і думає: "Чи світ такій невдячний, чи може він ширшій, як менї здавалось? Я трудився тілько лїт для добра мого міста, о трудах моїх писали і газети, тепер їду в так важних справах, і то на кошт громадскій, а тут?.."
Прикрі чувства давили грудь "великого чоловіка".
— Треба зачати з другої бочки! — думав він. Тепер вже не представляєсь він нїкому яко бурмистр, цехмистр і директор, а єсть собі для кождого звичайчим чоловіком, простим горожанином Куликова і більш нїчого. І в такій постати їде щасливо дальше.
Успїх єсть. Тепер вже нїхто не смієся з него, хоч-би наш голова сказав і яку дурницю. Всякій прощає єму, бо знає, що має перед собою чоловіка невеличких засобів духових, звичайного Куликівця, ремісника, чи господаря грунтового. Противно, де хто навіть чудуєсь широкому знаню і відомостям міщанина куликівского і каже собі: "Таки і наш край двигаєсь поволи... От якій розумний міщанин, хоч простий чоловік!..."
В Ярославли посунув наш голова in-cognito своє так далеко, що зняв шапку перед кельнером готелю краківского, куди заїхав. І добре вийшов на тім. Єму дано комнатку в официнах з виглядом на стайнї і він пересвідчився наглядно, що в Ярославли канализація і дезинфекція стоять так само низько, як в Куликові. "Тілько як би Куликівці колись о тім дізналися, що их голова і першій чоловік ночував в так вонючій комнатї! Чи не упала-би єго повага?" От така мисль мучила єго в дальшій подорожи, але і на то "великій наш чоловік" найшов раду. Таж о тім всїм нема потреби Куликівцям згадувати. Противно, им можна сказати, що всюди стрїчали єго люде з великими почестями неначе якого маршалка повітового або совітника намістництва. Але хоч як наш голова успокоював себе, таки остаточно, покінчивши подорож наукову і оглянувши тихцем закриту Полтву львівску, коли вертав до свого родинного гнїзда, не міг позбутись чувства, що в Куликові найлучше, що Куликівці зі всїх народів галицких люде золоті! Великі міста, хоч-би і такій Перемишль і Львів, то сам "швіндель", морока тай годї! Люде мало поважають власть і достоїньства, а більше глядять на розум. У Львові не кланяються навіть генералам, хоч генерала можна легко пізнати з-далека. "Але най но якій чужій загляне менї тепер до Куликова! Я вже дам єму почути, хто я і куди я не їздив, якого світа я не бачив!... А великим чоловіком таки лишусь, хиба що при нових виборах до ради міскої взяли-би верх ті новомодні анархисти..."
[Дѣло]
17.07.1889