Чабарашки на час жнив.

І.

 

Ловці.

 

Чотири лиця в купе: батько, мати і дві доньки. Старий з виду похожій на чоловіка маючого. В него годинник на золотій увязці, в краватці спинка з блискучим самоцвітом, на указнику грубий перстень з печаткою, на мизинци туркос, обсаджений равтами. Привітливий, ласкавий до всякого, глядить він весело довкола себе, дотепкує і любить именно товариство молодих людей. Лише хвилями зиркне він на доньки і тогдї перелетить по чолї єго якійсь сум і здвигнеся грудь, неначе-б до якого глубокого стону.

 

Мати ще собі нїчого. Але з материньскої любови до доньок она одягаєсь по-над свій вік, чорно, поважно. І она привітлива до кождого, і она ласкава именно до проїзжих мужчин. Але і по єї ще круглім личку майне хвилями легка тїнь якогось сумованя.

 

Обі донї — як дві рожі в розцвітї, на котрих листок ще крїпко держиться. Они на переміну ведуться нїби сполохані перепелочки, то знов як статочні і вже досвідні, спілі дївчата.

 

Ціле се товариство обявляє великій талант, в одній хвили дізнатись, чи случайно проїзжій мужчина жонатий чи ще не искусобрачний. Як жонатий, то в купе сейчас повіє холодом пізної осени. Тогдї батько дивиться крізь вікно на дроти телеграфичні, мати позїхає, а обі донї то ззираються межи собою значущо, то переморгнувшися, сміються в хусточки. Як же-ж покажеся, що проїзжій ще самоодинчик, тогдї починаються справдешні лови. Тогдї ціла родина їде кудись будьто до Криниці, Щавниці, на Угорщину до Ужока, Шмексу, а може і дальше. Тогдї батько будь-то з ненарочна стає журитись позаторічним, ще доси непроданим збіжем, клопочесь, чи єгo тисячка волів з брами заїхала щасливо на торг до Відня, і чи завідатель єгo семох сел не залишив убезпечити 10.000 моргів сегорічної чудесної банатки. А мама, то вже розпадаєсь над трудами, які мала в часї коротких сегорічних мясниць коло трох балїв; заявляєсь ворогом нудного сїльского житя і хвалить старосвітску строгість в хованю дївчат, бо лише з такого хованя виходять вірні і добрі жінки. Обі донї спускають на ті слова очи в долину, краснїють висше ушей і мовчать уперто.

 

Як самоодинчик дає віру всему і від часу до часу на одну або другу донечку несміло закине оком, тогдї батько править дальше:

 

— Ми вибрались, самі не знаємо куди може в Татри, а може аж до Италії. Ви, пане, в котру сторону?

 

— Я, до Сянока.

 

— А, то гарна околиця!

 

— Підгірска...

 

— Здорова? — питає мати.

 

— Так.... Сян... купелї рїчні... — відповідає ловлена жертва.

 

— Як-раз для тебе, Галю! — замічає батько, указуючи на старшу донечку.

 

— І Филипці нашій здались-би рїчні купелї — добавляє мати, показавши на молодшу.— Знаєш, старий? Я би...

 

— Що ти би, серце?

 

— Я би таки... бодай на дві недїлї..

 

— До Сянока? Про мене! — відповідає батько, — я вам в нїчім не перечу... ви чей-же знаєте мене найлучше.

 

— А потому до Италії? — питає мама будьто з трївогою.

 

— Про мене, і до Альжиру! — каже з-нехотя батько.

 

И вже плян готовий. Всї їдуть разом до Сянока. Kyпе оживляєсь, до слів вяжуться цілі оповіданя, зловлений воробчик розказує про своє становище, дївчата ведуть рїч про свої занятя домашні, про гафти і мирти; мама закидує щось на богату виправу, на вебове білє; батько докуповує вже два сусїдні села на придане, все складаєсь так гарно, так гармонійно! А яка любов межи членами родини, яка чемність! Чути лиш: серце моє, душенько, золото, кіточко і т. д.

 

От вже і дворець в Сяноці, десять минут пристановки. Всї збираються. Батько подає руку мамі, бере єї під рамя і повагом веде до зачиненої ждальнї І. кляси. Старша доня повисла на рамени свого будучого судженого, Филипця дріботить биля них як ясочка. Два фіякри, готель під "Золотою грушкою", дві фронтові комнати з бальконом, ніч, нові знакомі кажуть собі сердечне "добраніч", — до "любого звиданя", додає мама, — в очех Галї блиснула будь-то слеза, — "Ви струджені, пане Случайкевич", кличе батько, давлячи сердечно руку будучого зятя, — всї ті сцени обмінились скоро мов в калейдоскопі і оба табори розходяться. Филипця глянула ще тужним оком за хорошим товаришем дороги, куртина запала...

 

По часї чути розмову між членами родини. З-разу говорять они тихо, відтак чим-раз голоснїйше, ба, під конець розлягся крик по комнатах з бальконом. Одна з доньов впадає в судорожний плач, мама собі, а батько бьє кулаком об стіл, що аж склянки гопкають.

 

— Або лягайте спати сейчас, або я вас кидаю на чотири вітри і пятий шум! Впрочім у мене гроші вистануть ледви на тиждень. Тепер анї мру-мру!

 

Така резолюція, виголошена батьком з всею рїшучостію, лунає по комнатах з бальконом і несесь дверми до третьої сусїдної комнати, в котрій уложився будучій зять.

 

В тім лежить і вся недогода по наших готелях. Комнати вяжуться з собою дверми, а скупий господар не завдасть собі на стілько труду, щоби позатикав их бодай сїнниками з соломою і позаставляв шафами.

 

Раненько являєсь родина в гостинници і засїдає до кави.

 

— Чи наш товариш подорожи, той молодий пан, вже встав? — питає батько у кельнера.

 

— О, ще о четвертій! — відповідає брудний кельнер.

 

— О, то ранна птиця! — замічає мама, — певно на проходї?

 

— Самі мама виноваті — каже блїда Галя, — я хотїла також рано встати, можна було перейтись, а ви боїтеся, щоб я не перестудилась...

 

— Не говорив сей пан, куди пійшов? — питає батько у кельнера.

 

— Сей пан поїхав до ранїшного поїзду, — каже кельнер.

 

На сі слова опустила мама филижанку з кавою, струя потекла просто на білу сукню Филипці, дївчина зірвалася з криком.

 

— Сїм чортів вас дерло! — гукнув батько, не знати, чи за-для розлитої кави, чи за-для відїзду сподїваного зятя. Обі сестри глянули по собі, мов-би заспівали собі з "Гриця":

 

"Най же не буде нї менї, нї єї..."

 

— Тепер осїли ми як дурнї в тім Сяноці! — мугикає собі батько підносом, міряючи гостинницю довгими ногами.

 

— Та-ж нам не конче тут лишатись, — замічає мама, — грошей на поворот ще вистане...

 

Товариство успокоюєсь, пьє каву, але що дїєсь в душах их?

 

— Нема чого жалувати за таким дурнем: практикант чи асистент — замічає батько, станувши перед столом і сплюнувши здорово. — Кельнер! о котрій відходить поїзд до Перемишля?

 

— За годинку.

 

За годинку сидїла наша родина в купе третьої кляси. По бурній ночи налягає на всїх четверо глубокій сон, они захропли мішаним квартетом...

 

[Дѣло]

15.07.1889