Дещо про Арґентину.

Появились знов остороги перед еміґрациєю до Арґентини. Статя, яку низше подаємо, приносить низку відомостей про сю країну. — Редакция.

І.

Про Арґентину і Бразилію довідались ми аж недавно і яких 10 до 15 лїт в зад у нас навіть нїхто не інтересував ся тими краями. Ми в школї учились лиш, що там десь в полудневій Америці є якась Бразилія і Арґентина, але там дуже горячо і через се ті краї дуже рідко заселені Індиянами і Неґрами. — Але по правдї там вже від давна люди управляють землї та висилають дуже богато плодів земних до Европи. Давнїйше оброблювано там поля виключно муринами-невільниками, котрі були призвичаєні до горячого підсоня, не кажучи вже, що одинокою заохотою були нагайки невільників. Колиж невільництво знесено, мурини переважно покинули працю при полях і перенесли ся до міст, де творять послїдного сорта пролєтарият. Богаті плянтатори мусїли шукати инших робітників до управи своїх розлогих плянтаций. Отже спроваджували передовсїм Портуґальців, Еспанців і Італїйців. Але ті народи з природи досить лїниві і непридатні до тяжкої праці, понюхавши, чим там робота пахне, не дуже так за нею побивались. Тож правительства арґентинське і бразильське, котрі є в руках плянтаторів, шукають по инших краях за робітником. Знайшлись добрі дорадники, котрі звернули їх увагу на Австрию — головно Галичину і Холмщину.

Щоби лекше звербувати робітників, розпускають ватаги добре платних аґентів по Галичинї і сусїдній Холмщинї для вербованя еміґрантів. Рівночасно роблять угоди з деякими компанїями корабельними, між иншими з північно-нїмецьким Лльойдом в Бремі, щоби ті перевозили еміґрантів даром. Розумієть ся за перевіз платило само правительство. Аґенти компанїй розвели шалену аґітацию, а ще до того трафила на такий податний ґрунт, як Галичина, тож зараз знайшлось богато охочих до еміґрациї.

Галичину просто засипано брошурами про Арґентину. В тих брошурах описують і представляють Арґентину як який рай. Кажуть іменно, що земля там незвичайно плодовита, розлогі урожайні поля лежать облогом, бо нема кому їх управляти, отже правительство дає даром ті землї вже навіть з готовими хатами, будинками і худобою. Хто не хотїв би брати землї, той може дуже легко знайти добру роботу, за котру платять по 10 до 15 корон денно. Правительственні урядники самі вишукують робітникам роботу і дуже ними піклують ся та опікують ся. Робітник, що побуде там одні жнива на роботї, може заробити гарний гріш і вернути з ним до дому.

Знаємо, що такими обіцянками дуже легко промовити нашому селянинови і що він скоро тому всему сьвято повірить. Як він лиш порівнає сей обіцяний рай, до котрого може цілком "за дурно" дістатись, зі своїм положенєм, — він в дома вже при найлїпших обставинах заробляє денно 1 до 2 кор., на ґрунтї лежить якийсь довжок або винен щось в Жида, або хотїв би десь кавальчик поля докупити — ну і чомуж би то не поїхати і за одні жнива не заробити гроша та поратуватись. Отже біжить наш нарід тисячами, щоби, не дай Боже, не дати ся випередити ким иншим.

З Бреми почали йти кораблї до Арґентини, заладовані галицькими Русинами так щільно, що люди не мали навіть де спати. А що до кождого корабля було все дуже богато емігрантів, то нераз мусїли вони цілими тижнями вичікувати своєї черги.

Варта-би тут кілька слів сказати, як виглядають ті кораблї, котрими перевозять наших еміґрантів до Арґентини. З брошурок аґента Місслера набирає кождий переконаня, що пасажири вправдї не мають на кораблях вишуканих вигід, але всеж таки є там чисто, вигідно, харч здоровий і людська услуга. Та то лиш пише так п. Місслєр, а в дїйсности то такі вигоди, що яких 10 прц. тих, що всїли на корабель, не оглядають тої обіцяної землї, але гинуть по дорозї. Свого часу можна було читати в краківських часописях опис такої подорожи одного наочного сьвідка. Отже сїла на корабель в Бремі разом з еміґрантами одна інтелїґентна женщина п. М. Гоєр, щоби побачити як її краяни раюють в Арґентинї. Пише вона, що на корабли є всего кілька кают, в котрих поміщена служба корабельна, а для пасажирів пороблено в цілім корабли руштованя вкриті соломою. Руштованє одно над другим так низько, що на нїм можна лиш лежати, а сїсти вже не можна, бо розібєш голову о друге "ліжко" над собою. Нема жадних осібних передїлів для мущин і жінок, але все йде в суміш. Проходи між руштованями (чи як Місслєр їх називає ліжками) є так вузкі, що з трудом можна лиш перепхатись. Є там правда також і умивальнї — отже великі корита з водою, в котрій пасажири миють ся, перуть білизну і пеленки, а також там чистить служба начинє кухонне. Та вода до всїх ужитків стоїть цілими тижнями в коритах. Звісно, що корабель на мори колишесь, отже вода з корит розхлюпуєсь на підлогу.

До того люди дістають підчас їзди морську хоробу і блюють, а що нема специяльних до того начинь, блюють на підлогу, котру лиш часами чистять. З того всего робить ся страшенний смрід і задуха, а коли корабель переїздить через горячу рівникову полосу, воздух в корабли робить ся прямо убийчий. І через то все, що слабше і дїти гинуть там, як мухи. До того додати, що на корабли майже нїколи нема лїкаря, тож поради і помочи хорим нїзвідки взяти.

А той здоровий харч, як його п. Місслєр називає, приносять людям в великих шафликах і кождий мусить сам з шалькою тиснути ся, щоби набрати собі страви. Та страва то є нїби горохова зупа, але пасажири оповідають, що там анї слїду гороху, лише лупина з гороху і бараболь, заварена в якійсь темній брудній водї.

В корабли страшенне капарство і нехлюйство та череди щурів і тьма тьменна тарганів та всяких инших насїкомих. В однім маленькім корабли є "вигідно" поміщених тисячами й більше пасажирів. Корабель їде з Бреми до Арґентини звичайно яких 4 до 7 тижнїв, бо є то найгірші товарові кораблі. Отже можна собі представити, які страшенні муки терпить той бідний нарід через час подорожи.

А нема кому за ним упімнутись — нема кому отворити йому очи ще завчасу, нїм він зважить ся віддати себе в руки визискувачів.

В кінци по тижнях мук і страждань — хто по дорозї не загинув — приїздить до того обіцяного раю. Тож пригляньмо ся близше, як в дїйсности виглядає той рай. Берім Арґентину і Бразилїю разом, бо до обох країв скермована еміґрация — і вони собі цілком подібні ві всїм.

Се величезні краї, котрі можуть на своїм просторі помістити з часом ще не оден мілїон людий. Підсонє переважно горяче і дуже горяче — так, що наш селянин майже не може видержати тої спеки. Земля місцями дуже урожайна, а навіть можна сказати — є таки досить урожайної землї. Але ті лїпші землї є переважно близько міст, а допроваджені до плодючости доперва десятками і сотками лїт кровавої праці муринів — невільників. Ті всї землї є тепер в посїданю богатих плянтаторів, котрі управляють там каву і ріжні роди збіжа. Глибина краю є дуже гориста і скалиста або вкрита відвічними лїсами, в котрих ще нога людська не була. Правительство хоче конче якось залюднювати ті дикі простори, отже дуже paдo віддає охочим цілком за дурно великі кавалки землї. Лиш нехай нїхто не думає, що дають землю готову, до котрої зараз можна братись. Дають — але або кусники недоступних лїсів, або скалисті пустарі, коло котрих треба ще який десяток лїт попрацювати, щоби мати з них пожиток. А ще до того ті даровизни є звичайно так далеко від сьвіта і людий, що з міста треба туди пробиратись нераз тиждень і два, бо зелїзниць там дуже мало — майже нїчого.

Много околиць має дуже нездоровий клїмат, до котрого наші люди не можуть жадним способом привикнути, a дїти дуже мруть.

Правда є там великі провінциї, що мають і гарну землю і дуже гарний клїмат, але ті вже давно розхопили инші народи — там здавна поселились фармери нїмецькі, портуґальські й італїйські.

Наших еміґрантів зараз по прибутю уміщують в нужденних плюгавих бараках і тут роздїлюють їх на дві ґрупи: робітників і таких, що мають охоту поселитись.

Робітника там потрібно дуже багато — і то дешевого. Вистарчить, коли скажу, що чотири пяті загальної продукциї кави цілого сьвіта припадає лиш на одну провінцию San Paolo, тож цілком ясно, що потрібно тисячів робітників. До того є там богато великих власників землї, котрі також потребують робітників до полевих робіт коло збіжа. Тож урядники правительственні розсилають прибувших робітників на плянтациї. З хвилею, як робітник прийде до плянтатора, стає його невільником в повнім значіню того слова. Плянтатор не платить за роботу готовими грішми, але квітами до своїх склепів. А хотяйби заплатив і грішми, то їсти нїгде инде не мож купити — лиш в склепі плянтатора — і то за дуже високу ціну. Отже люди працюють лише за удержанє. Якби котрийсь робітник хотїв вирватись з тої неволї і утїк від роботи, то як yтїче десь далеко, заблукаєсь і марно пропаде, а як буде ховатись десь близше, зловить його полїция, покарає і присилує до роботи.

Робітники працюють під доглядом наставників, котрі так само, як за часів невільництва так і тепер послугують ся нагайками, не жалуючи їх цілком. Покривджений робітник не може шукати справедливости, бо одно не знає портуґальської мови, а друге його нїгде не вислухають. Впрочім адмінїстрация там ще дуже слаба та й то йде лиш на руку великим панам. Отже ті, а властиво їх ріжні економи та посїпаки мають над робітником неограничену власть і роблять з ним, що хотять. Згадати лише, що виробляють з робітниками польські економи та гуменні по Галичинї, де будь що будь кажесь є якесь право для кождого, то можемо догадуватись, що доперва виробляють з робітниками в тих на півдиких майже цілком незорґанїзованих краях. Вже аж самі австрийські і росийські консулї в Арґентинї звертали кілька разів увагу на тамошні відносини та остерігали перед еміґрациєю до Арґентини і Бразилії.

[Дїло]