(VI. Лист з Волинї.)
"Ой чого ти почорнїло,
Зеленеє поле?
— Почорнїло я від крови
За вольную волю.
Круг містечка Берестечка,
На чотири милї,
Мене славні запорожці
Своїм трупом вкрили".
Т.Шевченко.
"Де греміла козацька слава"... Під Пилявою та на Жовтих Водах лунав клич її. На Волинї-ж славне козацтво в 1651 році, в нерівній боротьбі з Поляками чесно склало свої голови. Почорнїло зелене поле від крови синів свого краю, вкрились його низи й верхи козацьким білим тїлом. 30.000 лягло їх на Берестецьких полях: ворони співали їм "вічну память". Сотки лїт минули з того часу, а самотні могили козацькі — Манастирщина та Журалиха сумуючи стояли мов ждали чогось... Пошани від нащадків. Минали лїта і нїхто з синів України не прозрів, не звів зір свій на свою Голготу, нїхто не згадав "кого хоронили", кому насипали сї дві могили. І поле рябіло від прадїдівських костий. Хлїбороби орючи, плугами виривали жовті кости, черепи козацькі, які здивовано дивились своїми порожними очами на вбогих нащадків, за волю яких вони бороли ся. В темні осїнні ночі, селяни з Берестечка та Пляшевої бачили на могилах і в полях якісь блукаючі огнї. "Страшно в полї... Козаки броду шукають" — казали вони.
Славне, дороге для всїх місце, і заразом було забуте всїми. Прийшли бурхливі визвольні роки, повійнула хвиля волї, і на мить хоч деякі прозріли. Се були українські Берестецькі міщани, їм першим належить інїциятива з вшанованєм памяти вояків Хмельницького, і місця спочинку їх. Подали свій голос до народу, щирий від серця: "Прийдїть до нас, на наше Берестецьке поле, спомянути тих, що душу свою положили за нас"... Тихо пролунав їх клич на Волинї в час союзних демонстраций по селах, в час людожерної аґітациї отців з Лаври Почаївської, але всї, хто мав вуха, той почув його... І богато людий почуло його, бо нїхто союзникам вже не вірив і тїкав від них, як праведник з пут нечестивого.
На поминки, впорядковані 1908 року Українцями, прибув і арх. Віталїй зі своєю "братією". Правили панахиду Українці, правили і Почаївці. Памятник-хрест з відповідним історичним написом поставили берестецькі міщани на могилі Журалисї. Журалиха, се найбільше козацьке костовище біля самих тих болот та провалів... Се був величавий народний похід, з 25 сїльськими сьвящениками, з хорами молодї. Богато зійшло ся народу не тільки з поблизьких сїл, але навіть з північних повітів Волинї: Ковельського, Володимиро-волинського; се сьвято було односердне, однодушне...
Але прийшли й Почаївці. Принесли теж свого "трираменного", постановили на меншій могилї — Монастирщинї і тодї вдали ся собі до народу, понесли і свою полїтику, користуючись відповідним моментом. Тодї Віталїй знав, що інїциятива належить сьому-ж народови, що так численно зійшов ся помянути предків, і заговорив "щиро", від самого серця наче-б то... Коли після великої панахиди сільський пан-отець Цеговський виголосив до народу українською мовою гарну промову, тисячні народні маси як один чоловік схилили ся на колїна і заспівали вічну память над розритою могилою, в якій лежали кости прадїдів, і над ними то постановили свого хреста. Але користаючи з нагоди, що зійшла ся така сила народу, прийшов сюди і Віталїй з своїм "Союзом Русскаго Народа", вислухавши проповіди сільського пан-отця, побачив як настроєна юрба, заговорив і собі. Заговорив так красномовно та горячо, оплакував так щиро нашу вмерлу славу, що здавало ся він і родив ся Українцем. Здогадки, однако скоро справдили ся, бо незабаром сповідаючись перед Волинянами і признаючись до українства, він в "Почаевскомъ Листкѣ" написав, що я "тоже землякъ" і "тоже Малороссъ, происхожу отъ екатеринославскихъ украинскихъ козаковъ, предки мои, какъ и предки Волынянъ сложили свои головы за свободу Украины. Мой прямый долгъ и долгъ каждаго православнаго Украинца позаботится устроить на могилѣ храмъ-памятникъ съ музеемъ и школой, для окрестныхъ селъ, это принесетъ свою пользу да и всей Украинѣ будетъ честь и слава, если она сумѣетъ достойно почтить память своихъ предковъ, которые слагали головы за наше щастье. А потому землю находящуюся подъ могилами, а также близь прилегающія урочища Манастырщина съ могилой, Журалыха сь могилой а также и Волица гдѣ находятся кости и рѣчка Пляшева, владѣльцями которыхъ єсть частныя лица, такъ или иначе нужно позаботится чтобы они были собственностью всего народа. Устроить раскопки, собрать кости въ одну братскую могилу, избравъ для этого одну изъ могилъ, а на могилѣ устроить памятникъ- церковь, чтобы ежегодно могли сходится люди и молились бы за души их"... Правда, як щиро?
"Союз" наче завмер зовсїм, перестав навіть "Поч. Листокъ" про його писати. Кожне число сього "Листка" було складане майже на половину з українських статей. Окрім "Листка" стали виходити специяльні брошури на українській мові, було навіть вироблено їх програму виданя: 1. Істория, Етноґрафія нашого краю. 2. Красне письменство: оповіданя, повісти, вірші. 3. Аґрономія. 4. Медицина. 5. Кооперация і т. и. Видано як історичну книжку: "Боротьба гетьмана Хмельницького за волю України", "Битва під Берестечком". З красного письменства: "Розмови і оповіданя почаївського лїрника", "Як Бог Штунда вразумив". З кооперациї: "Як треба хазяювати?" "Товариські крамниці" (написав сьвящ. Юркевич). Власне, се книжка є пляґіятом відомої книжки сеї-ж самої назви В. Доманицького. Окрім сих книжок, було заведено в "Почаевскомъ Листкѣ" віддїли для українського питаня, в яких обороняли українські інтереси, лаялись навіть з Поляками за відому подїю на львівськім унїверситетї, та за вбивство Марка Каганця в Коропци.
На сторінках "Листка" попи заспівали свої "поезиї", навіть цілі поеми. Піп Кашубський складав велику "історичну" поему, яка розсилаєть ся по всїх селах, разом з аґітацийними закликами жертвувати на будову памятника. Поема повна українського патріотизму і закінчуєть ся:
"Слава вам, прадїди, славні козаченьки,
Що за Вкраїноньку смерть спожили, (?)
Під Пляшевою ви люто бороли ся,
Всї там за Неньку свою полягли!
Вас поминаючи, ваші пра-правнуки,
Господа молим: Вкраїну спаси
Від ворога лютого, гіркої доленьки.
Славу і щастя Вкраїнцям пошли! 1)
Другий автор просто закликає до боротьби за свою долю: "Не сумуй, що сили мало, берись сьміливо за зброю!..." До кого відносив ся сей заклик, — не відомо. Бо коли брали ся союзники "за зброю" і сьміливо вживали всяких заходів, так вже в нїякім разї не за "славу і щастя" тієї самої "Вкраїноньки", а за "славу" свого-ж таки "союзу", який, мовляв, Українців ще навчить, як "почитать предковъ". Але з "почитаніемъ" наших прадїдів вони зайшли дуже вже далеко, козацькі могили для союзників се той патріотичний коник, на якому вони виїхали на сухе. Але коник все-ж таки крадений і коли признаєть ся до нього господар, тодї злодїєви дуже погано дїстаєть ся. Щось подібне з козацькими могилами і союзниками. Інїциятиву поминок на могилах Віталїй цілком присвоїв собі, більш нїхто не мав до них нїякого дїла. Але щоб цілковито пригарбати їх до своїх рук, він Українцем зробив ся. Треба-ж чимось піддобрити ся й до народу!..
Козакофільська аґітация з Почаїва розкинулась далеко за межі Волинї і зворушила, зацікавила богато народу. Окрім самих почаївських листочків та брошурок, Віталій розіслав своїх аґентів, або, як він їх називав "ревнители союза русскаго народа". Вони ранїйш як йти на села, мусїли поїсти в лаврській трапезній специяльно для них прилаштованого "кандьору", "воспринять мудрость змія" — себ то вислухати, як Віталїй накаже їм поводитись в селах, що повинні робити там. "Научившись" сї "ревнители" ішли з торбою наповненою листочками про союз і козацькі могили. На них лежав обовязок обійти села вказаного району, в кождім селї вони мусїли зупиняти ся, роздавати листочки, розповідати про могили, а також знати, скілько тут живе Жидів і який Жид що робить? Обовязки їх, як видно, не з важних і виконувати їх було легко, але сї "ревнители" вважали себе майже "мудрыми рыбарями" і "новими апостолами", котрі мали на метї знищити "крамолу" і постановити "своє царство Боже". Для сього-ж то вони пробували казати свої казаня в церквах та майданах. З церков їх виводили (звичайно ласкаво) самі попи, а на майданах їх гонили самі селяни. Вони писали доноси в Почаїв не тілько на Жидів, але й на селян та попів, де їх не хотїли приймати...
Таким шляхом далі йти не було рациї. Раз те, що разом з аґітациєю про могили, з книжечками про українську історию, Почаївці для себе зробили богато, придбали навіть там симпатиї, де ранїйш про них і не слухали... Але з сим разом стала сама собою виникати національна сьвідомість селян Українців, а про союз годї було й згадувати. Повело ся так на селї: скажи на себе, що союзник, так з тобою нїхто й говорити не стане. В лайці почали вживати слово "союзник" і воно більш всього було обидливим.
До того-ж з сими "ревнителями" стала ся ще сумнїйша пригода, деякі з них вже не називали себе "апостолами" а "отцами", ходили з відкритими головами, запускали довге волосє, а зимою пробували навіть ходити босими ногами по снїгу. І через своє "усердіе" вони просто поробились божевільними. Віталїй сих маняків на релїґійному ґрунтї затримував вже біля свого "братства", не пускав їх вже "проповѣдывать", щоб ще й самому не прийшло ся розплатити ся за се.
До того-ж земля з могилами і урочища біля могил якось вже опинили ся в руках. Лише тепер де-що вияснило ся з сих "сдѣлокъ", але ранїйш зі слів Віталїя ми знали ось що:
1) Ур. Волиця — се два острівці, з полем, лїсом і сїножатями, мірою в 22 десятин. Знаходять ся вони якраз межи старою Пляшевою і новим прорізаним ровом. Власниками сеї землі є Галичани Лїскови. Перший острівець є немов би то продовженєм Манастирщини і відокремлюєть ся від неї лужком. Дїди памятають, що тим лужком колись протїкала річка і були болота. Сей острівець лишаєть ся від часів бойовища однаковим, бо заріс густим старим лїсом. На другому острівци немає й знаку, щоб колись тут був лїс; а земля тут орала ся не один вже десяток лїт. Oтce то урочище було, як казав Віталїй, куплене за 4.200 р. у власність "союза".
2) Манастирщина належала сїльській громадї с. Острова. Була вона роздїлена селянами на вузесенькі смужки і на них косили сїно, а останними роками вже сїяли й пашню. Піскувата могила де-далї все більше розсувала ся, на стільки, що й ті кістяки, що лежали в глибинї, виходили на верх; на кождім кроці можна було наткнути ся на людські кости. Тут же, на яких небудь пів аршина в глиб, цілими рядами лежали козацькі кістяки, поховані в братській могилї головою на схід. З одного бору Манастирщину обмиває р. Пляшева, а з другого боку пізнїйше прорізаний рів, — тепер він так богатий водою, що ціле лїто там меле млин. Земля на Манастирщинї невдала і до врожаю нездатна. Через те, що з Манастирщини для селян було мало користи, так вони згодились віддати землю Віталїєви, але з умовою, щоб їм, на замін, дали такий же шмат годящої землї.
3) Журалиха — належала до ґрафинї Ганни Граббе. Се урочище — найвисша частина Берестецького поля, панує над всею місцевостию, на верстов 14 навкруги. Одним боком виходить вона крутим обривом на р. Пляшеву, на нїй то більше всього знаходилось костий, і на нїй то Берестецькі міщани-Українці поставили свого хреста. Властниця сього, графиня, вважаючи на проханє Віталїя, відпустила частину урочища з могилою, в мірі 5 десятин, під памятник даремне.
1908 року тут-то і відбули ся перші поминки. Року 1910 тут на зібрані народні гроші була збудована невеличка капличка-памятник. Того-ж року, на осїнних поминках заходами Віталїя, Антонїя, при участи инших "вліятельныхъ лицъ", було зроблена розкопки, зібрано кости в одну братську могилу і закладено великого памятника — церкву, з "музеєм". Зразок і плян в українському стилї, виготував відомий архітект А. Щусьєв.
Загальний вигляд сього памятника такий:
Се є пів кругла стїна (вівтарна), на зразок "нерушимої стїни" в київському Софійському соборі; заввишки сяжнїв десять. Стїну дві рівних на передї і таких же дві ззаду башти, закінчені банями. Спереду стїна зроблена круглою арцабою, і в горі закінчена пятою, великою банею. Хрести на маківки зроблено нa зразок старовинних хрестів на українських церквах.
Спереду на арцабі скляними фарбами намальовано образа Нерукотворного Спаса. В глибинї церкви-памятника, сажнів на 5, намальовано Розпяття. Під Розпяттєм зроблено критий вівтар, іконостас якого черепяний, щоб зміг витримувать снїг, дощ і инші природні зявища, за для сього іконостас розмальовано теж склянними фарбами. З боку біля башт на півтора аршина заввишки зроблено два крилоси; зараз же за ними вхід в башти, а через башти йде Довга ґалерия навкруги стїни, для схову вишуканих на могилах старовинних річий, — козацьких памятoк. Сюдою-ж вхід в підземну церкву сьв. Пятниці, де козацька усипальниця. Підземну церкву закінчено і посьвящено ще 11 липня 1911 р.
Весь памятник коштує до 100.000 рублїв, а думали обійти ся 30-ма тисячами.
Для "наглядности", як вирішив Віталїй, перед стїною сажнїв на два від іконостасу, має стояти кришталова труна з козацьким кістяком при повній козацькій зброї. Над труною стоятимуть по кутках чотири постатї плачущих ангелів.
За сею гробницею влаштовано поміст для духовенства, а по боках місця для архиєреїв, чи когось иншого зі старшого духовенства. Перед стїною, широке пів-кругом огороджене штахетками місце для всього народу, щоб мав де стояти слухаючи відправу. Тут буде служити ся лїтом, а зимою в підземній церкві.
Тепер ще на могили, по розпорядженю ар. Антонїя, перенесено на Манастирщину, стародавню церкву з с. Острова, затримавши її вигляд. Ся церква збудована ще до 1650 року, ще до Берестецького бойовища. Селяни розповідають стародавні перекази про те, що в сїй церкві молили ся козаки.
Поминки на могилах бувають два рази на рік. Першого вересня, коли буває відпуст в Берестецькім костелї, і в першу петрівчану пятницю, коли повертаєть ся багато горожан з Почаївської Лаври. На поминках маси народу щорічно збільшують ся. На перших поминках 1908 року було до 10,000 народу, а вже в 1913 році більше 60,000 не рахуючи вже війска, яке брало участь в сьвятї.
1) В. Кашубський. Битва на Берестецькім поли, (поема). "Поч. Листокъ" 1910 р. ч. 31. ч. 43.
(Конець буде.)
[Дїло, 14.07.1914]
(Конець.)
І так запанували на Берестецькім поли союзники. Як "хитрий Нїмець на Сїчі картопельку садить", так союзники зуміли на Берестецькім поли "пшениченьку жати"... Від часу, коли вже все було прибрано до рук, Віталїй знов взяв свій старий курс і тепер вже став проповідувати про те, що козаки, які полягли під Берестечком, "были искони русскіе, а не украинскіе люди, потому что боролись за православіе и въ Москвѣ, въ Великой Россіи искали своє утішеніе и покой. А украинцевъ выдумалъ Мазепа (?) одинъ изъ самыхъ недостойныхъ украинскихъ гетьмановъ". Дивно, як він ранїйш до сього не доміркував ся. З сього часу почало ся нищенє українства на сторінках "Листка" і сей самий "Листокъ" оповістив себе ворогом всього українського в ґубернїї. Дійшло до того, що навіть попередних співробітників-поетів попів попереводили на гірші парафії, бо вони то, мовляв, і перші заварили кашу з Українцями. Звичайна річ, що Віталїй инакше не міг досягти свого "владичества" над могилами, як не скористати ся українством. Він просто сїв на чужого коня, підїхав до чужої господи і коли господар вказував йому на те, "на чиїм ти кони (чи возї) їдеш", то він тодї спокійно злїзає, сїдає на чужій власности і каже: "Я не брав у вас нїчого... Я по праву... Ви кажете, що ви Українці і козаки, що полягли на Берестецькому поли ваші пра-прадїди, так я сього не заперечую... Але, вибачайте, ті козаки були "русскіе" і боролись за православіє, отже ясно, що вони є ріднею для "союза русскаго народа"... А ви, хто вас знає, може ви навіть мазепинці?..." Але не дивлячись на те, що він так запанїв, навіть вже й манастиря свого заложив тут "во имя покровителя С. Р. Н. Георгія Побѣдоносца", його все-ж таки просять "честью уйти", бо найшли ся до сього певні причини. Шила в мішку не заховаєш, — кажуть і се правда. Виникла ціла істория, з якої де-що стає ясним для ширшого загалу з темних союзних справ.
Коли на Журалисї збудовано за зібрані жертви каплицю, у Віталія "вскружилась голова отъ щастья", що в такий короткий час зібрало ся стільки жертв. І він рішив заснувати тут свій манастир, а з цією метою він став клопотатись про збиранє жертв на новий великий "Храмъ памятникъ". Се, звичайно, йому дозволили, посипались як з рогу достатку навіть досить порядні суми гроший, але у Віталїя в розпорядженю була Журалиха 5 десятин, Манастирщина, що належала Острівській сїльській громадї 10 десятин і то ще з громадою не полагодили ся зовсїм, а для манастиря, хоч і маленького, — сього було мало. Ото зір його спинив ся на ур. Волиця, власником якого був Галичанин Лїсков і його сини. Віталїй вирішив завоювати собі се урочище і почав над сим свої заходи.
Лїсков, еміґрант з Галичини. Сорок лїт як він переселив ся на Волинь, купив собі се урочище і двайцять років господарював на ньому сам. Двайцять років, як він став до праці нездібним, а через те подїлив своїх трех синів, давши кождому у власність по рівній частинї. Сам же з жінкою мешкав коло одного сина. Двайцять лїт, як тут вже господарюють молоді Лїскови і за сей час дуже гарно впорядкували своє господарство, і на урочищі стояли три гарні садиби. А старий зимою сидїв в дома, а лїтом ходив на прощу, в манастирі на відпусти. Останні роки він вже був зовсїм хорий психічно на релїґійному ґрунтї. Давав людям "архирейське благословенє" і називав себе сьвятим. Сим нещасним дїдусем, на нещастє його-ж сїмї, Віталїй скористав ся для свого дїла, вживши таких єзуїтських хитрощів...
Старий дїдусь Лїсков бував нераз і в Лаврі. Спізнавши його, Віталїй став з ним розмовляти, ласкав його і намовляв подарувати своє урочище, хоч знав те, що воно було вже власністю синів і внуків, а також і його жінки, яка ще жила. Хоч старий Лїсков і не при своїм умі був від архимандритських ласк, але все-ж таки вагав ся, думаючи, де прийдеть ся зиму зимувати. А про те, що буде з синами, їх дїтьми і жінкою, він не думав. Віталїй обіцяв дати захист до самої смерти в Лаврі і похоронити як "преподобного" і той з радістю згодив ся подарувати. Але дар сей, звичайна річ, що не можна було взяти, коли господарями там сини його. І от при "содѣйствіи" волостного писаря, намовили старого дати їм вексель на 4.200 рублїв, налякавши старого, що однак землю заберуть для нового манастиря, бо "прийшла така бумага", а так він буде як жертводавець щитать ся і свого віку в Лаврі доживе. Старий векслї дав волостному писареви, якого вважав за "начальство", а писар зі своєї руки передав векслї на якогось Жидка, в якого вже наче-б то "купив" їх житомирський союзник ґенерал Красильників.
Маючи в руках на таку суму векслї, союзники розпочали судову справу в луцькім окружнім судї, требуючи в синів Лїскових уплати по векслях. Не треба казати про се, як се вразило бідних людий, коли до них присїкались такі пани, домагаючи ся гроший... Вони не знали в чому дїло, і ледви старий зміг вияснити, що то він хоче подарувати землю їх для нового монастиря, а для сього дав векслї. Один син з одчаю мало не наложив на себе рук. Кинули ся на всї боки шукаючи ратунку, але окрім селян, що ставали сьвідками, що власниками землї є сини а не батько, який не є тепер господарем, більш нїхто не поміг. 1912 року відбулась судова розправа і присуджено, щоби Лїскови заплатили 11.200 рублїв ґенералови Красильникову. Урочище, все майно трьох синів описали і призначили торги. На торгах його й забрав Красильників і зараз же "подарував" Віталїєви. При запомозї полїциї, Лїскових стали виселяти з їх рідних насижених хат просто на вулицю, даючи їм повну волю йти на всї чотири сторони.
Але се шахрайство стало відоме на Волинї, про нього стали писати місцеві і київські часописи, зацікавили ся й люди. Нещасні семї сидїли в чужій хатї з старою матїрю і тим самим хорим "сьвятим" батьком, який проте прийшов до їх, і благали помочи. На адвоката гроший не було, на судову тяганину теж їх не мало треба, і ото спродавши останнє лахмітє, нещасна сїмя ще раз хотїла доказати свою правду. Знайшлись добрі люди, що зжалїли ся над ними, а також і селяни с. Острова та м. Берестечка в кількости 200 душ зголосились стати сьвідками, посьвідчити про те, що сини Лїскови вже 20 лїт господарюють самостійно, кождий окремо, про що сьвідчать і три садиби, а батько їx є давно хорий і жиє при синах. Стара-ж Лїскова подала підданче проханє на імя Його Величности, прохаючи виказати свою монаршу ласку і повернути їм їх землю, яку від них було забрано не поправдї, через хорого її чоловіка а синів батька. Було призначено нове слїдство, зібрано материяли і справу передано на розгляд в київську судову палату. На днях, перед тим як союзники збирали ся до нового сьвята, на якому вже буде посьвячувати ся закінчений будовою "храмъ памятникікъ", київська судова палата, розглянувши справу з сим "шахрайством", визнала право власности за синами Лїсковими і векслї не дійсними, бо як сказали й лїкарі, то старий Лїсков був психічно хорий. Так закінчила ся союзницька "комбинація", повним "пораженіемъ на всей линіи" хитромудро ними збудованих.
Незрозумілим лишаєть ся той факт, що про се зараз не пишуть навіть і поступові ґазети, мовчать щось і самі Лїскови, се може навести на здогади, що союзники в сей час обробляють якийсь новий ґешефт на мирових умовинах. На урочищі вони вже вспіли деякі свої й порядки завести. Чи не одурять і знов?
Ось як "почитають" наших прадїдів непрошені "почитатели", ось якими "честными дѣлами" шанують память їх!... Та і саме відношенє до отих "зарубежныхъ братьевъ" виказало ся досить гарно. Нехай же їм вірять в Галичинї, нехай ждуть на ласку наших росийських "патреотовъ", коли їх гладять по головці, то певне з такою-ж метою, як ласкали і сього нещасного дїдуся...
Закінчуючи свою статю, варто сказати на останку декілька слів про характер сьогорічного сьвята на Берестецькім полї. Ще далеко до сьвята, Віталїй розіслав свої циркулярі до благочинних та союзних старостів, щоби орґанїзували на сьвято "отряды паломниковъ" в національній одежі, вишиваних сорочках, шапках та свитках, а "союзники крестяне" желательно было бы, чтобы пришли въ казацкомъ одѣяніи, въ какомъ ходили наши предки козаки русскіе (?). (Чи розуміти тут наших Запорожців, чи може розбишак Стєньки Разина та Омелька Пугачова?) Жупан синїй, шаровари, шапка і сапоги обойдуться въ какихъ нибудь 7 рублей и каждый союзникъ на праздникъ можетъ явиться въ историческомъ костюмѣ..." Що "костюм" сей може бути історичним, так Віталїй не помилив ся. Бо се доповнилоб всю "врочистість" сьвята своїм безумовно цікавим машкарадом.
Далї слїдувала проґрама сьвята: На 5-ого червня мають прибути на козацькі могили процесиї з народом зі Старого Почаїва, з Нового Почаїва, Почаївської Лаври, Лосятина, Крутнева, Ледухова, Руської Дранчі, Польської Дранчі, Гаїв Левягинських, Немирівки, Радзивилова, Бугаївки, Парипсів, Сестратину, Будки, Підзамчого, Перепятину, Башарівки, Батькова, Крупця, Крижів, Михайлівки, Ситного, Корнилівки, Срібного, Ходину, Пляшевки, Дунаєву, Кімнатки, Грядів, Гаїв, Яновки, Руднї, Тарновки, Козину, Жабокрик, Теслугова, Кремянця, Білої Криниці, Сопанова, Туря, Онишковець, Миньковець, Верби, Птичого, Пирятину, Пельчи, Вовковиїва, Рогозло, Вербину, Дубного, Хорупанів, Млинова, Перевердова, Бокуйми, Дублян, Муравиці, Лишнї, Демидівки, Домбровиці, Степань, Деражно, Клївань, Деревяного, Жорнищів, Малину, Остріжця, Заславя, Свищова, Торговиці, Луцька, Гнидови, Оздова, Ратнева, Коршова, Несвичів, Чаркова, Городищ, Губина, Жабчого, Смикова, Липного, Торчина, Блудова, Тершковець, Голятину, Новоставок, Загорова, Свинюхів, Озерця, Мірковичів, Горохова, Цегова, Галичанів, Лабачева, Смоляви, Боротчинець і накінець з Берестечка. Я навмисне зробив список сел і місточок, з яких мали прийти прочани. У всїх сих селах є або захирівший союз, або один союзник "ревнитель", ото їм було видано наказ прийти і людий привести на козацькі могили.
На могилах мали відбути ся такі урочистости: Посьвяченє церкви-памятника і ставленє хрестів, витяганє на дзвіницю війскового в 855 пудів дзвона, якого вилято з вистріляних куль, подарованих Віталїєви київським воєнним арсеналом, "обнародованіе" икони новоявленнаго угодника божія новопрославленного сьвятителя Єрмогена, партріярха московского и всея Россіи чудотворца съ частицею отъ гробницы и мантіи его, і накінець "собесѣдованіе съ народомъ"... Ось і все, що обіцяли союзники на свому сьвятї для волинянина.
Але з "великої хмари малий дощ буває" — кажуть люди. На се сьвято невідомо чи зібрало ся й 5 тисяч люду. Се вже тодї, коли збудовано памятник, так поставив ся байдужно волинський селянин, в той час, як в попередні роки збирало ся до шістьдесять тисяч. Щож стало причиною такого охолодженя народних мас? Причина легко пояснюєть ся. Спершу всього, що народ хотїв памятника, памятника і музея, як се обіцяв і аґітував Віталїй, збираючи гроші. З найдених підчас розкопок старовинних річий, шабель, списів, гармат, куль і т. и. Для сього музею не лишило ся нїчого, окрім глиняного горшка, по якому Віталїй доказує (?) православє козаків, тим, що каже: "Какъ видно, казаки дѣлали заготоѣны и въ горшкѣ приготовляли скромное кушанье и въ той часъ напали Поляки"... От і маєш! 30.000 козаків заговлялись з одного глиняного горшка, тай певне дуже вже були заклопотані сим, що не оглянулись навіть, як тут і Поляки!.. В другім місци: "Казаки долго защищались и цѣлую недѣлю дрались какъ львы..." Може вони "цѣлую недѣлю" і з тим горшком носились, чи не сказав би часом нам сього Віталїй? Ото, ся то "цінність" й лишила ся для "союзнаго казацкаго музея", з неї то мають вчити ся люди як шанувати батьківщину! Всї инші річи союзники вивезли потрохи до Петебурга, Петергофу, Москви, позамінювали на гроші, з яких і вибудували манастир. А досить ще буде пригадати "ґешефт" зі справою урочища Волиці, лицемірну полїтику з Українцями і накінець самий новий манастир, якого черці "замолюють" свої гріхи тим, що учащають на села до жінок та дївчат, а обурені мужики гонять їх ціпами та вилами аж до самої брами сього нового манастиря. Ну, а сама полїтична пропаґанда руссофільства що коштує!
Який ще не є "темний" волинянин, але в лицемірство крикунів фарисеїв не буде вірити. Хоч і шанує він свою Голготу, поважає память предків, але зрікаєть ся йти на "собесѣдованія", які провадять Почаївці, про історичне значінє розбитого горшка, де "лєктор" двоглавець порівняє славного гетьмана Богдана з Пуришкевичем і замість слова істини, слова євангелія дають погромні проклямациї з Лаврської друкарнї, а київські двоглавовці роздають число свого часопису з портретом Ющинського "умученымъ отх Жидовъ" з несамовитим закликом до помсти.
Отсе коротенька історийка про союзні справи з могилами наших нещасних прадїдів!
Обуренє стискає груди! Хотїло ся-б взяти мітлу і вимести всю кацапську наволоч, сю "грязь Москви", щоб не забруднювала собою сьвяте і дороге місце страждань нашого народу, кістьми якого творить ся шабаш чорносотенної зброї, бенкет "мракобѣсія"...
[Дїло, 15.07.1914]
15.07.1914