З дорожних записів українського туриста.*)
Ой біда, біда
Тій Чайці-Небозї,
Що вивела чаєнята
При битій дорозї...
Киш! Киш!...
(З піснї, припис. Гетьманови Мазепі.)
...Люблю я в лїтку подорожувати по всїх усюдах нашої широкої України — не кіньми і не в душнім ваґонї зелїзниці, а пішки!
Торбинку з туристичними річами на плечі, дорожну нотатку з усякими, зробленими дома виписками із книг про історичну минувшину предмета нашої подорожі — в бокову кишеньку, ціпок — у руки і — в дорогу!...
По обіруч тебе, — праворуч і лїворуч, — як те море — широкий зелений степ, над тобою — безмежне блакитне далеке небо, перед тобою — степ, позад тебе — степ. — всюди степ, і всюди простор, і воля — без кінця і краю!...
Що ваша зелїзниця з її душним, спертим повітрєм в ваґонї і їдким, смердючим димом паленого камінного вугля і тютюну — проти такої роскоші, такого простору!...
Немає змоги нї зупинитись там, де забажать ся, нї до-схочу налюбоватись чудовим краєвидом природи України, нї до-схочу надихатись сьвіжим ароматичним повітрєм широких українських степів.
Сидиш, як у клїтці, в тіснім душнім ваґонї — нї повернутись, нї встати, — тільки й те дїло, що крізь брудне, закопчене, порохом припале скло маленького віконця, як на кінематоґрафічнім екранї, монотонно мелькають сїрі, одноманітні хатки, поля, ріки, ліси...
Кажете, що подорож зелїзницею має, окрім незручностий і деякі свої зручности?
Правда, подорожуючи зелїзницею, ви маєте змогу швидче бути на інтересованім вас місци, алеж при сїм губить ся вся поезия вашої подорожі.
Зелїзниця вбиває всю красу, самий змисл подорожі, як процеса...
Чи те дїло — подорож пішки?
Зупинив ся — де захотїв, рушив коли захотїв, налюбовав ся до схочу — чим захотїв.—
І все се, головне, — знов же таки повторюю, — не в душнім і димнім, з спертим повітрєм, ваґонї, не серед божевільного грохоту біжучих колес, а на волї, на просторі, серед широких безмежних степів України, тих степів, серед яких протїкло все житє нашого народу, де гула його слава колишня і які обезсмертив він в своїх славетних піснях!..
Степ-поля — розкіш моя!!!
***
Сим разом шлях наш лежав в Батурин, власне Гончарівку — батуринську резиденцию гетьмана Мазепи, головний форт колишної батуринської кріпости, центр відомої оборони Батурина підчас повстаня Мазепи і головне місце батуринських подїй 1708 р.
Хотїло ся побувати там, де жив гетьман Мазепа, побачити теперішний вид сього так богатого на наслїдки пункту української минувшини, безпосередно звязаного з так фатальною для нас полтавською катастрофою 1709 року, подивитись, які памятки полишились, що нагадували би про все се, і разом з тим поклонитись тій національно-сьвятій для кождого Українця землї, на якій в останний раз так громадно1) пролилась українська кров за рідний край, за волю України...
...Ми шли Батуринським шляхом.
Широкий — Батуринський шлях!2) Скільки споминів, скільки згадок викликав він! Його навмисне зроблено таким широким. Се був в свій час (тай тепер відчасти) один з головних шляхів, що вели до столиці України і зцентровувались в Батуринї...
По ньому не раз проходили, йдучи в походи, повні лицарської відваги і козацького завзятя українські війска, як у тій піснї співаєть ся:
Війско йде, війско йде —
Короговки мають,
Попереду музиченьки грають...
По ньому нераз їздили в непривітну і холодом дихавшу на нас Москву з дорогоцінними дарами наші гетьмани, справляючи офіцияльну повинність...
*) Статейка ся була написана ще років зо 4 тому після однієї з товариських майських прогульок в колишну батуринську резиденцію висше названого гетьмана — Гончарівку. Пробуваючи згодом знов у Батуринї і знов звидївши останну, ми рішили скористати сю давну статейку, поробивши в нїй для сього деякі зміни і додатки.
1) "крови, крови людської в місті (Батуринї) і на передмістю (Гончарівці), після варварської ровправи Москалів з Батурином і його оборонцями: "било полно калюжами", каже чернигівський літописець...
2) В деяких місцях ширина його виносить метрів 25.
(Далї буде).
[Дїло, 01.07.1914]
(Дальше.)
По ньому, по сьому самому шляхови, в 1708 році Москалі, розгромивши Батурин і вирізавши до тла всїх його жителїв, волочили з Батурина в Глухів на дальші тортури ізмученого і обезсиленого безчоловічним катуванєм Фридріха Кенїґсена — одного з головних оборонців столиці, але він не перенїс усїх мук і катувань і, не доїхавши до Глухова, тутже, на сьому шляху, недалеко від Конотопу, і вмер; але Москалї всеж таки дотащили його, хоч і не живого, до Глухова і там уже мертвого сколесували...
По ньому, по сьому ж шляху, як кажуть місцеві старі люди, їхала в роззолоченій каретї на 40 парах волів у гостї до гетьмана Розумовського в Батурин і Катерина II. — ся, по влучному виразу Шевченка, голодна вовчиця України...
Тихий і безлюдний тепер Батуринський шлях! Минув той час, коли рух на ньому стояв безперестанку, коли піші і кінні з Батурина і в Батурин не сходили з нього і в день і в ночи і, здіймаючи до неба густі хмари дорожньої куряви, час-від часу пролїтали з Батурина в холодну Москву гетьманські гонці...
Припинило ся в своїм ходї, здавлене рукою лютого ґенїя України, історичне колесо державного житя України, і припинив ся колишній безпереривний рух на Батуринськім шлясї...
Пусто і тихо тепер навкруги. Вже он і старечі, з глибокими дуплами в серединї, верби посаджені ще за гетьманських часів, починають вирублюватись мешканцями окружних сел на паливо; вже он і широчінь шляху починає в деяких місцях зменшуватись і розпахуватись на поле.
Час іде...
Пусто і безлюдно... Інодї проїде на парі сивих чумацьких волів, повертаючись з міста, чоловік, розкинувшись на возї, та пройде з клунком за плечима яка небудь баба.
І знов — нї людини, нї згуку, і знов — тишина, сьвята тишина, не та страшна мертва тишина, від якої холодом проймає людину, а тишина, повна житя і краси, та тишина, в яку здаєть ся, що коли би спинити диханє і пильнїйш прислухатись довкола, по можна би почути — і як травка росте, і як листячко розпускаєть ся, і як лєть ся з пахучих польових квіток і поволї, повагом розпускаєть ся в етері широких степів України ніжний бальзамовий аромат весни...
Навіть пташки, маленькі пташки, що радісно витають прихід весни і завжде весело щебечуть, — і ті замовкли, немов не бажаючи своїм голосом нарушати сеї торжественної хвилини, коли тишина і житє єднають дя вмістї і творять щось одноцільно-гармонійне, настроюючи душу людини на якийсь тержественний творять щось одноцільно-гармонїйне, настроюючи душу людини на якийсь торжественний лад...
В такі хвилї, звичайно душа і серце переймають ся гармонією тієї торжественної хвилини і всього тебе обхоплює сильне, непереможне бажанє серед сих безмежних степів України заспівати, заспівати голосно — скільки в сили, скільки в моци — у всї груди, щоби могутний звук твого голосу міг зрівнятись з такою-ж могутнїстию гармонії: і широкого, безкрайого степу і блакитного неба і безповоротної долї минулоого часу...
Катерино, Катери-и-но, с... до-о-очко,
Що ти на-ро-би-и-ла? —
Степ прекрасний, край ве-се-е-лий
Тай за-на-па-а-сти-и-и-ла-а-а!...
...Тихо. Злегка шелестять листєм, немов розбуджені могутним голосом людини, столїтні дуплясті велетнї-верби по обіруч широкого шляху...
Про що вони шумлять? Про що шепочуть? Що оповідають на своїй таємничій мові?
(Дальше буде).
[Дїло, 02.07.1914]
(Дальше.)
...Незабаром ген-ген в далечинї замаячив і Батурин...
Було колись, кілька років тому, як наближаєш ся Батуринським шляхом до колишньої столиці України, перед твоїми очима відкриваєть ся чарівнича панорама:
На високому скелястому березї Сейма, весь оточений тонкими тополями та гилястими липами, зарослий зїлєм і травою, без вікон і без дверий, стоїть немов зачарований і похмуро дивить ся в далечінь, обернений фасадом до ріки Сейма, щей досї пишний 4-поверховий дім останнього гетьмана України, будований в стилї barroco по проєкту славетного італїйського архітекта ґрафа Растрелї. Пообіруч його — два 3 поверхові будинки, теж праці Растрелї.
Перед ним срібною стрічкою журливо тече обмілілий Сейм.
За ним — широкі алеї гетьманського і парку.
Лїворуч, на узгірю, розташував ся старий сад Мазепи; із-за густого зеленого листовіня його виглядають руїни розгромленого в 1708. році Меншиковим палацу гетьмана Мазепи: білі мури колишньої палати та камяні стовби огорожі, що окружала замок...
А далї, праворуч, розкинув ся вшир і вдовж великий зарісший віковими дубами та вязами кількадесятиновий гай ґенерального судиї Василя Кочубея...
Блищать і сверкають на сонці високі гранїтові, з повислими широкими капителями кольони палати гетьмана Розумовського, підтримуючи на своїх широких раменах покрівлю балькону дворця...
Виринає із моря зеленоверхих дерев і горить в сяєві вечірного сонця позолочений хрест церкви Воскресенія Христового; в ній покоять ся тлінні останки послїднього гетьмана України...
Білі хатки-мазанки жителїв Батурина зовсїм потапають в сїм безкраїм мори зеленї тільки яка-не-яка з них визирає з зеленої гущавини широких гилястих вязів і струнких високих тополь.
І все се: і широко-алєйний парк гетьмана Розумовського і кількадесятиновий зарісший гай Кочубея і старий сад Мазепи, — зливалось в одно ціле.
І здавав ся тодї Батурин одним великим гаєм, якому не має ні кінця, нї краю...
...Тепер же, коли наближаєш ся тим же Батуринським шляхом до колишньої столиці України, не розкриваєть ся вже перед твоїми очима безкрає зелене море, не бачиш уже більш старого гаю Мазепи, не виглядують з нього більше недоруйновані білі мури гетьманської палати, розгромленої в 1708. році Меншиковим...
— Пустку, голу пустку перш за всього зауважує пильне око українського туриста, а на ній — пеньки, пеньки, пеньки — слїди колишнього Мазепиного гаю...
Се — теперішний Городок, а історична Гончарівка — колишня батуринська резиденция гетьмана Мазепи... І як же вона змінила ся за останний час! Гаю Мазепи вже немає; його вирубали і продали Жидови1), недоруйновані мури палати гетьмана Мазепи, розгромленої Меншиковим в 1708. році, розібрали на касарнї в хуторі Шовковиці (2 верстви від Батурина), решту цегли і каміня батуринці розтаскали на печі і фундаменти хат...
Тільки, як і ранїйш, стоїть і похмуро дивить ся з високого берегу Сейма обновлена палата гетьмана України...
Як і ранїйш, біжить проти неї і журливо шумить, немов скаржучись все на щось, старий Сейм...
Але всеж таки, вже не те тепер, що ранїйш... Чогось не хватає, гармонїя попсована...
1) Беркови Юдовичови, в Конотопі.
(Дальше буде).
[Дїло, 03.07.1914]
(Дальше.)
...Такі згадки, такі вражіня, такі чутя обхопили нас, коли ми наблизили ся до Батурина, радше Гончарівки, і перед нашими очима відкрилась давно знайома, але попсована часом і рукою некультурної людини, картина колишньої столиці України...
Ще кілька сот кроків, кільканайцять хвилин, і ми — в Гончарівці, резиденциї гетьмана Maзепи.
Як відомо, гетьман Мазепа жив не в самім Батуринї, а в його передмістю Гончарівці, за пів верстви, верству від самої столиці України. Таких передмість в Батуринї є кілька і одно з найкрасших і найвигіднїйших з них була Гончарівка, яку і вибрав собі гетьман за резиденцию. Місце положеня її таке, що коли турист іде в Батурин Батуринським шляхом від Конотопу, то перш чим попасти в Батурин, неодмінно повинен пройти Гончарівку, бо своїм лївим боком (трохи на півд. зах.) вона опираєть ся якраз об сей шлях.
Передмістє Гончарівка була постійною батуринською резиденциєю Мазеии, де він проводив, за невеличкими виїздами, майже круглий рік. Инодї в лїтку гетьман їздив в Бахмач (верств 15—16 від Батурина), в свій загородний хутір Поросючку, де була його бахмацька "дача" — з чималим озером, в якім водилась чудова риба, великим парком навкруг дому і дуже гарними краєвидами і звідси гетьман часто присилав Кочубеєви сьвіжу рибу...
Гончарівка в часи Мазепи займала більш 10 десятин землї; тепер же величина її, дякуючи тому, що місцеві хлібороби трохи-по-трохи розорюють її з південно-західного боку, значно зменшилась і виносить приблизно 8 десятин з лишком.
Окрім розкішних, будованих закордонними архитектами камяних палат самого Гетьмана з чудовим гаєм навкруги і камінною огорожою, в Гончарівці стояли будівлї також і найблизшої до Мазепи гетьманської старшини; так, перепис Батурина, зроблений по приказу росийського уряду перед тим, як розгромлену столицю подаровано Меншикову, каже, що на Гончарівці, де зрадник Мазепа сам жив, є гетьманський двір з садом, а "в ономъ дворѣ каменныя палаты, пустыя і розбытыя; там же розгромлена Меншиковим придворна церква; въ ономъ же дворѣ гай березовій"; побіч двору Мазепи — двір зі садом і будинком бувшого полковника прилуцького Горленка; потім перелїчені пусті розгромлені "дворища протчихъ измѣнниковъ", а саме: Ломиховського, Ф. Орлика і Григорія канцеляриста.
На високім гористім місці, з роскішними палатами1), збудованими по останньому слову тогочасної архитектури, в якій так кохав ся Мазепа, обнесена зо всїх боків високим муром, резиденция гетьмана Мазепи — Гончарівка значно прикрашувала столицю України — Батурин, роблячи на мандрівця відповідне вражінє.
Скупий взагалї на похвали і богатий на вказуванє хиб українських міст, московський пилїґрим початку 18-го столїтя — "старець" Лєонтий, проїзжаючи в сей час через Батурин, нїчого такого, щоби можна було віднести iu minus Батуринови, не вбачив в нїм і так записав в своїх мемуарах про столицю України: "г. Батуринъ, на р. Сеймі на лѣвой сторонѣ, на горѣ Красовитъ, городъ земляной".
Помимо свого висше згаданого значіня, як гетьманської резиденциї, Гончарівка мала і друге, чи не більше, значінє, як головного форта батуринської твердинї. Досить сказати, що фортифікация її робилась під пильним доглядом досьвідчених інжинерів, викликаних Мазепою із Франциї. Задумуючи відірванє від Москви, Мазепа, по скарзї Кочубея "Подварок свій Гончарівку велїв обнести знатним валом — для якоїсь невідомої причини", добавляє при сїм Кочубей. Сей "знатний вал" укріпляв Гончарівку з півд. заходу, з другого-ж, північно-східного боку Гончарівки тече Сейм і протилежний бік Гончарівки, безпосередно прилягаючи до нього, творить вельми високий, приблизно метрів 6, беріг Сейма, який спускаєть ся вниз не похило, а одрубом, як мур, простовісно.
Таким чином, Гончарівка, лежачи на узгірю, з одного боку була уфортифікована "знатним валом", а з другого досить глибоким в той час Сеймом, вода якого підходила як раз до берега.
Взагалї, Гончарівка була далеко красше укріплена від Батурина, про що зауважує Baсиль Кочубей в своїм доносї на гетьмана Мазепу; через се в нїй, як найбільш уфортифікованім місци Батурина і з’осердилась в 1708 році головна оборона столиці України; через се-ж на Гончарівку, як на головний аванфорт батуринської твердинї і були натягнуті всї сили Меншикова.
Гончарівка, власне, і була головним центром батуринський подій 1708 року. Се робить ще цікавійшою для українського туриста колишню резиденцию гетьмана Мазепи.
1) По перепису, зробленому в початку 1726 року, їх було аж три.
(Дальше буде).
[Дїло, 04.07.1914]
(Дальше.)
І так, ми в Гончарівці, на землї, на якій судило ся найкращим синам України в останнім вибусї безупинної боротьби за волю і щастє рідного краю пролити свою мученичу кров і постраждати — за те єдине тільки, що "искали они свободы или лучшей жизни в собственной землѣ своєй и имѣли отомъ замыслы всему человѣчеству свойственныє"...1)
Гончарівка... Тут що нї куток — то спомин, тут що нї крок — то земля пропитана українською кровю, тут не має й маленького місця, на якім не лила ся би вона...
Мимоволї згадують ся і як живі проходять перед очима одна за одною картини: і відїзд Мазепи з своєї резиденциї перед злученєм з Карлом, і славетна оборона Батурина, і та страшна, крівава ніч під 2 (15) падолиста з її страшною, нечувано-дикою по своїй жорстокости крівавою розправою Москалїв з оборонцями української столиці, — згадуєть ся богато-богато дечого іншого, безпосередно звязаного в Гончарівкою...
От ніч, остання ніч Мазепи в Батуринї, повна поспішних приготовань і неспокою перед завтрішним днем...
Ви, певне, памятаєте її? Памятаєте, певно, її оборону і погром Батурина?
Ось вони в коротці.
Віддавши послїдні накази головній оборонї Батурина — нї під яким видом не впускати в столицю України московських війск і нїзащо не здаватись ворогови, боронячи ся до останньої краплї крови, — Мазепа, ледво блиснула передранкова зірниця, в послїдне попроїдав ся з Батурином і, в супроводї своєї старшини і війска, переправив ся через Сейм...
Се було ранним ранком жовтня 24 (1708 р. ст. ст.)...
А через тиждень батуринську твердиню окружали московські війска під проводом Меншикова...
Брама була заперта, а з високого 7—8 метрового муру Гончарівки грізно дивились до долу, направлені своїми широкими жерлами в Москалів, гармати.
Здивований таким видом Гончарівки, Меншиков запитав, що все се має означати і де сам гетьман.
Йому гукнули з гори, що гетьмана немає, а Москалїв наказано не пускати в столицю, бо окрім однієї шкоди, наш нарід нічого не бачив від них.
За сим послїдувала пропозиция Меншикова скапітулювати...
Але хоробрі оборонці Батурина, сьвідомі свого національно-патріотичного обовязку, порішили радше вмерти, а нїж згодитись на такий низький і недостойний званя сина рідного краю вчинок.
— Всї помремо тут, а в столицю нїкого не пустимо!... — гордо залунала з висот гончарівської твердинї відома відповідь.
Всї сї переговори велись на чималому протязі і Меншиков, побачивши врештї мабуть, що так нї до чого не догукаєш ся, попробував було для більшого успіху вирядити на Гончарівку з помежи своїх людий чоловіка, що на місци схилив би Батуринців до капітуляциї.
В сій ціли на просьбу Меншикова спустили до долу віжки і на них було піднято в гору в такий спосіб Меншиковського післанця.
Але як вороже був настроєний Батурин до Москалїв і з якою готовністю порішили обложені Батуринці боронити свою столицю можна міркувати по тому, що після кількох хвиль розмови з Меншиковським післанцем, Батуринці ледво-ледво не розшматували його і тільки уміркованість частини Батуринців спасла нещасного післанця від смерти...2)
Після сього почала ся облога Батурина.
Від реву гармат і гуку вистрілів з рушниць повітрє навкруги тремтїло... Кілька разів Меншиков мусїв припиняти бльокаду і розпочинати — і тодї широкі батуринські степи крізь мраку падолистової ночі, окутавшої їх, знов оголошували ся ревом гармат і гуком рушничних вистрілів...
Але оборонці все таки не піддавали ся...
...Раптом стало ся щось несподїване — таке, чого нїхто з Батуринців нїяк не міг очікувати: поки з одного боку фортеці шла перестрілка, з другого кінця її вже в кріпость валом валили Москалі...
— То ганебної памяти Ніс, руссофіл, потаємки добрав ся в ночі до Меншикова і за гроші зрадив Батурин, указавши йому тайний хід, в який можна пройти в Батурин...
1) Исторія Русовъ, ст. 212.
2) Що так розлютовало Батуринців, істория нїчого про се не каже. Але можна думати, що причиною сього були занадто вже нахабні вимоги і провокацийне поводїнє післанця, який, почуваючи за собою силу Меншикового війска з одного боку, а з другого "національну і державну вищість", — тримав і вів себе, як у власнім домі.
(Дальше буде).
[Дїло, 06.07.1914]
(Дальше.)
Сей несподїваний напад з заду так ошиломив Батуринців і сама гадка про можливість зради була так далека, що вони в перший момент не знали, що робити; від страху перед Москалями розтеряне жіноцтво, дїти, старі дїди і баби з криком: "Москалї! Москалї!" — кинулись хто куди міг: в льохи, в пивниці, инші стрибали в воду, порішивши краще знайти смерть в холодних филях глибокого Сейму, нїж дістати ся живими в руки Москалїв: знали, певне, добре сердеги, "московську ласку", коли смерть в Сеймових филях показала ся їм далеко кращою, нїж в пазурах Москаля...
І от тодї то — серед загальної панїки і страченя всякої ориєнтациї одна молода дївчина, оповідав лїтописець, дочка батуринського диякона, бачучи, в якій небезпеці столиця України, одна з перших кинулась до потаємного ходу, в який валом валили уже Москалї і разом зі своїм батьком і всїми Батуринцями, невтратившими мужности, геройськи боронила Батурина, поки кровію і кістьми не полягла в сїм нерівнім бойовищі і ворог не пройшов в кріпости через її холодний труп...
Опамятавши ся Батуринці били ся до останної краплї крови; кождий новий крок землї Москалям доводило ся брати, переходячи через їх трупи... Кров лила ся, як каже лїтописець, потоками... Але не дивлячи ся на надзвичайне геройство, мужність і високий патріотизм оборонців Батурина, про вдержанє останного нїчого було подумати: окружений з 3-х сторін (4-та недоступний берег Сейма) многочисленним, пройшовшим в середину кріпости ворогом, він через кілька годин опинив ся в руках Меншикова і ворог пройшов в столицю через холодні трупи полягших в нерівній боротьбі хоробрих оборонців Батурина. Се було в ночі проти 2. (15.) падолиста...
Меншиков торжествував...
У всї сторони зараз же полетїли розіслані ним нарочиті гонці зі звісткою про здобутє Батурина.
"Батуринськая фортеція, въ которой сидѣли сообщники бывшаго гетмана, вора, измѣнника и крестопреступника Мазепи сего числа (2. падолиста) черезъ штурмъ взята"... — значило ся в тих звістках.
Здобувши Батурин, Меншиков зараз же розпорядив, аби всю позіставшу в живих батуринську старшину враз з иншими полишившими ся в живих Батуринцями, не виключаючи нї старих, нї малих, після катувань попривязувано було до дощок і пущено по Сейму. Наказ Меншикова виконано було в точности: всїх Батуринців, не виключаючи нї жінок, нї старих дідїв, нї малих немовляток катували до смерти, при сїм для того, щоби ще збільшити мученя нещасним жертвам, із запеклостию справжніх варварів відрізували їм уші, носи, язики, відрубували на руках і ногах пальці, виколювали і випалювали очі і т. п. і потім на-пів живих, на-пів мертвих привязували до дощок і топили в червоних від лившої ся потоками крови филях глибокого Сейму — в славу — росийської "культури"...
Решту Батуринців — головних оборонців кріпости ледво живих, після катувань, закованих в кайдани повезено в Глухів для дальших тортурів...
Нарештї, щоби остаточно розправити ся зі столицею України, Меншиков, пограбувавши наперед гетьманські палати,1) підпалив її з усїх сторін і — погиб Батурин в полум'ї!...
Так
Батурин славний
Москва в ночі запалила,
А старого і малого
В Сеймі потопила...
Кілька день горів Батурин, кілька ночий підряд над ним стояло червоно розпечене небо і все, що могло згоріти — згоріло на сьому страшному пожарищі... Погибли в полум'ї враз зі всїми иншими батуринськими будівлями і чудові гетьманські палати, будовані по останньому слову тогочасної архитектури, погибли ще заранї розграбовані Меншиковим і всї батуринські церкви, погибло і страшно понївечено огнем і богато инших будівель Мазепи і його старшини... Від непохованих і розкладавших ся вже в повітрі трупів і крови стояв навкруги такий страшний сморід, що довгий час годї було і близько підійти до колишньої столиці України і подорожний за кілька верств оминав місто, над яким чорними зграями вилось хиже птацтво, справляючи свій бучний бенкет...
Який страшний вид мав Батурин після варварської розправи з ним Меншикова, сьвідчить, межи иншим, те вражінє, яке він зробив на Мазепу, коли сей останнїй проходив повз його з Карлом;2) се, все розруйноване і вигорівше місце з потоками запікшої ся крови і без жадного сухого клаптика землї так мало нагадувало ту пишну і богату столицю України, яку він полишив перед двома тижнями і яку звик бачити звиж 20 років, що старече серце не витерпіло і Мазепа заплакав,3) промовивши крізь сльози:
— О лихі і нещасливі наші початки...4)
1) Спустошаючи Мазепині палати в Гончарівці і шукаючи по всїх усюдах гетьманських кімнат срібла та золота, Меншиков, як се видно із недавно опублїкованих відомостий (петербурська "Рѣчь", статя добр. К-го, передрукована також київською "Радою" — ч. 217 р. 1911) захватив зі собою і всї більш-менш важні папери і документи гетьмана, які могли би по опубликованю їх, треба думати, не один промінь сьвітла кинути, як на самого Мазепу, так і на подїї того часу, звязані з іменем Мазепи.
2) 8 (21) — XI; через тиждень по розгромі.
3) "і ревно плакалъ по Батуринї Мазепа" на його руїнах... Черн. Лїтоп.
4) Можливо, що ще тут же, на руїнах Батурина, за довго до полтавської катастрофи, Мазепа почув, що пляни його вже захитані і може тут же вперше в його надїю закралась нутка песимізму що-до вдачного докінченя задуманого дїла...
(Дальше буде).
[Дїло, 08.07.1914]
(Дальше.)
І справдї було чому плакати: руїни розгромлених і погибших в полумї страшного пожару розкішних гончарівських палат, море людської крови навкруги1) і тисячі помордованих і ізуродованих, уже розкладавших ся в повітрі мертвих тїл з кружлявшими над ними чорними зграями хижого птаства, — картина, над якою не здрігнеть ся, може, тільки камяне серце...
В такім розруйнованім видї Батурин простояв кількадесять років; щоби і слїдів від нього не полишилось, Петро Перший звелїв зорати його плугом.
"Нинї по роз’оренії гор. Батуринъ весь "пустъ" і "ввесь заросъ" писалось через 18 років по погромі в його описі, зробленім перед відданєм Батурина Меншикову.
Найбільш потерпіла, розумієть ся, Гончарівка, "гдѣ Мазепа самъ жилъ": на її, як на головне гнїздо, в якім сидїли "сообщники вора, измѣнника и хрестопреступника Мазепы" і обрушили ся всї сили Меншикова; але не дивлячися ся на се, в нїй після розгрому полишило ся все ж таки далеко більше будївель, анїж в самім містї. Тодї як в Батуринї майже нїчого такого видатного не полишилось, за винятком камяних фундаментів розграбованих і спалених Меншиковом 3-х церков і кількох камінних будинків (в тім числї, розумієть ся і Кочубеєвого), — в Гончарівці, "гдѣ Мазепа сам жил", позістали: і гетьманський двір з садом, "въ ономъ дворѣ каменныя палаты (3) пустыя і розбытыя", і церква (певна річ, в руїнах); потім, двір в садом бувшого прилуцького полковника Горленка і "пустыя, неогороженныя дворища протчихъ измѣнников: Ломиховського, Орлика і Григорія Канцеляриста2).
Се можна пояснити тим, що резиденция гетьмана Мазепи була красше укріплена за місто, і в нїй було більше камінних будівель, аніж в самім Батуринї.
Доречи. В Шевченковім "Великім льосї" Друга Душа згадує про одну якусь без верху хатину, що полишила ся по батуринськім погромі в числї инших камінних будівель; памятаєте:
Одна тільки і осталась
В Батуринї хата,
А в тій хатї etc...
Се не авторська вигадка. Лизогубівська лїтопись, описуючи батуринський погром, каже, що мало спасло ся від огню будівель і вкупі з каменицями якимсь дивом уцілїла хатка, захищена кріпостним муром: "і только одно хатка, под самою стїною вала стоячая, уцѣлѣла неякогось старушка"...
Можливо, що сю Лизогубівську хатку і мав Шевченко на виду.
Дальша доля Мазепиної резиденції така: після розгрому вона разом з Батурином перейшла в руки уряду, від якого в 1726. році до Меншикова, після опали якого — знов до уряду; коли було скасовано на Україні гетьманство (1764.), то Гончарівка разом з Батурином передана була в видї рекомпенсациї за гетьманську булаву — "в вѣчноє і потомственноє владѣніє" К. Розумовському, після смерти якого (1803) за борги сина його кн. Андрія при публичнім розпродажі маєтків князя (1811), вона одійшла знов до уряду. В другій половинї минулого столїтя її довший час нанимав в аренду в уряду для своєї пасїки відомий в істориї українського бжільництва пасїчник С. Великдан.3)
Нинї-ж, з кінця минулого столїтя, Гончарівка стоїть без всякого ужитку, пусткою, серед якої де-не-де тільки замітно слїди її славетного минулого...
От перед нами руїни фундаменту одної з гончарівських будівель Мазепи: порозкидана і розтаскана тільки цегла — і більш нічого, а скільки-ж згадок, скільки споминів викликує вона!.. Тут, на сїм місці, стояла колись пишна, будована закордонними архитектами, палата гетьмана; тут Мазепа вперше відкрив Орликови свої заміри — поєднати ся з королем шведським, щоби за його помочию визволити Україну з московського ярма; тут Мазепа провів останню ніч під 24. падолиста в безустанних приготованях до свого виїзду з Батурина; сюди, нарештї, втїкала від своїх батьків відома батуринська красуня — Мотря Кочубеївна, не змігши далї переносити батьківських знущань і нагінки за коханє до старого гетьмана... Богато, богато і дечого иншого згадує ся...
Ми блукали по Гончарівці кілька годин. Гончарівка утворена штучно і нарочно на узгірю. Узгірє се, на якім вона розташувала ся і тепер ще дуже високе — метрів зо 6. При Мазепі висота його виносила ще більше. Уявіть собі крутий, метрів в 6—7 висотою пляц, що спускав ся не похилом, а одрубом, стрімчасто; додайте до сього досить високий кріпостний мур, окружаючий його на горі з одного боку, Сейм протїкаючий в низу з другого боку — і перед нами буде Гончарівка, якою вона була при Мазепі. Тепер західний її бік, розорюючи ся місцевими хлїборобами, майже зрівнює ся з землею, за те східний, проз який тече Сейм і досї ще спускає ся стрімчасто, одрубом. Тільки вже обмілїлий Сейм не підходить до нього; "вплотную", як при Мазепі, а тече метрів за 15 від нього инодї по веснї розливши ся, він підходить як раз до Гончарівки і тодї остання східним своїм боком майже потопає в водї розлившого ся Сейму, в гру заючи в нього на 3/4—1 м.
1) Крови людской в містї (т. є в Батуринї) і на передмістю (т. є Гончарівці), каже чернигівський Лїтописець, было полно калюжами, понеже, поясняє він в иншім мІсци, збіг був від усїх сїл (себто в батуринську фортецу збігли с спасатись жителї зі всїх сїл і околиць Батурина).
2) Меншиковської описї Батурина 1726 р. А. Лазаревський. Оп. Ст. Мал. Полк Нїженський.
3) Про його див. Лазаревський, Полк Нїженський; С. І. Пономарьов: Достопамятныє Земляки Черниговской губернії і и.
(Дальше буде).
[Дїло, 09.07.1914]
(Дальше.)
Таким чином, коли би хто забажав пройти Гончарівку з східного боку її (з Сейму), то і мусїв би приставляти на стрімку стїну досить високу — метрів з 10 — драбину.
Захищена з одного боку високим кріпостним муром, будованим під пильним доглядом француських інжинерів, з другого — стрімким, простовісним спуском і Сеймом, що підходив як раз до неї, — Гончарівка, як кріпость, уже з сього погляду була майже неприступною для ворога, а високий патріотизм оборонців її і можливість комунїкациї з зовнїшним, позафортеций сьвітом (потайний хід) ще тільки збільшували її неприступність і хто зна, що би ще було, коби все йшло нормально і не підла зрада Носа? — Здав ся би Батурин, чи нї? — Се ще питанє, мусимо відповісти, і питанє серіозне. Принаймнї, до такої думки приходиш, коли дивиш ся тепер, після 200 років, на сю 6-ти метрову стрімку висоту Гончарівки протїкаючий з одного боку її Сейм, розглядуєш її топоґрафію, приймаючи при сїм на увагу той високий патріотизм Батуринців (красше вмерти, анїж скапітульовати перед ворогом), яким вони були пройняті підчас оборони столиці України.
— Нї, — думаєш, — не здатись би Батуринови, окруженому з одного боку високим міцним муром, будованим під пильним доглядом француських інжинерів, а з другого — глибоким Сеймом і добре заосмотреному провіянтом, — коби не підла зрада москвофіла-Ефіяльта...
Ходячи по Гончарівці, ми все пильнували, щоби як небудь від необережности не обломив ся під нашими ногами шмат землї і ми не полетїли з кількаметрової височини її до долу... Така висота Гончарівки з боку Сейма. Зате західний бік, окружений ранїш муром, як я уже сказав, розорюєть ся тепер хлїборобами і з року на рік все меншає і меншає, майже непомітно зливаючи ся з долом.
Гончарівка дуже цікава і для археольоґа. На нїй немає нї одного більш-менш значного рівного місця. Все рови, горби, яри, ями, проваля... Ми, ходячи, мусїли раз у раз дивити ся під ноги, щоби, буває, не попасти кудинебудь і не поломати ноги... Сї яри і ями з кождим роком збільшують ся. Майже немає такого року, щоби в Батуринї (а частїйше в Гончарівці) від дощів, снїгів і и. не трапило ся якогонебудь провалу землї. Так, наприклад, років з 15 тому в однім місци Гончарівки провалив ся великий, в декілька сяжнїв, шмат землї. Приїхав ґенерал Бранденбурґ з археольоґами і після поверхового огляду виявило ся, що тут ходить о підземні ходи, які вимагають пильного і детального обслїдуваня. Знаходять в Батуринї частенько і грошеві скарби. Раз-у-раз, копаючи землю під фундамент, натрапляють на глечики з старими грішми (Петра І.) Можна думати, що їх ховали на всякий случай жителї в землю перед обороною Батурина.
Цікавий в Гончарівці і той рів, який іде вздовж Сейму. Тепер се доволї глибокий, зарісший зілєм і травою рів, що нїчим особливим не визначаєть ся. Але старі батуринці ще й досї памятають в нїм важку зелїзну браму з булавою на нїй, тепер вже, впрочім, вгрузшу в ґрунт і засипану землею.
Переказували нам ще про три підземні входи, теж таки в Гончарівці, які викрили ся в початку другої половини минулого столїтя від обвалившої ся площі землї на тім місци, де колись стояли руїни мурів одного з будинків Мазепи, тепер уже розібрані батуринцями на хати. Ми постарали ся знайти се місце. Перед нами відкрилось досить велике провалє з цеглою. Ми спустили ся в нього і незабаром опинили ся перед трома доволї глибокими, зробленими на зразок арки, ходами; оден з них — середний — більший, а двоє, бокових, менших. Більший років з 20 тому засипав ся землею, а менший теж обвалюєть ся. Ми запалили сїрника, щоби побачити їх середину. Сфероїдні склепіня їх старанно виложені внутрі цеглою, сполученою дуже міцним цементом; принаймнї наш кешеньковий ножик, яким ми попробували було узнати міцність цегли і цементу, зломав ся. Більш нїчого, окрім мли, не можна було побачити.
Всї ходи знизу позабивані землею і листєм, занесеним вітром з колишнього Мазепиного гаю, і пролїзти в них не можна; а так вони досить високі, особливо середний, що приходить ся майже в зріст людини; коби тільки повитаскувати з них землю і всяке сьмітє, можна би було сміло, хоча і трохи зігнувши ся, пройти в них.
Куди сї ходи ведуть — невідомо. Але по тому, що недалечко від Бахмача (де, як відомо, була теж палата Мазепи) трафило ся теж провалє з викрившим ся в нїм підземним ходом, дехто гадає, що в Бахмач. Знаходили ся такі вмільці, що бажаючи визнати напрямок їх, про-бували входити в них, але більш як пів верстви бояли ся проходити, щоби буває не обвалила ся земля і не задавила їх.
Але куди би там не вели вони, а безперечно одно: очевидячки, ми маємо тут дїло з цілим лябіринтом підземних ходів, які вимагають пильного і детального обслїдуваня. Як відомо, в 17 до 18. в. підземні ходи були явищем звичайним і кождий володар мав їх в своїм замку на всякий случай кількоро. Отже не має нічого такого дивного, що і Мазепа їх мав... Але щоби там не було, а у всякім разї наша археольоґія повинна звернути на них увагу. Може розкопки їх будуть такіж несподївані на наслїдки, як відомі звіриницькі розкопки в Київі, що викрили цілий староукраїнський некрополь; а ніхто-ж на зьвіринецькі проваля і печери, як і зараз на гончарівські, не звертав до самого останнього часу майже нїякої уваги, не дивлючи ся на те, що все явно говорило про підземні будівлї, — і вже хотїли було будувати на їх містї касарнї...
(Конець буде).
[Дїло, 10.07.1914]
(Конець.)
Минулого лїта, як писали про се ґазети, мали робити ся під доглядом археольоґа Стелецького розкопки підземних ходів в Гончарівці, але справу сю чомусь так і не було зреалїзовано. А жаль, великии жаль буде, коли вони не почнуть ся і сього лїта, бо Гончарівка, окрім явних признаків, вказуючих на безсумнівність істнованя в нїй цілої системи підземних будівель цікава ще і як більш старійша оселя за Батурин.
Останна історична памятка в резиденциї Мазепи — се частина кріпостного муру, що окружав Гончарівку і із-за якого обороняли ся батуринці в 1708 р. Від колишньої знаменитої Батуринської фортеці тепер лишила ся тільки груба кріпостна стіна в два ряди з дуже великим і глибоким ровом під нею, висота стїни досягає 9-ти метрів, товщина 1 метер з лишком; побіч її тягнеть ся друга така сама стїна приблизно за кільометер від неї — тягнеть ся ще така-ж сама дворядна стїна, але уже значно менша від першої.
Такі історичні памятки в колишній резиденциї гетьмана Мазепи. Більш Мазепиних памяток нїде в Батуринї майже не полишило ся, бо Гончарівка — се єдине місце в Батуринї, де можна би їх тепер шукати. Правда, стояв ше тут донедавна оден з будинків сього гетьмана, зарисований Шевченком підчас його перебуваня в Батуринї і відомий нашій широкій публиці з ілюстрованих історичних видань.1) Але від нього тепер уже і слїду не збстало ся; принаймні, скільки ми не шукали його — не знайшли.
Правда, стояв ще тут також до недавна чудовий гай Мазепи, в якім довший час містила ся велика пасїка відомого в істориї українського бжільництва і згадуваного вже нами пасїчника С. Великдана. В ньому, під недоруйнованими мурами гетьманської палати, сидить бувало в холодочку сивий дїдусь і частує в спеку батуринських туристів прозорим, як кришталь, медом і пахучим, смачним яблуновим квасом. Але гай сей уже вирубано і продано одному Жидови2) руїни фундаменту палати розібрано Батуринцями на печі хат, полишив ся тільки он-он в далечинї невеличкий клаптик лїсу: то невирубаний остаток колишнього гаю Мазепи...
І от тепер на тому місце, де перед кільканайцятьма роками шуміли столїтні гетьманські гилясті дуби та гонкі тополї із стоявшими під ними вуликами великданівської пасїки, а в холодочку під руїнами мурів спаленого при розгромі Батурина Меншиковом чудового гетьманського палацу сидїв сивий дїдусь і частував в лїтну спеку батуринських туристів медом і квасом, — на тім місци тепер голо і пусто, — "хоть шаромъ покати", як каже росийське прислівє: тільки і бачить око сучасного туриста одні пеньки, пеньки і пеньки...
Пусто навкруги і безлюдно... Минув старий час і настало инше жите, инший час... Не чутно вже більш нї старечого шепоту колишнього гаю Мазепи, нї гомону людського, нічого...
Журливо тече в низу срібною стрічкою обмілїлий сиротина Сейм.
Мовчки стоять зарослі зїлєм і травою руїни кріпостних стїн, ізза яких 200 років тому гордо і сьміливо гукали батуринці на пропозицию Москаля здати ся: "Всї помремо тут, а в Батурин нїкого не пустимо!"...
Пусто і тихо...
Инодї пройде через них в лїтну спеку втом-лений подорожний і сівши спочити під ними, прочитає: Подорожний! Передай землякам, що всї ми тут полягли, вірні своїй рідній Українї...
— Та инколи, коли-не-коли, пролетить над Сеймом рікою і жалїбно закигичить-заголосить над широкими батуринськими степами білокрила чайка, нагадуючи собою ту алєґоричну чайку-небогу, про яку співаєть ся в відомій Мазепиній піснї:
Ой біда, біда
Тій чайці небозі,
Що вивела чаєнята
При битій дорозї...
Ки-ги ! ки-ги ! ки-ги !...
І знов пусто, і знов тихо...
1) Ілюстрована Істория Мих. Грушевського; Гетьман Мазепа, В. Будзиновського; Калєндар "Просьвіти" на 1909 р. і богато инш.
2) Б.Юдовичови; Жид сей, не знаючи нїчого, окрім комерциї, зараз же повів ґешефт: вирубав гай і відкривши в Конотопі (повітове місто в чернигівській ґубернїї; 27 верств від Батурина) "Лѣсной Складъ", заняв ся продажию порубаних дубів, вязів і тополь, що насадив Мазепа навкруг свого палацу...
[Дїло, 11.07.1914]
11.07.1914