Йдемо з братом на вправи до "Українського Городу".
Вулиці міста трохи опустїлі, бо gros Українців вже там — в Городї, а ті, що щойно cпішуть туди, обсаджують з нервозним поспіхом наші трамваї. На платформі, в купе — скрізь здвиговики — скрізь сріблисті відзнаки нашого здвигу, а тут і там червона лента Сїчовика або голубий шовк Сокола.
Говоримо з чужими собі людьми, які зі старими собі знакомими, бо сріблиста відзнака єднає нас без нїякого труду. А менї гаразд те, що брат не потребує іритувати ся ізза — конверсациї з трамваєвим кондуктором. Бо сї кондуктори нинї говорять з нами по українськи — деякі навіть дуже гарно.
"Ви Українець?" — питає ся брат в одного.
"Так". Каже той. "І як гість говорить до мене по українськи, то я певно йому по українськи відповім, — але трафляє ся, пане таке, що панство говорять між собою по українськи, а карт жадають по польськи. На те я вже не пораджу".
Очевидно — на те він вже нїчого не порадить.
Чим близше до Стрийського парку — тим стиск в трамваях більший. Стоїмо вже на плятформі в такій ідеальній злуці, що на наших раменах могли би Сїчовики виконувати найкунштовнїйші вежі.
"Страх — кілько нас є," — каже хтось за моїми плечима.
"Тільки, що до роботи нема всїх" — відповідає якийсь злосливий з другого кута.
Ледви стоїмо, а проте гарно нам тут чогось в тій хвилї.
"Тихо Ромцю — будеш зараз видїти Соколів" — успокоює якась гарна з чорним одягом Українка свойого знетерпеливленого синка, з чотирома відзнаками на малій груди.
"А де то вже є той Город?" питає він з гримасом на білім личку.
"Зараз."
"А коли менї мама купить таку синю сорочку?"
Не чуємо вже, яку відповідь дає Українка малому Астиянаґови, — але ґримас якоїсь непорочної туги на його личку велить нам щось гарне думати про нього і про те бажанє його дитячої душі. На кінцевім перестанку він висїдає перший і не оглядаючи ся за материю біжить до групи голубих Соколів, ждучих на когось.
"Ось коби таких народних сьвят більше, то хто знає, як би виглядала наша щоденна національна сьвідомість" — каже тут брат до мене.
Рация. Аранжерам здвигу належить ся від суспільности справдї велика вдяка.
Але на тій дорозї, яка веде до Українського городу — трохи що не такий сам стиск, як у — трамваю. Просто нема місця для повозок, автомобілїв і тих, що ідуть пішки. Ось знов минає нас швидко повіз із гарно зарисованою сілюетою якогось Сокола.
"Се професор Боберський" — кажу тихо мойому братови.
"Я його пізнав сам" — каже він, бо бачив його в Перемишли підчас одного відчиту. Виглядав нинї страшно втомлений.
"Не дивуй ся" — кажу — "голова, се перший слуга, мусить всего доглянути. Тому він при здвизї такий втомлений. Але ми вже на місци — ось наша Олїмпія".
Близь і довкруги Українського Города є щось із жагучої атмосфери великого ярмарку, або відпусту, або великого празника. Покупці накликують рекляму для своїх товарів, люди ме тушать ся при входї і при касї — в области Города блестять скрізь однострої руховиків. Дехто з виразом важкої втоми спочиває на зеленім лонї мурави — де око гляне, всюди ґрупи Сїчовиків або Соколів або елєґантної публики. А із Города виднїє заквітчаний смерекою вершок трибуни вождів і чути притишені такти руханкової музики. Ми мов в театрі, де вже зачало ся представленє.
Входимо.
Нас витає на овидї Городу безліч голубо-жовтих хоругов, які так дивно сьвяточно повівають в текучім золотї сонця. А мені чогось мимохіть втихає голос, начеб я був справдї в театрі підчас якоїсь ґрандіозної сімфонїї.
Мій Боже — як тут дістати ся на своє місце.
Бо один погляд на степевицю і на сю масу люди, яка ріжноманїтним перстенем — нї — ґіґантним живучим валом облягла білий терен майдану — велить менї почувати просто неможливість знайти тут де сьмішно мале місце для двох осіб. Здаєть ся менї на хвилю, що там довкруги тої степениці видвигнуло ся 34 мілїонів нашого народу і глядять на майдан мілїонами очий з глибин якогось великанського живучого орґанїзму. Той нечяйний вид розлитої широко несчисленої товпи людий ослїплює спершу мов якесь химерне чорно-біле сяєво — ступаєте несьміло, дивите ся з якоюсь тугою за кимсь, хто мігби Вас завести на місце, — хочете з якоюсь дитинячою нетерплячкою сїсти і почути ся одним членом того великанського живучого орґанізму — бо осторонь того звершеного валу людии почуваєте ся дивно — чужим і малим.
Почуваєте іменно цілу велич сьвідомої себе товпи.
А там — на білім майдані спостерігаете серед глибої уваги товпи щось на причуд гармонїйне, ідеально рухливе і захоплюючо гарне тими рівними лїнїями тїл, які під дескретний такт пливучої з вершин музики витворюють ся з чарівною скоростию із соток вправлених орґанїзмів, кермованих одним коротким словом показчиків. Спостерігаєте зараз на самім вершку трибуни, де грає музика — малїючі для ока обриси вожда і сяєво червоної хоруговки, — трохи низше на тійже самій трибунї стать того показчика, який кождий поворот гармонїйних рядів там на білім теренї майдану попереджує далеко виднїючим демонстрованєм вказаного вправами руху, — а в долинї на білім стадіонї тих вправляючих Сїчовиків і Соколів, яких рухи слїдить ся на вид мілїонова товпа.
Так щойно тут, на тім білім майданї почуваєть ся вершини здвигового сьвята.
Наше мсце є в другім рядї з гори на степениці — на лїво від льожі, в котрій сидять намісник і командант Львова, тим то і бачимо цілий майдан і цілу здвигову товпу перед собою справдї як на долонї. Мушу сказати, що повнячі службу впорядників Соколи такі чемні і так вічливо прислугують ся публиці, що годї їхньої чемности не згадати з тої нагоди. Тому ми без труду знайшли наше місце і ось надихуємо ся сею — sit venia verbo — океановою, хоч чисто людською атмосферою, яка овіває тут нашу душу. Природна декорация майдану не може бути красша. З усїх сторін площі обступили майдан наче щойно розцвилі ряди дерев, повні тої якоїсь вогко лискучої зеленї, яка пригадує розпромінений смараґд маєвих ранків. Погідно яснїюче небо над нами чарує наші душі справді гелєнсько-непорочним блакитом — воздух правда трохи важкий, але його розкішно вдихати під такт тої побідоносної музики там — на трибунї вожда. Кругом нас сальонові туалєти панів і ясні одяги дам, мережані тут і там голубими тонами сокільських одягів. Настрій якогось ґрандіозного Soire en plen аіrе.
"Чудово" — каже хтось за мною.
Те одно слово облїтає тепер величезний амфітеатр довкруги майдану, мов одно одиноке достойне сього сьвята слово. Там — на другім боці — проти нас — на тлї сьвіжої зеленї дерев видко, як ріжноманїтний вал стокраскової товпи плеще з кінотеатральною швидкостею в тисячі рук — щось мов рожевий снїг падає там під такт тих проблискуючих невпинно оплесків — червоні парасольки, капелюхи, хустки хитають ся в якімсь радіснім розхвильованю, — ентузиязм тисячів пливе легко оглушуючою филею від одного ступня степениці до другого.
Бо там — в долинї, на білім майданї серед глибокої уваги товпи, спостерігає ся що раз то нові види тих ідеально рівних лїнїй, які під дискретний такт пливучої із зелених вершин музики витворюють ся з чарівною скоростию із соток вправлених орґанїзмів, кермованих одним коротким словом показчиків. Ось щойно скінчили ся вправи топірцями сільських руховиків Сїчий і Соколів, а зачинають ся вправи вільноруч міських руховиків "Сокола-Батька". Основна краска рядів: ґранатово-біла. На вид вони всі легкі як тони тої музики, що проводить їх рівний вимарш. Яка краса в тім гармонїйнім марші! Коли сотки ніг підносять ся в одній і тій самій хвилї, згинають ся під одним і тим самим кутом і доторкають опять землї в однім і тім самім промірі кроку, то здаєть ся, що цілість тих ніг пливе лагідно опадаючою і лагідно встаючою синьо-білою филею в ідеально математичних пропорциях. А коли ті синьо-білі руховики на один знак керманича згинають ся і простягають руки і хилять ся до себе, — то білий майдан виглядає наче зачарована площа, на якій ми не бачимо людий, тільки нечайно являючі ся ряд за рядом точно так само вичаровані ґеометричні фіґури, які вискакують з під землї і миттю счезають знова.
Не люди, тільки рух як такий. Не тїла, тільки лїнїї тїл. Ансамбль синьо-білих живучих ґеометричних фіґур.
Яка-ж гарна товпа, коли вона в гармонїйнім руху!
Ось ще кілька комбінаций синьо-білих лїнїй, ще кілька синьо-білих шахових подоб на майданї — і ті лінїї і фіґури видовжують ся, лучать ся миттю зі собою, стають в ряди і лагідно опадаючою та лагідно встаючою филею кроків порушають ся в сторону виходу.
Не люди, тільки рух як такий. Не тїла, тільки лїнїї тїл. Послїдні кроки чорних ніг доторкають легко майдану і майдан вже опять свобідний.
Прегарно — шепче опять хтось за мною і зітхає. А там по другій сторонї проти нас ріжноманїтний вал стокраскової товпи плеще з кінотеатральною швидкістю в тисячі рук, щось мов нагальний рожевий снїг метушить ся там під такт тих проблискуючих, невпинно оплесків — червоні парасольки, капелюхи, хустки хитають ся в якімсь розкішнім розхвильованю — а зелені лона дерев стоять тихо і торжественно мов якісь сьвяточні сяєва природи.
Точка іде за точкою. Одна красша від другої.
Але заждїть. Ось там на вершку вежі блиснула опять червона хоруговка, а площу вкривають опять гармонїйні ряди. Білі, червоні, сині і чорні.
Се мають бути тепер вежі сїльських руховиків Соколів і Сїчовиків "Сокола Батька". Яка гарна перспектива тих витягнених рядів! На степеници ми не видимо точно відсталї одного від другого — ті люди там стоять так рівно як сї дерева в алєях француських парків. А коли вони ідуть і ми дивимо ся на ті їх сільські одїня, то в нас щойно встає почуванє краси тих полків простолюдя.
І на хвилю нас перестає бавити тільки образець і ми думаємо щось могутнє і несказано важне про ті полки там — на білім лонї майдану. Радують нас їхні позициї не тільки як вправи здвигу, але і як проблиск чогось, що невидним ґіґантом нуртує серед тисячів тих очевидців довкруги. Обхоплюємо зором той звершений вал товпи довкруги і радісно нам почувати, що тут — одна лише гадка.
Які бадьорні якісь ті показчики — там в горі!
Їх вказуючі рухи пливуть зі швидкостию блискавиці між ряди на долинї, опливають червоно-біло-голубою филею кожду боєву лїнїю і перед нами закаменїли живі фіґури веж.
Позір!
Фіґури счезли — людські алеї красують ся вже знова чудовою перспективою, ждучи на новий рух показчиків. Прегарно виглядає тих кілька голубих козаків з переду. Подих якоїсь вічної молодости пливе від них на степеницю і роз-буджує в нас ще раз козацько-романтичні мрії.
Так вони колись ішли, — а попереду грала їм музика.
Позір!
Їх тїла сплітають ся зі швидкостию подуманої гадки зі собою і майдан вкритий новими втїленями руху мовчить опять ріжноманїтною по верхнею. Голубі жупани козаків тихо схилили ся до лона майдану. Здаєть ся, що ціла степениця віддихає одним здержуваним віддихом.
Стань!
Ряди митю гуртують ся, голубі козацькі жупани вже опять на чолї чети, сотки ніг підносять ся рівно в одній і тій самій хвилї, згинають ся гармонїйно під одним і тим самим кутом і поторкають землї в однім і тім самім ідеально вичисленім промірі кроку. І відходять, чаруючи око в останнє поезиєю карного маршу.
Віддихаємо глибоко.
Те все для нас ось трохи еґзотична краса. І тому може така захоплююча в тій хвилї.
Добре, що павза досить довга, бо сила тих естетичних вражінь трохи одурює нас. Се-ж бо не руханка тільки, але якась одинока в своїм родї лєкция естетики. Та чуєть ся довкруги — нема нї одного голосу відчарованя або легковаженя. Противно — програма здвигу дібрана так, що увага видця степенуєть ся від хвилї до хвилї.
Дуже гарно — чую знова. А якийсь флєґматичний на вид старик додає:
"Meне чогось зворушують ті вправи" —
Так се не тільки спектакль?
О нї!
Але — позір! Простором над майданом несеть ся розкішно легка мельодия нашої коломийки. Щось дїєть ся на майданї опять, але щось дивно гарне, любе для ока як пестїнє, дитинячо-радісне і поважне заразом.
Дївчата йдуть! Справдї для їх дрібного, а проте так карного і нїжно-поважного кроку нема красшої музики як музика танцю.
"Коби вони затанцювали" — озиваєть ся хтось за мною.
Ну, вони поки що не танцюють. Але той їх марш — се ходжений танець. І ті їх красиві, сяючі пестрими червоно-голубими одягами ряди — се тільки заклятий танець.
Се Сїчовички "Сїчового Союза" вийшли на вправи з лентами.
У кождої в руках ось червона лента. І ними вони викидують в такт коломийкової музики. Звук музики, рух руки, блиск ленти і кристалїзация ряду — се дїло одної і тої самої хвилї.
А на трибунї — їх провідниця стала висока, повна червоно-голубого золотистого сяєва підносить білі руки в гору і яснїє так в мрійливім проміню сонця як символ воскресаючої України.
Раз!
Червона лента якимсь радісним сяєвом перебігає над її постатию — рух її білих рук паде між ряди стоячих на долинї дівчат і червона струя обігає найдальші ряди Сїчовичок.
Два — три — чотири!
Ленти горять над головами.
А вже на горі опять якийсь радісний блиск гордої дівочої ленти. І знова тут на долинї той зиґзаковатий рух червоної струї між рядами дївчат. Вони стоять як розцвиле поле — зелені сяєва дерев яснїють мовчазно, тільки музика нашіптує свої солодкі мрії.
Чарівно!
Флєґматичний старик обік мене складає руки до оплесків і ураґан тих оплесків товаришив жвавому відходови дївчат з червоною лентою...
Що за краса! — обізвав ся хтось.
Дївчата внесли щось з подиху любови в атмосферу вправ на майданї і не можна вже діждати ся нової точки. Але вона вже йде. — Сїчова трубка звіщає прихід Сїчовиків на вільноручні вправи. Опять куншти ідеального руху зі зміненим концертом красок.
А опісля — міські руховички з булавами!
Що се за чудові артистки — сї дівчата в ґранатових суконках з білими ковнїрцями та червоним завоєм на голові. Вони всї до себе подібні як пільні блавати. І тому вже поява їх, се щось несказано одноцільне своєю зовнїшною гармонїєю. А їх молодечі тїла такі легкі і такі стрункі, що вражінє, яке роблять їх ряди, се властиве вражінє музики. Серед їх рядів проблискував наче якийсь таємний усьміх — щось бадьорно веселе плило від їх сьміливих червоних головок до публики, а кождий рух булавою вицьвігав швидко і гарно — як якесь побідоносне слово.
Вони віднесли побіду над всїми серцями і відійшли любимцями публики.
Слїдували загальні вправи всїх віддїлів на руханкових і пожарних приладах, кручений танець з хустинками в руках сїльських Сокілок і Сїчовичок "С.-Б"., вправи списами і вільноруч "УСС".
Остро від других виріжняючі ся вправи стрільців "Сїчового Союза", строго війскові вправи з оружєм в руках — додали ще опісля, що так скажу чисто героїчного характеру тим незабутним точкам другого Здвигу, які від полудня до пізного вечера чарували здвигову публику.
Померки вечора іменно налягали вже на площу, коли відмашерував останний віддїл руховиків. Але не тільки померки вечора. Із Сараєва прийшла вість про темну траґедию на його вулицях, яка розіграла ся там саме в нашу промінисту здвигову недїлю і треба нам було з ослоненим нечайно кіром жалоби прапором вертати домів. Здвиговий понедїлок показав вже також погасле лице, бо небо ослонило ся важкими хмарами, — одноманітний звук дощевих краплин заступив нам бадьорну музику — ми почували гореснїйше, як коли те траґічне слово:
Конець.
Але сяєва тої сьвятої недїлї ще довго не згаснуть в нашій душі. Вони остануть в нас тільки раз — кільки раз ось підемо до Українського Городу. А коли сядемо собі в тих тїнях його лип, пригадають ся вам певно червоно-білі голубі полки наших славних дружин — і ся дївчина зяснїє перед нашими очима, ген там високо на заквітчаній вежі з гордо піднесеною червоною лентою України в білих руках — і червоний завій руховички усьміхом збиточного пестїя доторкне нашої душі — і ми будемо мріти про минулий здвиг, як про чар пропащої любови.
А до того часу той Український майдан — певно вже буде наш.
Бо хто з нас зможе тужити, не стараючи ся за всяку ціну здобути те, за чим тужимо?
Будьмо достойні нашого великого часу.
[Дїло]
10.07.1914