Вже 9. марта сього року мали Ви, пане Товаришу нагоду почувати чар всенародного спорідненя на торжественнім концертї в честь нашого найбільшого поета. І можете собі тому може з деякою правдоподібностию вражіня представити сю першу точку сьвяточної здвигової проґрами, яка в інавґурацийну суботу почала торжество здвигу — Привітний вечер в Спортовій Палатї іменно. Правда?
Пане Товаришу, Ви тямите дуже добре сей нервозний, повен горячкового ожиданя, стиску і якогось несьвідомого захвату хвилею настрій, який в розпромінених сяєвах елєкричних сьвітел невидними а так жагучими филями нуртує серед концертової публики? Ви знаете сю дивно cyґґестивну принаду, яка пливе від сьвяточних туалєт наших гарних дам і наших — скажімо — химерних панів, знаєте дискретний чар шевелїня шовкових одягів і запашний подих театральної атмосфери. — Знаєте сяючу красу сьвяточних транспарентів і величавий вид тої елєґантною публикою переповненої салї, де кождий канделябр горить наче сьвяточним почуванєм великої хвилї.
Отсю незабутню нашим душам красу всенароднього концерту, що її ми з такою несьвідомою вдякою зазнали тодї — 9. марта — ми ось в здвигову суботу пережили опять. Те все, що українська пісня могла зложити на вівтарі національного сьвята, вона може навіть з могутнїйшим успіхом як тодї в марти, вливала в душі тисячної публики, наче підготовлюючи ідуче сьвято руху солодким сьвятом звука. І тою кpaсою національного творчого слова ми в сяєвах привітного вечера надихали ся так ось, як надихуємо таємними сімфоніями великих кличів в сторону національного обновленя.
Треба нам іменно сих велих кличів, бо треба нам обновленя нашого житя. А їх тут проголошено нам — сї завзиваючі кличі до спільної національної творчости. Ми почули їх з початком сьвяточного концерту з уст бесїдників, які промовляли від "Укр. Сїчового Союза" від спортового товариства студентів унїверситету і полїтехніки "Україна" і від "Сокола-Батька" і вони зазначили той ґрандіозний момент воскресаючої сили народа, який лежить у торжестві здвигу.
Дуже милим, а знаним Вам вже із Шевченкового концерту гостем на привітнім вечорі був п. Богдан Лепкий, той наш теперішний поет, який мабуть з усїх наших новітних поетів найбільше і найправдивійше почуває з тим усїм, що назвавби я буденщиною нашої української суспільности. В його духовости є якийсь подих дитинячої любови до того всього, що називаєть ся своїм і тому він такий дивно щирий і дивно переконуючий. І тому ті його сьвяточні деклямациї се властиво нїякі деклямациї, тільки жагучі своїм теплом сповіди суспільства, неначе справдї безпосередне небрехливе слово української дитини до матери України. І тому п. Лепкого не можна слухати без зворушеня — пане Товаришу і не можна в нїм не полюбити своєрідного співака. А які гармонійні сьвіти піснї в силї сотворити нам славні хори нашого львівського "Бояна" і нашого "Бандуриста", те Вам вже звісно не від нинї і Вам ось може інтересно буде почути мимоходом, що той наш побідоносний молодик "Бандурист" мав намір виїхати до Анґлїї, щоб у вітчинї Шекспірів та Байронів відізвати ся нашим українським словом. Ви цікаві, як воно випаде? Слїдїть тільки пильно музичні звіти в наших часописях, а може вичитаєте внедовзї про українські побіди на могутнїм ґрунтї Анґлїї. Не бійте ся одначе дуже за "Бандуриста" — бо його теперішний голова — се мимо своєї молодости — взорець адмінїстративної енерґії а його дириґент дав би собі раду навіть з хором Евменїд.
Шкода тільки, що Ви не чули співу пана Модеста Менцінського. Що з вокального огляду — той спів його був clou привітного вечера — про те Ви самі пишете з тугою, а що чар його голосу так само зайво віддавати словами, як ось красу музичного архитвору або красу жіночого лиця — в те вірите правда? Ось чому треба було конче приїхати, пане Товаришу — бо ось навіть знаний Вам уже імпозантний "Кавказ" пана Людкевича — красше випав, як на Шевченковім вечері. А головно те вражінє духової одноцілости, яка невидним сьвітлом опромінювала лиця концертової публики — те вражінє кажу Вам, було неоціненим жемчугом в діядемі нациї підчас тих здвигових торжеств.
В суботу ся одноцільність нашої духовости мала ще — що так скажу — пасивний характер, характер ідеального тла для своєї живлової ерупциї в недїлю. І коли я сказав, що по анальоґії Шевченкового концерту в марти Ви з деякою правдоподібностию вражіня можете собі зобразити красу суботнїшнього сьвята піснї, то вершинну точку здвигової проґрами — іменно недїльний похід і вправи на майданї — не можете собі зобразити, пане Товаришу. Се було щось одиноке в своїм родї. Концерт ось бачите єднав нас всїх мягким подихом лїричної пісні, а недїльний похід і вправи на майданї Українського Городу розбуджували в нас те чудове, а так мало виступаюче в нас почуванє, що його треба назвати почуванєм національного героїзму. Рішучо — ся чарівна здвигова недїля буде сяяти в наших душах як золотистий проблиск геройської епохи України. І той складник геройського в нашім культурнім житю, що його внесли хоч протягом трох днїв наші "Січи" та "Соколи" — є на мою гадку чи не найважнїйшим моментом для нас — здебільшого лїричних пасивних душ, троєних скептицизмом та дрібничковостию житя, вколисуваних у дряхлий сон буденщини брехливими кличами вузкозорого еґоїзму.
...Козаки ідуть!
Те щось в нашій буденщинї таке незвичайне, а прецінь таке підіймаюче. Говорю про здвиговий похід. Стаю собі ось, Пане Товаришу, на розї вулиці Коперника, там біля жандармериї і ожидаю сьвяточного походу. Чому тут стаю? Ось бо з одного боку тої вулиці, по тій части, де є приют сьв. Лазара, в природне амфітеатральне підвисшенє і ми не тільки будемо обсервувати похід, але і приглядаючу ся йому одну частину нашої публики. Та вже 11 рано — а день такий чудовий, неначе-б впорядчики на-шого здвигу стояли в безпосереднім порозуміню з небом. Чуєте? Вулицею Коперника вже преть ся щось сьвяточне, лискуче і розентузиязмоване — амфітеатр по тамтій сторонї вулиці відгомлює далеко оплесками і окликами "Славно!" — а трамваї серед вулиці здержані.
Се вони вже ідуть!
З поза вершка улиці Коперника виринає віддїл кінноти. Дзвонить земля від копит. Порскають веселі конї. Понад 150 їздців минає нас а за ними наступають стрільці. Карабіни у них на правім рамени. Торнїстри на плечах, ладівниці з набоями у пояса. Наші стрільці!
Переходять рівним, певним кроком. Сотник др С. Шухевич глядить суворо і поважно. Веде неначе до бою. Буря оплесків, хмаролом окликів спадає на стрілецький віддїл:
"Славно! Славно! Славно!"
Сей віддїл вражає нас неначе живий текст до якихсь слів, які нам тепер гомонять у серцю. Ага — се слова:
"Ми поляжем...! Щоб волю і славу і честь..."
За стрільцями ступає старшина здвигу. Вона лучить представників "Сокола-Батька", "Укр. Сїчового Союза" і спортового тов-а "Україна". Бачимо на передї елєґантну, струнку стать І. Боберського і козацьку, кремезну постать д-ра К. Трильовського, між ними спокійного і певного себе представника Чехів п. Ф. Машека в чеськім однострою. П. Дорожинський в спортовім одязї від "України".
За старшиною здвигу на баских конях вожд "Сокола Батька" І. Дигдалевич з булавою в руці і його прибічник В. Шухевич, за ними віддїл обласних голов, між котрими бачимо много послів соймових і парляментарних а відтак повна струя здвигового походу.
Не знати в тій хвилї, що красше мінить ся сотками красок: чи те небо над нами, чи безлїч тих уборів, лент, прапорів, відзнак та лиць перед нами! Похід вийшов з Українського Городу, а його чоло вже десь коло почти, але з кождою хвилею здаєть ся, що він щойно зачинає йти. Рівною, точно впорядкованою, спокійною филею пливе він, — але те почуваеть ся, що та филя могутня, мов рівно витичений шлях на морі.
Масові ряди Соколів так і захоплюють око тим голубо-сивим контрастом, про який я вам вже говорив. А публиці радісно бачити безлїч сих здорових, гарних мущин, які кождої хвилї готові станути під прапором України. Інтелїґент іде тут згідно побіч мужика, молодь з достойною пошаною побіч старшини. Сїчовий чи там сокільський прапор поєднав стани. Тут тільки одна кляса: борців, і одна тільки ідея: Україна.
Раз—два! — Раз—два! —
Голубі — сиві — червоні — чорні — білі — зелені —
А вкінци безліч красок таки ослїплює Вас — і рівний відгомін маршових кроків враз з тим розсяяним блакитом над Вами — впроваджує в якийсь бадьорний настрій... Відгукуєте ся вже відрухово окликом "Славно" на той щохвилевий ураґан оплесків і окликів з тої сторони амфітеатральної вулиці — гемін плескаючих рук, вид филї підношених радісно капелюхів, сьвідомість застановленого великоміського житя на вулиці — все те велить вам почувати щось дивно велике і дивно горяче в душі:
Здвиг!
Вони ідуть!
Сі ріжноманїтні, дужі своєю карностию ряди того здвигу.
Вони все ще йдуть. Їм ось не має кінця. Нинї їм немає кінця.
Раз—два ! — Раз—два!
Все вперед!
Музика тих безконечних рядів грає всї ті мельодиї, які ми навчили ся співати як наші боєві піснї, але ті сїчові і сокільські марші щойно тепер, при здвизї набирають що так скажу свойого найглибшого, хоч невиспівуваного нїким, тексту. Уста так і складають ся до співу, тїло так і преть ся в ряди. В ті голубо сиві, червоно-чорні, біло-голубі і вилискуючі червоними лентами ряди.
До кождого з тих проводирів, які на кони ведуть свої полки, очевидець набирає чогось в родї особистих відносин. Аж тяжко не закликати когось по імени і не гукнути йому щось радісне і горде. Бо тут тих знайомих лиць богато, часто-густо стрічаєть ся лице працьовника культури на тих полях, де вже не майдан є стадіоном, а область науки і письменства. Здвиг злучив їх всїх, і ті розсяяні сьвяточні сокільсько-сїчові прапори.
Але заждїть — ось із соток уст там на амфітеатральній части вулиці гомонить нечайно знов якесь одушевлене "Славно"— щось мов напрасно вибухаюча филя ентузиязму проводить серед невмовкаючих оплесків ідучі ряди— позір! Пане Товаришу — се так наших дївчат витають.
Якже вони гарно виглядають — сї наші Сокілки і Сїчовички!
Я Вам зараз зверну увагу на одно: на віддїл міських руховичок. Се ті стрункі дївчатка в гранатових суконках, з ґустовними червоними завоями на голові. Опісля побачите, пане Товаришу, що їх вправи булавами на майданї серед здвигових вправ, як піснї пана Менцінського на концертї. Вони ідуть в походї з цілою дисциплїною війскового ладу і з цілою елєґантностию жіночої молодї. Тим то і з нїякого огляду молодечі їх личка не псують героїчного характеру цілости походу — навпаки приява жінки тут надає походови щось із того ґраціозного "Всї враз!", яке заздалегідь стало признакою та кличем великий суспільницьких стремлїнь.
І ті молоді пластуни, між якими бачите здебільшого нашу ґімназийну молодь — і сї українські діти, кажу набирають в цілости сього незабутнього походу того сяєва сьвідомого себе героїзму, який їм колись позволить розуміти глибоко завданя українського інтелїґента. Тут і там дехто з походу відсьміхнеть ся на Ваше "Славно" і на Ваш пристрастний привіт. Але на загал всї ідуть з дивною повагою, з тим достойним спокоєм сьвідомих великого дїла жовнїрів суспільства, який так гарно контрастує з ентузиязмом вулиці.
Вожд "Сїчового Союза" п. Семенюк з булавою на кони, за ним Сїчовики "УСС". Ось львівські дівчата в народних строях. Що за одяги! Пригадують ся Вам чепурні гетьманші з козацьких романів — инодї аж дивно Вам бачити, які чудові ефекти витворює тут і там шовковий голубий жупан та мерехкотячі золотом нашивки на їх червоних спідничках. По сїльських дївчатах пізнати, що вони трохи несьміливі, огнева проба великого публичного виступу якось не гаразд годить ся з внутрішньою ідилїкою дївочого українського серця, — деякі з них проти грімко накликаючої публики потуплюють очи в низ, — але деякі гарні личка всьміхають ся до Вас, а крок в них певний і сьміливий, як в сих славних руховичок з червоними завоями.
Раз — два! Раз — два! Раз — два!
Нова орхестра зачинає ще раз Сїчового марша, — перед Вашими очима пересувають ся ряди Сїчовиків з Покутя, звертаючи Вашу увагу своїми живописними одягами, навіяними здоровою естетикою гірського смаку з тим домінуючим червоним на білім тлї. Немислимо відчитувати всї написи осїдків на ріжноманїтних лентах. А ось френетичний оплеск публики витає симпатичну дружину стрільців, ведену п. Катамаєм. Вони йдуть з крісом на рамени. Часть їде верхом без крісів під проводом д-ра Старосольського. Пізнаєте серед неї богато наших львівських інтелїґентів. Се наче віддїл "несмертельних" в нашім походї і тому їх поява така захоплююча.
Без краю сей похід. То так богато в нас вже сьвідомого народу? Се вже чверть на першу — пів — а вони ще йдуть — певно, та бож їх всїх тих дружин Сокола Батька понад 9.000 а "Українського Сїчового Союза" 3.000, разом всїх перейшло попри нас понад 12.000. Тисячі і тисячі дивлять ся на них, витаючи їх. Бо коли то бачить ся дванайцять тисяч наших борців в однім походї?
Ось чому і кажу, що вид того походу такий якийсь героїчний і такий якийсь незабутний. Просто з жалем бачить ся його останні ряди. Але голубі сорочки Соколів і червоні ленти Сїчовиків були сильнїйші, чим все проче і всї очевидці походу пішли за ними вулицями міста в сторону Українського Городу.
Бо там в кілька годин опісля мають сї дружини показати справність і красу своєї здисциплїнованої національної сили.
Стрінемо ся з ними зараз опять. Небо сяє ще завше наче ґіґантний усьміх сонця, вулиці залиті промінєм, а у Вас в душі так і не вмовкають мельодиї сокільсько-сїчової музики.
[Дїло]
08.07.1914