Проект Українці / The Ukrainians – один із найцікавіших медіа-проектів цього року. Журнал про успішних українців підкорив інтернет-аудиторію простою, але актуальною ідеєю, глибокими розмовами із непересічними людьми, а також – прекрасним дизайном. За час існування TU на сайті з’явилося дванадцять інтерв’ю з українцями, якими можна пишатися. Деяких із них немає потреби представляти: це історик Ярослав Грицак, співачка Джамала, Президент УКУ Борис Ґудзяк. Інші стануть відомими завдяки The Ukrainians. Докладніше про проект – в розмові з одним із його засновників Тарасом Прокопишиним.
– Перш за все, хотілося б сказати, що The Ukrainians – дуже якісний проект. Цікаво читати всі інтерв’ю, навіть із тими людьми, про яких досі нічого не чула.
– У цьому й ідея – читати про тих, кого не знають, але мали би знати! Мені прикро, що дотепер не знав, хто такий Валентин Сильвестров. Він відомий у світі, але невідомий мені, львів’янину і патріоту України. Це ж біда! Так не повинно бути. Усіх таких людей ми маємо знати, якщо не в обличчя, то хоча б на ім’я.
– Чи я правильно зрозуміла: ідея в тому, щоб представляти якомога менше відомих персоналій?
– Ні, неправильно. Взагалі не можна сказати, що TU має одну ідею. Проект The Ukrainians – результат нашого бажання змінювати дискурс. Нам не подобалося, що українців позиціонують, у першу чергу, як жертв і страждальців. Адже в нас є багато успішних, відповідальних, креативних людей. Це, напевно, і є найважливішим сенсом нашого проекту, який ми хочемо донести – показати іншого українця, цікавішого. Ми розмовляємо не лише із людьми, про яких усі знають, а й з невідомими українцями. Проте це обов’язково мають бути персони, з яких можна брати приклад. Як-от з молодого українця Ярослава Ажнюка, який заснував один із найцікавіших європейських стартапів. І таких випадків – безліч. Ми намагаємося чергувати відомих і невідомих героїв. Скажімо, спершу в нас були брати Зінченки і Валентин Сильвестров, яких не дуже добре знають. Потім – Борис Ґудзяк, якого знають значно більше.
– Ти говориш про баланс відомих та невідомих персон. А як щодо балансу ґендерного? Вам, напевно, уже закидали те, що серед героїв помітно переважають чоловіки.
– Так, нам вкотре ставлять це запитання. Я завжди відповідаю, що не треба робити передчасних висновків. Ми не є ґендерно упередженими. У нашій команді, яка складається поки що з трьох людей, є одна дівчина і два хлопці. Трохи більше хлопців, але якби в нас було четверо людей, то четвертою точно була би дівчина. (Усміхається) Перші висновки про те, яким в проекті є ґендерний баланс чи дисбаланс, треба робити через рік. Коли на сайті буде 50 статей, зможемо говорити, яка представленість чоловіків і жінок. Побачите, що через рік жінок буде набагато більше!
The Ukrainians – громадський проект. Якось ми з подругою і другом подумали про те, що хочемо змінювати позиціонування українців. Тому зібрали свої невеликі заощадження та ентузіазм разом і почали працювати. Звісно, на початку в нас були певні обмеження, скажімо, в питаннях мобільності. Ось зараз маємо домовленість із двома героїнями в Києві. Але географічно ми у Львові. Тому інтерв’ю з ними з’являться тоді, коли поїдемо до столиці. Це радше дрібні і, може, не надто важливі моменти, але вони впливають на процес. Ми не вбачаємо в цьому трагедії. Тим паче на The Ukrainians виходить одне інтерв’ю в тиждень.
– Чим ви керувалися, коли вирішили публікувати розмови із такою періодичністю?
– Це банальна відповідь. Звісно, на старті нам не вистачало ресурсу, перш за все, часового. Я не знаю наскільки простим виглядає збоку процес створення, але якраз тижня нам вистачає на те, щоби домовитися про інтерв’ю, провести його, зробити фотосесію, протранскрибувати, відредагувати й опублікувати. Це насправді дуже багато роботи. А ми хочемо, щоб це виглядало якісно. Тим паче кожен з нас має ще свою full time роботу, а проект (принаймні поки що) – це, так би мовити, хобі. При цьому концепція The Ukrainians, яка модна в Європі і поки що немодна в Україні, – концепція long-form journalism. Це статті, довші за стандартні, і коротші за новели. Переважно наші інтерв’ю мають декілька тисяч слів.
– Поява TU цієї весни викликає думку, що ідея проекту якимось чином пов’язана з Майданом.
– Складно відповісти. Можливо, приховано Майдан і вплинув. Але саме створення TU не пов’язане із майданівськими подіями. Хоча ми задумали проект десь у січні чи лютому цього року. Але не варто думати, що як тільки росіяни почали інформаційну війну, то ми у відповідь зробили The Ukrainians. Ідея, можна сказати, «літала» у повітрі, а саме тепер матеріалізувалася.
– Останнім часом виникли й інші проекти, пов’язані з історіями успішних людей. Скажімо, книжка «Історії талановитих людей», впорядкована Іриною Славінською...
– А також «Є люди» Крістіни Бердинських. Книга, яка оце щойно вийшла у книжковому форматі. Історії успіху завжди в тренді. Але в кожному проекті є своя «ізюминка»: у Славінської – це літературний фон, у Бердинських – майданівський. У нас – життєвий успіх. TU особливий тим, що переважна більшість журналістів говорять, до прикладу, з Ґудзяком про релігійні питання, його діяльність чи роботу. А в нас успішна професійна діяльність є тільки критерієм відбору. Завдяки певному «критерію успішності» ми визначаємо, чи беремо людину в проект, чи ні. І вже з кожною конкретною персоною говоримо фактично про одне й те ж: про успіх, відповідальність, ініціативу й чесність.
Тому ще одна функція проекту – транслювання нових правильних сенсів. Ми намагаємося донести до людей розуміння, що успіх – це не тільки матеріальне, не лише Бентлі, а й дружня підтримка. Що чесність – це критично важлива характеристика для людини, яка хоче досягти життєвої гармонії. Що потрібно завжди брати на себе відповідальність, адже ти створюєш свій і навколишній світ.
Мені здається, що існує певний інформаційний вакуум стосовно подібних історій. Такого контенту не вистачає. Так, можна почитати про деяких успішних українців, можна знайти певні інтерв’ю, але всі вони доволі стандартизовані. У нас, мені здається, розмови «живі» та надихаючі.
– А як ви розумієте чесність, відповідальність та успіх у The Ukrainians?
– Навіть в описі проекту ми зазначали, що відбір героїв відбувається дуже суб’єктивно. Наші співрозмовники різноманітні: популярні і маловідомі, заможні та не дуже, професіонали й аматори. Однаково в проекті можуть брати участь як Павло Шеремета, який був радником прем’єра Малайзії, так і нікому не відома пані, яка самотужки відновила сільську бібліотеку, створила круту локацію для обміну думками й знаннями. Для нас це справи однакового рівня. Просто чиясь діяльність більш публічна, а чиясь – менш. Але не менш соціально важлива! Ми хочемо показувати приклад і те, що люди можуть робити.
А чесність, відповідальність… Не знаю, чи я можу інакше пояснювати, ніж воно є насправді. Відповідальність – це коли людина бере на себе ініціативу, коли є швидше проактивною, аніж реактивною, коли її турбує не лише вона сама, а й світ навколо. Така людина не чекає, коли за неї вирішать, а сама формує цей світ. Вона не патерналістська. А чесність – це зрозуміло, життя відповідно до релігійних, моральних принципів. Ми вважаємо, що має бути повага до приватного інших людей і довіра, яка неможлива без чесних відносин.
– А як ви зрозумієте, що проект TU успішний?
– Скажу так: є справи, де результат доволі складно виміряти. Наприклад, у Львові я організовую проект Вуличний університет. Цього року він пройде втретє. Ми запрошуємо відомих людей для читання безкоштовних публічних лекцій у парку. А як виміряти успішність Вільного університету? Я можу лише порахувати, скільки людей відвідало лекцію, тобто кількісні показники мені відомі. Але ж якісні важливіші! Чи людина, яка послухала лекцію, почула цікаву інформацію, отримала нові знання? Це з’ясувати складніше.
Так само і з TU – ми використовуємо інструменти інтернет-аналітики, знаємо, скільки нас читають, кількість підписників у соцмережах. Звичайно, потрібно знати цифри, щоби розуміти, як розвивається проект. Але найважливіше те, яким чином він впливатиме на читачів. Можливо, молодий студент, який дуже вагався, зможе він вступити до іноземного вишу чи не зможе, прочитає інтерв’ю з Антоном Красуном (хлопцем, який народився в Трускавці, вчився в простій школі, вступив до Оксфорду, а тепер працює в Google) і повірить у себе. Надзвичайно важливий момент, коли розмова надихнула людину, чимось вразила. Звісно, проект буде успішний тоді, коли більше людей його читатиме. Але реального впливу та успіху ми, на жаль, не зможемо виміряти. Принаймні, так це виглядає зараз.
– Вам радять різних героїв. Чи є такі категорії людей, з якими ви ніколи не зробите інтерв’ю?
– Звичайно, є. Скажімо, якщо людина має сумнівну репутацію, – це не наш кандидат. Розмова із політиком із Партії регіонів в принципі не може з’явитися на TU з огляду на те, що він мав безпосереднє відношення до надзвичайно негативних подій. Або, припустимо, людина не має свого бізнесу, а має Бентлі – така персона також нас не зацікавить. Так само ми не робитимемо інтерв’ю із митцем, який краде роботи інших митців, і це було доведено.
Усім співрозмовникам ми ставимо питання, чим є для них успіх, ініціатива та відповідальність. Зрозуміло, що й наші герої мають бути такими: чесними, ініціативними, відповідальними. Скажімо, Валентин Сильвестров користується безапеляційною похвалою, популярністю та пошаною серед своїх музикантів-колег. Він чесна людина, не їздить на Бентлі, веде дуже простий спосіб життя, і з такої людини варто брати приклад.
– До проекту потраплять російськомовні українці?
– Звичайно! Наше бачення нації – політичне. Можна розмовляти російською і більше робити для України, аніж будучи україномовним. Тож про мову не йдеться. Наприклад, ми робили інтерв’ю із Джамалою. Джамала – російськомовна, але водночас вона чудова українка.
– Можливо, з часом з’являться інтерв’ю з мешканцями Донбасу?
– Обов’язково. Хоча поки не розказуватиму, із ким саме. Ми собі, зокрема, поставили завдання, що в TU буде герой-шахтар, герой-працівник великого машинобудівного заводу або авіаційної компанії і так далі. Також спілкуватимемося із успішними українцями з Криму, зокрема, з Олександром Усиком. Він є крутим українським боксером, родом із Сімферополя.
І за кордоном будуть герої. Якщо людина живе в Канаді і робить багато справ у середовищі української діаспори, скажімо, очолює крутий науковий інститут – це приклад для натхнення. Не обов’язково жити в Україні, аби представляти її у світі. Поки що ми маємо на думці європейських та американських науковців, але надалі будемо аналізувати ґрунт і шукати цікавих персон. Наприклад, уже домовилися із фотографом, який працює в Австрії, але народився в Золочеві Львівської області.
– The Ukrainians має багато позитивних відгуків. Чи вас взагалі критикують?
– Поки що, дякувати богу, не дуже. Виглядає, що ми на правильному шляху. Але ми ще не робили жодних зрізів, бо проекту лише кілька місяців. Взагалі ми ставили собі завдання систематично слухати думку читачів, кого і що вони хочуть почути. Також будемо дещо змінювати анкету. Можливо, є нецікаві питання, а може, якісь запитання варто додати. Постійно редагуватимемо сайт відповідно до фідбеку, щоб ставати кращими і цікавішими. Віримо, що все вдасться.
