1569: Створення Речі Посполитої

1569 року у місті Любліні було довершено процес об’єднання земель Польської Корони та Великого Литовського Князівства в одну державу – Річ Посполиту. 28 червня прийнято постанову про укладення унії між двома державами. 1 липня посли коронного та литовського сеймів підписали акт про унію та склали присягу, а 4 липня польський король та великий литовський князь  Зиґмунт ІІ Август підтвердив цей акт.

 


Польща та Литва до утворення Речі Посполитої

 

Після смерті короля Казимира ІІІ Великого (1370), який не залишив нащадків, Польща перейшла під владу його племінника угорського короля Людовіка (Лайоша) Великого з Анжуйської династії (1326–1382). Але і той не мав чоловічого нащадка. Після його смерті польська шляхта захотіла відновлення власної монархії й запросила на престол молодшу доньку Лайоша І, Ядвіґу (1371–1399), яку коронували у Кракові 16 жовтня 1384 року. Польські магнати поспішили одружити юну королеву з сином великого литовського князя Ольгерда Гедиміновича. Православний Яків (Ягайло) Ольгердович задля цього перейшов на католицизм. Уклавши 18 лютого 1386 року шлюб з Ядвігою, він був коронований 4 березня того ж року на краківському Вавелі і став польським королем Владиславом ІІ Ягайлом (Яґєллом), засновником Ягеллонської династії. Король і королева залишалися до смерті Ядвіґи співправителями.

 

Таким чином на заміну персональній унії Польщі та Угорщини прийшла Кревська унія, укладена між Польщею і Великим князівством Литовським 14 серпня 1385 року в м. Крево. Вона передбачала об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви та литовського князя, який ставав польським королем, одночасно залишаючись великим литовським князем. Ягайло та частина його підданих переходили на католицизм.

 

Відносини Польщі та Литви регулювалися положеннями двох унійних угод – Кревської (1385) та Городельської (1413). Після втихомирення литовського сепаратизму великих князів Вітовта та Свидригайла наступні польські королі перед вступом на краківський престол князювали деякий час у Вільні. Останнім таким "стажером" став Олександр Ягеллончик, який 1492 року посів великокняжий престол Литви, а після смерті свого брата Яна Ольбрахта став одночасно й королем. Після нього польські королі водночас ставали відразу великими князями Литви.

 

Персональна унія Польщі та Литви створювала перевагу для литовської католицької шляхти. Натомість православні магнати Великого Князівства Литовського (ВКЛ) часто озиралися на Москву й у XV столітті переходили до Московщини цілими князівствами.

 

За панування у 1548–1572 рр. польського короля (і водночас великого князя литовського) Зиґмунта ІІ Августа вдалося об’єднати Польщу та Литву в одну федеративну державу – Річ Посполиту.

 

Прискорила цей процес зростаюча загроза з боку Москви. Коли вибухнула Лівонська війна (1558–1583), московське військо зайняло значну частину Білорусі та прибалтійських земель. Також литовське військо не могло забезпечити надійну оборону українських земель від агресії Османської імперії та її васала – Кримського ханаства. Родючі землі Наддніпрянщини залишалися практично незаселеними. До того ж шляхта ВКЛ намагалася отримати більші вольності та права, нарівні з польською.

 

Перші перемовини у справі унії почали 7 січня 1564 року литовські магнати:  канцлер, віленський воєвода князь Миколай Христоф Радивил (Чорний), вітебський воєвода князь Стефан Збаразький, литовський підчаший Миколай Кішка, латинські єпископи Валеріян Проташевич (Віленський) і Миколай Пац (Київський). За початковим унійним проектом передбачалося, що в обох державах має бути один король, єдине право, спільні урядовці. Цей проект розглядався на литовських сеймах в Більську Підляському та Парчеві.

 

Для остаточного погодження унії король Зиґмунт II Август скликав на 23 грудня 1568 року до Любліна сейм за участю обох сторін. Але сейм зібрався лише в січні наступного року. На ньому вибухнули гострі дискусії представників різних моделей майбутньої унії – від повного приєднання Литви до Польщі як однієї з провінцій (її навіть збиралися назвати "Новою Польщею") до вільного союзу двох суверенних держав. Зокрема, представники ВКЛ домагалися окремих сейму та сенату. Коли їх побажання не були сприйняті, то 1 березня 1569 року майже всі литовські представники виїхали з Любліна.

 

 

Залишилася  невелика група, лідером якої став волинській маршалок і київський воєвода князь Василь Костянтин Острозький. Він та інші представники руської шляхти Вeликого Князiвства Литoвського прагнули зрівняння своїх прав із польською шляхтою. Вони домоглися, щоби Волинь, Київщина, Брацлавщина та Підляшшя увійшли безпосередньо до польських коронних земель. Цим землям ґaрaнтувaлoся збeрeжeння руськoї мoви в публiчнoму пoбутi. А всі мiсцeвi уряди та пoсaди мали нaдaвaтися лишe мeшкaнцям вiдпoвiдного воєводства, незалежно від вiрoспoвiдaння урядовців (католиків чи православних).

 

За їхньої підтримки коронний сейм від’єднав від ВКЛ частину провінцій, заселених переважно русинами-українцями. 5 березня до Коронних земель Польського королівства було приєднане Підляське воєводство, 26 травня – Волинське, а 6 червня – Київське та Брацлавське. Урядовою мовою в тих воєводствах залишалася руська (староукраїнська). Вона стала також (поряд з латиною та польською) однією з офіційних мов королівської канцелярії у Кракові. Руська шляхта отримала місця в коронному сеймі і була зрівняна у правах з польською.

 

Можновладців з Волині чи Правобережжя тоді цікавили справи ближчі та прозаїчніші. "Князі, котрі підписували акт унії, та перші поунійні покоління княжих нащадків були ще надмір далекі від тієї інтеґрації в Польську державу, яку бачимо на прикладі їхніх спольщених правнуків. Відчуття своєї чужорідності в колі польської еліти, байдужість до великої придворної політики, презирлива зверхність стосовно нижчих по крові (а саме такою була середня шляхта, яка заправляла сеймовими баталіями) обертають увесь потенціал енергії руських можновладців на концентрацію влади у себе вдома. І дійсно, за кілька десятиліть саме вони, ці "удільні князі нової ґенерації", як влучно називав їх Михайло Грушевський, стають настільки потужними правителями України, що уряд, король і сейм перетворюються на їхньому тлі на порожні слова без реального значення.

Здійснювалося це кількома річищами. Так, після унії князі формально втратили право на спадкове місце в державній раді (сенаті), яке за законами Корони Польської було посадовим і належало тільки носіям вищої церковної і світської влади. Ні придворних міністерських посад, ні, тим більше, вищих санів у католицькій ієрархії українські князі довго не займали. Відтак дорогу до сенату прокладали тільки воєводські й каштелянські уряди у своїх воєводствах: Київському, Волинському і Брацлавському. Відповідно, у руках колишніх княжат головних – Острозьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких, Санґушків, Чорторийських, Корецьких – зосереджується абсолютна більшість сенаторських урядів трьох воєводств (між 1569 і 1648 рр. в сенаті засідала 21 особа від семи княжих родів, що за чисельністю аж ніяк не поступалося представництву у раді Великого Князівства Литовського до унії)"– пише Наталя Яковенко в книзі "Нарис Історії України: З найдавніших часів до кінця XVIII ст." (Київ, 1997). В руках цих "княжат" зосереджувалися величезні маєтки, вони мали власні надвірні загони, що могли конкурувати з королівським кварцяним військом. А територія ВКЛ була зменшена вдвічі.

 


Укладення Люблінської унії (гравюра XVI століття)

 

 

За таких обставин на початку червня посли ВКЛ повернулися до Любліна, щоб остаточно вирішити справу унії. 28 червня представники Польської Корони та ВКЛ уклали унійну угоду. 1 липня її затвердили представники Корони Польської та ВКЛ, які склали присягу на унію. Того ж дня відправлено молитву за унію в костелах. 4 липня унію формально затвердив король Зиґмунт ІІ Август.

 


Присяга на Люблінську унію (зображення 1939 року)

 

Пoльськa Кoрoнa та Вeликe Князiвствo Литoвськe залишалися сaмoстiйними державними суб’єктами, кожен із яких мав oкрeму aдмiнiстрaцiю, скaрбницю, вiйськo, суди. Річ Посполита мала єдиного монарха, якого спільно обирали на елекційному сеймі. Він коронувався одночасно як польський король і литовський великий князь.

 

Найвищими законодавчими органами ставали спільний вальний сейм і спільний сенат. До вального сейму, який збирався у Варшаві, обиралося 120 коронних послів (депутатів) і 48 литовських. До сенату входило 113 коронних сенаторів та 27 литовських.

 

Польща та Литва повинні були проводити єдину для обох суб’єктів Речі Посполитої зовнішню та внутрішню політику. Шляхта Польщі та Литви одержала право володіти маєтками в обох частинах Речі Посполитої. ВКЛ зберігало своє судочинство, окремі адміністрацію, армію, скарб, урядову (руську) мову. Митні кордони між двома частинами РП були скасовані, запроваджено єдину монетну систему, але спільна валюта карбувалася і в Польщі, і в Литві.

 

Наталія Яковенко звертає увагу на ще один наслідок Люблінської унії:

"Розділена доти між двома державами – Короною Польською і Великим князівством Литовським – більшість регіонів Русі (Галичина, Поділля, Холмщина, Волинь і Наддніпрянщина) вперше злилася в один політичний організм у складі однієї держави. На момент зустрічі мешканці її польського і литовського відламів, незважаючи на спільність мови й віри, відчували стосовно одне одного виразну відчуженість. Для волинців і киян, навіть між собою не вельми пов'язаних, галицькі панове заграничники (як їх тоді називали) були людьми з чужого, інакше збудованого світу. Ні ті, ні другі не відчували себе дітьми однієї землі. Для галичан вітчизною була політична батьківщина – Польська держава, а матір'ю-годувальницею – власна Галицька чи Подільська Русь. У свідомості волинців і киян вітчизни в політичному сенсі ще взагалі не існувало: служилося великому князю, а рідним краєм був конкретний територіальний обшар, до соціальних структур якого належав індивід. Люблінська унія, ліквідувавши міждержавний кордон, стала точкою відліку консолідаційних процесів. Головним практичним тлом, на якому розсмоктувався бар'єр відособленості, був уже згаданий вище спалах князівської могутності. В останній чверті ХVІ ст. різко зростає число дрібної шляхти з західноукраїнських реґіонів при дворах волинських можновладців. Більш освічена, призвичаєна до двірського церемоніалу, ініціативніша й розкутіша, ніж боярство Волині й Київщини, галицька шляхта нарівні зі своїми польськими колегами стає правою рукою вельможних патронів, дістаючи з часом за їх протекцією поважні становища і маєтки в Україні".

 

Натомість ніхто тоді навіть не обмовився про об’єднання цих земель в окремий суб’єкт унійної Речі Посполитої – Руського князівства чи королівства, як це мало би статися через 90 літ у Гадячі.

 


Ян Матейко "Люблінська унія" (1869)

 

Видатний польський маляр Ян Матейко створив до 300-річчя унії знамениту картину "Люблінська унія". Це величезне полотно (299 x 512 см) було виставлено 1870 року в Парижі, де Я.Матейка нагородили орденом "Почесного леґіону". Потім картина прикрашала залу Галицького сейму у Львові. З 1922 року її передали в експозицію музею Любомирських, яка розташовувалася тоді у залах Оссолінеуму (тепер  бібліотека НАН України ім. В.Стефаника у Львові). Під час окупації німці вивезли Матейкову "Люблінську унію" зі Львова. Після ІІ Світової війни її знайшли поляки в Судетах. Тепер картина експонується в музеї Люблінського замку.

 

"Люблінська унія" Я.Матейка не відтворює дійсну історичну подію складання присяги 1 липня 1569 року, а є символічним образом, на якому художник хотів зобразити історичний процес і контекст прийняття цього державного акту. Багато з персонажів картини не були того року в Любліні, декого з них на той час вже навіть було серед живих.

 

У центрі картини тримає розп’яття король Зиґмунт ІІ Август. Праворуч для глядача (ліворуч від короля) приклякнув зі сувоєм акту унії краківський каштелян Мартин Зборовский (1492–1565). Насправді він уже не жив чотири роки, але Матейко вважав Зборовського одним з активних прихильників укладення унії. Права рука Зборовського лежить на Євангелії, яке тримає примас Польщі Якуб Уханьський. За примасом читає текст унії єпископ Краківський Філіп Паднєвський. За примасом стоїть також у лицарських обладунках київський каштелян, козацький гетьман князь Михайло Вишневецький (1529–1584). Внизу біля Зборовського зображений з мечем Миколай Радивил (Рудий) – єдиний литовський сенатор, який відмовився підписати акт унії.

 

На підвищені стоїть коронована сестра Зиґмунта Августа Анна, яка стала потім дружиною польського короля Стефана Баторія. У Любліні її тоді не було, але Матейко зобразив її як наступницю королівського роду Ягеллонів. У Зиґмунта ІІ Августа не було нащадків, і після його смерті (1572) почалася в Польщі епоха елекційних (виборних) королів.

 

На краю картини бачимо сивобородого королівського секретаря та публіциста Анджея Фрич-Моджевського. Він тримає за руку "представника народу" – селянина.

 

На другому краю картини стоїть великий коронний маршалок Ян Фірлей. Біля нього сидить у червоних шатах кардинал Станіслав Гозіюш. Біля нього – представник протестантів, познанський воєвода Лукаш Ґурка. Далі сидить представник православних русинів князь Василь Костянтин Острозький зі своїм сином Янушем (1554–1620), який став останнім чоловічим нащадком роду Острозьких. Його мати – Софія з Тарновських Острозька зображена з другого боку картини, поруч з королівною Анною.

 

Тло картини становить велика хоругва з Польським Орлом. З обох її боків бачимо менші герби – Галицького Лева та Литовську Погоню.

 

 

У Львові з 1868 року на Високому Замку почали сипати копець (курган) Люблінської унії. Його висота, за різними джерелами, коливається в межах 410–413 метрів над рівнем моря, а над підніжжям гори копець височіє (з боку Підзамча) на 150–160 метрів. Як писав Францішек Яворський: "Після невдалого, щоправда, рішення щодо усунення руїн давнього замку, почав виростати на його місці копець Люблінської унії, коли дощового й похмурого дня 11 серпня 1868 р. покладено там наріжний камінь копця з написом “вільні з вільними, рівні з рівними”, а на той камінь посипалися спочатку грудки з усіх земель нашої великої Вітчизни, з усіх визначних історичних місць. Кинуто там тоді горстку землі з усіх полів битв від Ґрюнвальду і Танненберґа аж до Соловіївки та Радивилова, з гробів Костюшка, Лелевеля, Міцкевича, Князевича, Словацького, Островського, з гробу п’яти жертв на Повонзках, з могил наших мучеників, похованих на Сибіру, з усіх курганів та могил, що знаходяться на польській землі, зі землі Єрусалиму, з гори Кальварії, а навіть ген десь здалека від Сан-Франциско грудку чужої землі, але польською кров’ю і потом перепоєну, землю вигнанців" (Franciszek Jaworski. Lwow stary i wczorajszy. – Lwow, 1911. – S. 304-310). 

 


Герб Польсько-Литовської держави на постаменті пам'ятника А.Міцкевичу у Львові

 

 

 

02.07.2014