Коли влітку 2004-го року я вступив на перший курс філологічного факультету Ужгородського національного університету, додому мені прийшов лист з мого вишу. Не з привітаннями чи порадами зеленому першачку, а з незрозумілим белькотінням про перше вересня і якесь «тому що послідовний». Семантичної вартості те послання не мало жодної, натомість символічна функція прочитувалася в останньому рядку. Це був рядок підпису. Над ним було прізвище, під ним – «ректор УжНУ», ну а останній рядок був вінцем, апофеозом: «довірена особа В.Ф. Януковича».
Цей серпневий лист підтвердив те, про що в області говорилося ще з весни, коли колишнього ректора УжНУ, шановану й – за переказами – моральну людину знайшли мертвою у власному будинку. Тоді ширилися чутки, що ректора вбили, оскільки він не піддавався агітації влади й не хотів напередодні вирішальних виборів перетворювати своє ім’я й ввірений йому виш у пропагандистський засіб команди «реформаторів» з Єнакієва. Якщо в цьому ще можна було побачити якусь логіку, то інший факт став для мене – новоспеченого першокурсника – шоком. Як може доктор медичних наук, професор, ректор національного університету підтримувати таке недорозвинене одоробло, яким був Янукович? Для чого я вступив у той університет, чому мене там навчать і навіщо мені перетинатися з людьми, які підтримують Януковича?
Мабуть, дорослішання – це постійний процес розчарування, і лише коли ти вже в усьому розчарувався, можеш вважати себе зрілим і готовим до життя. У цій думці вже на другий місяць навчання в університеті мене утвердила замітка в університетській газеті «Погляд». Назва її була соцреалістичною й гнилою, зате промовистою: «Проректори, декани та завідувачі кафедр Ужгородського національного університету — проти нецивілізованої, цинічної і брудної боротьби у політиці». Не треба бути генієм, щоб зрозуміти, що у цьому колективному шедеврі високочолі науковці наїздили на Ющенка й «Нашу Україну», обороняли ректора-довірену особу та підтримували курс «реформ» Януковича. Звернення це поміж іншими підписали декан мого філфаку й завідувачка кафедри української літератури. Приблизно тоді, усього на другий місяць моїх студій, бажання приходити в цей «храм науки» у мене абсолютно зникло. Бо як можна розповідати про Стуса чи Гренджу-Донського, водночас облизуючи кримінального імбецила?
Минав час, розчарування в усьому наростало, а розуміння того, шо звання – чи то наукові, чи то мистецькі, чи то підписи інституціями й спілками – нічого не варті, укріплювалося. Прийшло теж і усвідомлення того факту, що буває контркультурна культура, наука чи політичний процес – відмінні від офіційного, соцреалістичного. Тим сильнішим було відчуття втрати, коли в 2011 році я побачив підпис композитора Мирослава Скорика під листом на підтримку курсу «реформ» все того ж Януковича. У моєму житті Віктор Фьодоровіч зробив і одну хорошу річ: став чітким вододілом серед людей, яких я зневажаю й якими гидую (прихильники і співробітники Януковича на різних ланках) і яким я можу потиснути руку (не обов’язково опозиціонери, навіть аполітичні, головне, щоб не мали жодних зв’язків з великим тупим предметом).
Я не знав і не знаю пана Скорика особисто, але хочу йому публічно подякувати. Я захоплювався й захоплююся його творами, зокрема геніальною композицією (з іскрометною назвою) «Мелодія». Але ніяк не міг зрозуміти, як одна й та ж людина може написати такий твір і підписати лист на підтримку примітивного одоробла. Або-або, третього не дано, здавалося мені. Постать Мирослава Скорика примусила мене задуматися про напівтіні, півтони. Я підсвідомо шукав виправдання для людини, яку не знав, але в винятковому таланті якої не мав сумнівів. Може, треба було рятувати колектив, шукати гроші на ремонт театру чи на гастролі, лікувати хворого родича чи просто мати нарешті спокій від надокучливих чиновників? Я намагався знайти цьому пояснення й виправдати метра.
Чи в інших, нормальніших країнах інтелігенція також має реноме зрадливої й конформістської? Чи встала б перед Януковичем інтелігенція Трієсту, як це зробила львівська? А що робити всім іншим, – директорам шкіл, районних лікарень, заслуженим агрономам тощо – які підписували листи й підтримували Компартію, СДПУ (о), а потім і Януковича? Більшість із них справді хороші фахівці, лікарі від Бога, талановиті педагоги, як їм далі жити й дивитися в очі тим, хто бачив підписи й соцреалістичний ентузіазм від «реформ»? Вочевидь, після одного кола приниження ці люди знову підпишуться за якусь нову партію, лідера чи князька – через те, що цього від них очікуватимуть, і через те, що цього вимагатимуть, знаючи їхню слабкість.
Можна пафосно сказати, що це справа морального вибору кожного, але мені здається, що правильнішим є інший кут зору. У кожному суспільстві завжди є від одного до трьох відсотків пасіонарних, мислячих і нонконформістських людей. Вимагати від інших такої ж постави було б і непродуктивно, і неморально. У кожній людині закладене і добре, й погане, завдання ж нормальної держави й суспільства – зробити так, щоб людина якомога рідше поставала перед таким згубним вибором, якомога рідше проходила випробування на лояльність перед владою. Бо гідно вийти з цього випробування в усі часи може лише незначна меншість.
Зараз, поки пластилін змін у нашій державі ще теплий, треба докласти всіх зусиль, щоб децентралізація означала й певну автономізацію. Автономія, незалежність – університетів, шкіл, лікарень, органів місцевої влади – дасть можливість поволі, але ефективно відбудувати втрачену систему цінностей, авторитетності й довіри між людьми й між інституціями. Не децентралізація, в якій місцевий феодал призначатиме собі ректора, художнього керівника опери чи голову спілки нейрохірургів, а автономізація, коли ці люди стануть незалежними від влади й п(р)оточного політичного моменту.
Не треба ставити перед композитором питання лояльності чи опозиційності до влади, очікуючи геройства чи послуху; треба створити умови, щоб таке питання ніколи не прозвучало. Хай політики займаються політикою, а композитори пишуть музику. Тоді ходити на концерти стане значно приємніше, а дурні думки й сумніви не виникатимуть. І поволі виросте прошарок людей, оточений повагою суспільства за досягнення, а не за гідну чи негідну політичну позицію. Бо що має Янукович до «Мелодії»? Правильно, і жоден інший представник влади теж не повинен нічого мати.
26.06.2014