План на весь мир

Тижневе перемир’я, проголошене Петром Порошенком, висить на волосині. Починаючи з п’ятниці, не було й дня, щоб терористи не обстріляли десь на Донбасі українських військових. У вівторок під Слов’янськом збито вертоліт із дев’ятьма військовослужбовцями. Чи є тепер сенс продовжувати мир? Чи був узагалі сенс його оголошувати?

Перспективи розрекламованого мирного плану від Петра Порошенка залишаються непевними. Суть самого плану до цього часу незрозуміла: відколи Порошенка оголошено переможцем президентських виборів, він так і не пояснив, що криється за сухим переліком із 14 пунктів. Понад те, практичні кроки нового президента протирічать його попереднім заявам. «Антитерористична» політика Порошенка наштовхнулася на критику вже за те, що він погодився на переговори з терористами. Важко собі уявити, що буде тоді, коли перемовини вийдуть на практичні домовленості – а, мабуть, мало хто сумнівається, що в цій справі довелося б іти на значні поступки…

Термін, відведений на перемир’я, минає у п’ятницю.

Зустріч із колишнім підлеглим

Низка ознак усе-таки вказує на те, що зачинщики конфлікту на Донбасі поставили за мету не імітацію переговорів, а досягнення предметних домовленостей. Одною з таких ознак є залученість у процеси …Віктора Медведчука. Фактичний емісар Кремля в Україні, він встиг провести консультації з різними таборами, що мають вплив на події на Донбасі. Медведчук «засвітився» в Донецьку ще місяць тому і «з барського плеча» посприяв тому, щоб із полону звільнили кількох активістів. Недавно він провів зустріч із «економічним націоналістом» Рінатом Ахметовим, а невдовзі домігся аудієнції в кабінеті новообраного президента Петра Порошенка.

Про факт переговорів на Банковій свідчить активіст Андрій Дзиндзя, котрий оприлюднив у своєму блозі фото сторінки із журналу відвідувачів АП від 18 червня (тобто розмова відбулася за два дні до оголошення перемир’я). Офіційний «come back» Медведчука настав на вихідних, коли прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков оголосив, що Кремль задоволений «початком попередніх контактів Віктора Медведчука в Донецьку і Луганську». А вже у понеділок «князь тьми і темників» брав участь у перших офіційних переговорах між українською стороною та лідерами сепаратистсько-терористичних структур за участю посередників із Росії та ОБСЄ.

Отже, Кремль ставить на Віктора Медведчука. Не вина Петра Порошенка, що йому доводиться мати контакт із одіозним політиком. Таким є вибір сторони, котра розпалила в Україні громадянський конфлікт. Якщо вибираєш переговори, доведеться змиритися з переговірником.

Понеділкові перемовини в Донецьку зібрали за одним столом діячів, декотрі з яких варті політичної кунсткамери, або в ліпшому випадку – пенсії. Представником України виступив Леонід Кучма. Фактично він був єдиним, кого на цих зборах можна було назвати «державником». Решта грали на російській дудці, легально проголошуючи сепаратистські гасла. Якби в 2004 році хтось сказав людині із прогресивними поглядами: «За десять років Кучма сидітиме з Медведчуком за одним столом і вирішуватиме долю України» – тамта людина була б, м’яко кажучи, ошелешена…

Чому Кучма? У короткій кадровій шухлядці Петра Порошенка бракує людини, спроможної вести переговори на високому рівні, ще й такому складному конфлікті. Але таких людей мало і в самій державі, навіть якщо не прив’язуватися до нинішнього президента. Порядок висував високі вимоги до негоціанта: досвід, впливовість, формальна віддаленість від української влади («хунти»). Леонід Кучма у свій час стратив багато нервів, домовляючись із Росією: у низці баталій він поступився позиціями, але декотрі завершилися його перемогою. Треба віддати належне: в провалі переговорів про газовий консорціум із РФ та зриві «проекту ЄЕП» чимала заслуга Кучми. Слід врахувати і особистісний фактор: Леонід Данилович був прямим шефом Медведчука. Під таким кутом зору кандидатура Леоніда Кучми виглядає не найгіршою.

Самообман

Поза тим, ключові питання «донбаського конфлікту» вирішуються на іншому рівні – на рівні переговорів між керівництвом США, Росії та країн-членів ЄС, головно Німеччини та Франції. Стрічка новин офіційного сайту Порошенка – набір повідомлень про телефонні розмови з Ангелою Меркель, Джозефом Байденом, Франсуа Олландом, рідше – Володимиром Путіном. Президент РФ відпрацьовує українське питання в тій же компанії, телефонуючи Меркель чи Олланду. У понеділок він укотре порозмовляв з Бараком Обамою.

Мета Заходу – вгамувати Росію, не вдаючись до суворіших економічних кроків (через санкції) чи й навіть військових (а раптом?). Мета Росії – продовжувати нагнітати ситуацію в Україні, не наражаючись на відповідь Заходу. Можливо, Росію переконають наразі відчепитися від України, але при цьому слід усвідомлювати, що Москва спробує закласти в «компромісний пакет» низку вимог, які дозволятимуть їй зберігати вплив на події в Україні, примножувати сепаратистські настрої, блокувати фактичну євроінтеграцію.

Щодо ролі Києва, то йому доводиться йти коридором можливостей, сформованим іншими сторонами. Петро Порошенко в цьому процесі має почуватися десь так само, як Андрій Дещиця на переговорах у Женеві, котрому російська сторона запропонувала тимчасово вийти з кімнати перемовин, аби в тіснішому колі обговорити українські перспективи з західними партнерами.

Здається, що сама ідея тижневого перемир’я була нав’язана Порошенкові іноземними колегами. Як відомо, припинити вогонь, відвести війська – це те, чого тривалий час вимагала Росія. У вівторок Володимир Путін заявив у Відні, що зупинення вогню – це добре, але тижневої паузи мало… На Заході ж, очевидно, вирішили, що кроку доброї волі буде достатньо, аби спинити кровопролиття на Сході України.

Петро Порошенко дав наказ в односторонньому порядку припинити вогонь, хоча наважився на це за несприятливих умов: державний кордон не було перекрито, а низку гарячих точок так і не вдалося забезпечити достатнім ресурсом для того, щоб протягом тижня уникнути нападів терористів.

Є два варіанта розвитку подальших подій: або перемир’я завершиться миром, або ж – у випадку зриву домовленостей – після 27 червня настає новий етап АТО. За будь-яких обставин Київ виходить із паузи з чистим сумлінням: він принаймні старався перейти до мирної фази.

Країни Заходу у спробах залагодити конфлікти вдаються до суто формальних рецептів. Перемир’я, оголошене 20 червня, нагадало про перемир’я на Майдані, задеклароване Віктором Януковичем і опозицією в лютому. Тоді протистояння на якийсь час вщухло. Проте було зрозуміло, що припинення силових дій без вирішення базових конфліктогенних факторів завершиться новими сутичками. І вже 18 лютого, попередньо звільнивши кілька адміністративних приміщень та прибравши кілька барикад, майданівці пішли у «мирний наступ» в Маріїнський парк…

Така сама формальність – згода Путіна відкликати через Раду федерацій постанову про використання російської армії в Україні. Тішитися нічому. Російських військ в Україні нема – їхню роботу виконують найманці та збройна контрабанда.

Примус миру

Петро Порошенко, котрий раніше говорив про те, що виключає можливість проведення переговорів із терористами, цього тижня був змушений видавати директиви своєму делегатові в Донецьк. Делегат Кучма врешті сів-таки за один стіл із терористами. Але це лише початок. Президента найближчим часом чекають непрості й непопулярні рішення, котрі – в цьому нема сумнівів – викличуть спротив і з боку середовищ, що підтримують активізацію АТО, і мешканців Донбасу, котрі тої АТО бояться. Якщо вибираєш переговори, доведеться змиритися з тим, що чимось поступаєшся.

Один із побічних наслідків початку переговорів із «ЛНР» і «ДНР» – визнання їхньої суб’єктності. До цього часу Київ послідовно відстоював точку зору, що конфлікт на Донбасі пов’язаний із постійним втручанням Росії у справи України, і цей конфлікт узагалі не був би можливим, якби не Москва. А тепер «ЛНР» і «ДНР» виступають сторонами конфлікту, залишаючи Росію нібито «понад сутичкою» в ролі посередника.

Очевидно, що в Євросоюзі вітатимуть якнайширші поступки з боку України в переговорах, лиш би припинити конфлікт. Хотілося б вірити, що українська влада, котра – зізнаймося – має вельми слабкі позиції для суперечок із Берліном чи Москвою, і так само недостатньо ресурсів для швидкого й «акуратного» проведення антитерористичної операції на Донбасі, – що влада якомога повніше скористається шансами, котрі їй підноситиме доля.

Найбільш контраверсійними ділянками компромісу можуть стати проголошення особливого стану для Донбасу, а також широка амністія для сепаратистів, котра (всупереч попереднім твердженням української влади) стосуватиметься в тому числі й найбільших терористів.

Фактор рядового

Петро Порошенко в дебюті своєї каденції вже припустився прорахунку, котрий може йому дорого коштувати. Він не пояснює українцям своїх дій. Кроки президента залишаються незрозумілими й викликають підозри. Чого варта історія з Віктором Медведчуком, якого посол Росії назвав офіційним парламентером глави Української держави, і з котрим Порошенко, схоже, таки справді зустрічався минулого тижня.

Аналогічно, президент після поїздки до Нормандії до пуття не пояснив громадськості суті свого мирного плану.

Оголошуючи перемир’я минулої п’ятниці, Петро Порошенко анонсував, що це робиться насамперед для того, щоб терористи склали зброю. Минула вже половина відведеного терміну – але бойовики не поспішають роззброюватися. Натомість стало очевидно, що тимчасовий мир задекларовано насамперед задля переговорів. Але переговорів про що? І чому все-таки переговорів – якщо Порошенко казав, що з терористами говорити не варто? Банкова про це теж мовчить…

Але той самий фактор може проявитися і в середовищі донбаських терористів. Чи хочуть вони миру, оголошеного на круглому столі з Кучмою? Чи погодяться вони з тим, що штучний проект, роздутий політтехнологами, – «народні республіки» – доведеться згорнути й визнати підпорядкованість областей Україні? І хто для них, зрештою, Віктор Медведчук – чолов’яга в білій сорочці, який не нюхав пороху, а раптом став офіційним представником? Перейняті власними ідеями, терористи продовжують обстрілювати українських військових і мордувати місцеве населення. А до 27 червня ще ждати і ждати…

Словом, якщо завсідники переговорних столів і вийдуть на якісь домовленості – не віриться, що ці компроміси будуть сприйняті на нижчих щаблях.

І найперше не віриться, що поступливість пробачать Петрові Порошенку. Рейтинговий кандидат, котрий підштовхував українців якомога швидше завершити президентські вибори, і котрий казав, що «антитерористична операція має тривати годинами» – вичерпує кредит довіри, відведений йому народом. Що менше він доноситиме свою позицію до людей, то більше його кроки сприйматимуться як «договірняк».

Ми вже згадували про 18 лютого... В ті дні політики теж багато про що домовлялися. Спочатку про перемир’я, пізніше – про конституційну реформу й повноважність Віктора Януковича до кінця року. Своє бачення на тих перемовинах мав тодішній президент, про своє думала опозиція, власну лінію провадили московські гебісти. Але долю протесту врешті-решт визначили люди.