Залежність від експорту енергоресурсів в поєднанні з непрацюючими інститутами – це не голландська, а російська хвороба
У 1977 р. журнал The Economist описав «голландську хворобу» – спад виробництва, зафіксований в Нідерландах після відкриття там великого родовища газу. За минулі півстоліття розвинені країни навчилися лікувати цю хворобу, збираючи нафтодолари в суверенних фондах і таким чином «стерилізуючи» їх. Ті країни, які, як Росія, Іран або Венесуала, не справляються зі стерилізацією, піддаються демодернізації. Це одна з головних проблем сучасного світу, і зразком тут є Росія з невстояними правами власності, політичним авторитаризмом та іншими особливостями, які економісти ввічливо називають «поганими інститутами». Ми маємо справу не з голландською, а з російською хворобою в сучасній Росії і в інших частинах світу.
Томаса Пікетті, чия книга «Капітал в ХХI столітті» зараз має надзвичайний успіх на міжнародному ринку, треба було б запитати, чому він не робить різниці між капіталами різного походження: тими, які лежать в землі в якості розвіданих запасів і дають капіталізацію компаніям ExxonMobil і «Газпром», і тими, котрі пов'язані з працею і споживанням. Пікетті сказав би, що оскільки і ті, і тамті акції ліквідні, то з точки зору їх власника різниці немає. Але насправді ці два види капіталу глибоко різні: в працезалежній економіці у зосередження капіталів є межі, пов'язані з необхідністю мотивувати масову працю, широко інвестуючи в освіту, охорону здоров'я, споживання, пенсії. У ресурсозалежній економіці у нерівності немає меж.
Видобуток двох типів
Економісти Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон розрізняють екстрактивні і інклюзивні держави. У екстрактивних державі військова еліта і трудове населення розділені культурними бар'єрами. Еліта збирає свої доходи з трудового населення, рутинно застосовуючи насильство, і за допомогою того ж насильства охороняє себе від змішання з населенням. Прикладом є російська економіка середини XIX в., заснована на кріпосному праві: еліта і селяни розділені становими кордонами, але при цьому залежать один від одного, бо без селян не було б приватних благ, наприклад їжі і доходу, а без еліти не було б суспільних благ, наприклад безпеки. Це була хижацька і часто неефективна еліта, але все ж такий тип економіки забезпечував повну зайнятість населення.
У інклюзивній державі немає внутрішніх кордонів. Еліта включає в себе кращих, щоб ті забезпечили посильну працю всім іншим. Звучить добре, але наскільки реалістичною є така ситуація? Соціологи знають, як відтворюються еліти навіть в англосаксонських країнах; більше половини студентів Кембриджа походять з приватних шкіл, в яких навчаються лише 8% британських дітей. Інституційна теорія показує, що лише інклюзивна держава забезпечує довготривалий економічне зростання. Але проблеми сучасного світу, від іпотечної кризи до нафтового прокляття, пов'язані з реальностями екстракції, коли вгору по соціальних сходах піднімаються цінності, а люди залишаються на місці.
На мій погляд, економісти змішують два типи екстрактної держави – аграрну (що забезпечує повну зайнятість) і протилежну їй, в якому еліта залежить не від праці населення, але від промислу природного ресурсу. Я називаю це ресурсозалежною, або суперекстрактивною, державою. У такій країні трудова теорія вартості не працює: ціна на сировину не залежить від праці, витраченої на її видобуток. В держави, яка торгує сировиною, немає причин розвивати механізми управління, сприяючі справедливості, конкуренції та верховенству права: така держава не залежить від оподаткування, а значить, не залежить і від населення. Навпаки, населення такої держави буде залежати від перерозподілу доходів, отриманих з одного далекого родовища. Але у цієї держави буде безліч ворогів, а значить, виникнуть серйозні витрати, пов'язані з безпекою. Замість інститутів, які зайняті виробництвом праці і знань, тут складається апарат безпеки, необхідний для захисту транспортних шляхів і фінансових потоків. Розвивається і бюрократична система, яка перерозподіляє матеріальні блага, залишаючи собі потрібну частку.
У суперекстрактивній державі еліта експлуатує ресурси, наприклад хутра або нафту, майже без участі населення. За підрахунками експертів фірми «Инком-недвижимость», в Москві працівник нафтової промисловості може зібрати на середню квартиру за вісім років, а медсестра - за 50. Ця різниця не кількісна, а якісна: нафтовик реально купить собі квартиру, медсестра її не купить ніколи. Крім 2%, зайнятих у сировинних секторах економіки, є ще одна необхідна група громадян: 4%, які забезпечують безпеку. Вони захищають труби, банки і кордони. Ще є велика група юристів (в Росії близько 1%, вчетверо більше, ніж у Німеччині), яка займається врегулюванням конфліктів, що виникають всередині еліти, між елітою і населенням і, нарешті, всередині населення. Загалом, виникають два класи громадян: привілейована меншість, яка видобуває, захищає і торгує цінним ресурсом, і всі інші, чиє існування залежить від перерозподіленої ренти. Така ситуація створює жорстку структуру, подібну на станову. Гроші в такій державі циркулюють як кров в людському організмі, по двох сполучених колах. У малому колі, який проходить через мережу свердловин і труб, ніби це легені, артеріальна кров заряджається свіжими капіталами; через велике коло ці капітали живлять всі кінцівки організму, зупиняючись в капілярах, закупорюючи вени, відкладаючись в стінках відмираючих судин.
Заробіток і благодійність
У сусідній країні, яку я назву працезалежною, багатство нації створюється працею громадян. Тут немає іншого джерела добробуту, аніж робота населення. У цій економіці діє стара аксіома: вартість створюється працею. Держава обкладає цю працю податком і не має інших джерел доходу. Тут не тільки громадяни зацікавлені у своїй освіті і здоров'я, але і держава, оскільки чим краще працюють громадяни, тим більше вони платять податків. Чим більш інклюзивна еліта в такій працезалежній державі, тим краще вона управляється.
У суперекстрактивній державі населення стає надлишковим. Така держава збирає свій бюджет не податками з населення, а у вигляді прямої ренти, що надходить від видобутку і торгівлі природним ресурсом. Платники податків не можуть контролювати уряд такої держави. Оскільки державний промисел вимагає порівняно мало праці, у працюючих немає можливостей для страйків. Багатство нації не залежить від праці і знань народу, тому охорона здоров'я та освіта стають неактуальними для національної економіки. Замість того щоб бути джерелом національного багатства, люди тепер залежать від благодійності держави. Населення звикає до субсидій, які воно отримує від держави. Ці субсидії можуть бути натуральними, як газ, електрику або бензин за пільговими цінами, або грошовими. У будь-якому випадку ці виплати невигідні державі, і воно прагне їх скоротити, що стає головною внутрішньополітичною проблемою, важливішою за податки. У цій біополітиці населення зменшується не внаслідок навмисного знищення, а через систематичне нехтування. В цьому середовищі утворюється зачароване коло: чим більше держава покладається на природні ресурси, тим менше вона інвестує в людський капітал; чим нижче розвиток людського капіталу, тим більше така держава залежить від своєї торгівлі ресурсами.
Давайте подивимося на типову ситуацію в галузі міжнародних відносин – торгівлю між двома державами: ресурсо- і працезалежними. По суті, це гра двох учасників, один з яких продає цінний ресурс, а інший купує його, обмінюючи на продукти праці свого народу. Класична політекономія описує працезалежну держава, а не ресурсозалежну. Політекономія вчить, що, піклуючись про ефективність, працезалежна держава сприяє розвитку внутрішньої конкуренції, прав власності та публічних благ, забезпечує технічний прогрес і соціальну інклюзію громадян. Все це не обов'язково відбудеться в ресурсозалежній державі, хоча розумний правитель може, мавпуючи інші країни, розвивати ті ж функції. Швидше за все, однак, правителі ресурсозалежної держави пригнічують своє населення, доки воно терпить гноблення, і продають свій цінний ресурс, отримуючи від сусіда великі, потенційно необмежені капітали.
Проте і у них є проблеми. Так як ці правителі не забезпечують у своїй країні права власності, вони не можуть покладатися на свої капітали, тримати їх у країні і передати їх дітям. Разом зі своїми підданими правителі страждають від нестачі публічних благ, наприклад справедливого суду, чистого повітря або хорошої охорони здоров'я. Їм потрібні блага, які доступні тільки в працезалежній державі. Так відбувається наступний крок в нашій грі: еліта ресурсозалежної держави зберігає депозити в працезалежній державі, там же вирішує свої конфлікти, тримає там свої сім'ї. Парадоксальним, але зрозумілим способом за кордоном ця еліта інвестує в ті самі інститути, які вона не підтримує або навіть руйнує у себе вдома: справедливі суди, хороші університети, парки. Це ситуація, яку ми спостерігаємо у відносинах Росії, наприклад, з Англією.
У нашій грі можна очікувати рівноваги, яка зберігається, поки тривають мир і торгівля між двома державами. Ціни на сировину, звичайно, ростуть, але працезалежна держава отримує свій капітал назад у формі вкладів, інвестицій, плати за послуги та бульки нерухомості. Начебто це добра, стабільна ситуація, в якій обидві сторони виграють. Найважливіше питання для теорії, однак, внутрішні джерела зміни цієї простої системи. Що може зруйнувати такий союз? Це може бути виснаження природного ресурсу, як це сталося з мексиканським сріблом, російськими соболями або слоновою кісткою з бельгійської Африки. При виснаженні ціна ресурсу піднімається так високо, що йому придумують місцеве заміщення. Але навіть без абсолютного виснаження закордонного ресурсу науковий прогрес і захист авторських прав ведуть до того, що працезалежна держава стане виробляти дешеві місцеві замінники і знищить попит на закордонну сировину. Так колись сталося з англійською овечою вовною, яка замістив масовий імпорт російського білячого хутра, і це може повторитися, наприклад, зі сланцевим газом.
Але імпортозаміщення – довга історія. Можливо, варто розширити нашу гру двох держав до трьох учасників. Так в нашій грі з'являється щось на зразок можливої колонії, в якій кожен може знайти те, чого потребує або що уявляє (схоже на Україну, хіба ні?) Тоді два початкових гравця будуть конкурувати за цю третю держава, намагаючись перетворити його на власну копію. Змагаючись у колонізації цієї країни, два наших гравці можуть, ймовірно, насолоджуватися періодами миру, але їх конфлікт неминучий. Це погана новина, але є і хороша: взаємозалежність зупинить конфлікт, не давши йому перерости в повномасштабну війну. Але третьому гравцю від цього не легше.
Автор – історик, професор Кембриджського університету, науковий керівник Центру культуральних досліджень постсоціалізму Казанського федерального університету
Александр Эткинд
Русская болезнь
«Ведомости» від 20.06.2014, № 109 (3613).
Зреферував О.Д.
24.06.2014