Здвиг.

Наш новітній час видер давно перегомонїлій старинї одно: поезию всенароднього сьвята, яка колись безсмертним сяєвом яснїла над стадіонами пангеллєнських Ігровищ. Бо ось ті Олїмпійські торжества, які для щасливих Геллєнів були жерелом все опять обнавляючої ся національної сьвідомости — тої страшної сили в лонї народа, що вела духом сильних борців до побіди над слїпими духом Персами — ті Олімпійські торжества, кажу, не є для нас тільки простим історичним спомином, як кроваві турнїри темнього середновіча. Ми воскресили їх в цілій красї їх колишньої культурної величі і маємо вже наші власні Олїмпіяди. Значить, ми новітнї збираємо час до часу що найкрасший вицьвіт нарших живучих наций і хочемо бачити оживотворюючі ігровища тої побідоносної сили, яка пливе з дужих своїм здоровлєм тїл. Мріємо ось про фізичне здоровлє і зорґанїзовану фізичну силу народа так, як мріємо про побіди нашої техніки, красу нашої штуки та велич нашого пониманя житя. Або скажім може, що тому так пристрастно мріємо про велику фізичну силу народа, що треба нам надзвичайної сили духа, щоб остояти ся проти того всього, що несе зі собою творчість новітнього житя. А властиво не мріємо про сю велику фізичну силу, тільки таки боремо ся за неї — жагучо, безвпинно, безсонно і безпощадно, бо нинї треба нам її, як може в нїякій другій із епох людства. Боротьба о істнованє стала жорстокою признакою нашого великого часу. Епохи мрійливих ідеалїзмів належать нинї більше, як коли до безповоротної минувшини. Все що романтичне, духом відверненої від житя ідиллї надихане, є для нас майже сінонїмом житєвої карикатури. Ми таки просто і ненавидимо мрії як такої, а хочемо дїйсности, дійсности і ще раз дїйсности.

Хочемо іменно жити.

Але не тим нужденним житєм поневоленних рабів, яким крім чисто звірячого почуваня істнованя нїщо більше не лишаєть ся. Справжня дитина нашого часу бажає почувати всю красу силу та велич житя як такого і пристрастно спішить на ігрища европейських стадіонів, щоб бачити тут силу та велич тих змагів дужої людини із її немочию, з несьвідомими межами, потягненими природою, які так закріпощують нас від дитини. Ненавидимо одначе закріпощеня і ненавидимо рабів. Обожаємо за те силу. Красший нам навіть варваризм тої сили, як безкровний спокій ідиллї. Боротьба лежить нам в крови. І її хочемо. Сьвідомо. Вона нам щось дасть. У боротьбі все є якась обнова, якесь визволенє.

І ось ізза тої обнови нашого істнованя сталимо так тепер наші тїла. Ізза тої обнови новітня Европа числить вже щораз більше власних Олїмпіяд, бо всякий нарід, всяке інтелїґентне суспільство нашого розвойованого часу не хоче обмежити ся до ідиллї вишневих садів коло хати, тільки преть ся з найкрасшим вицьвітом свойого поколїня на стадіони вселюдських ігровищ сили і побідоносним дїлом свойого поколїня хоче тут кликнути:

Жию!

А ми, Українці?

І ми ось — жиємо. Але нам не хочеть ся вже жити тим нужденним житєм поневолених рабів, яким крім чисто звірячого почуваня істнованя ніщо більше не лишаєть ся. Ми також не стали ненавидіти плаксиву мрію і нещасного раба і сю безвольну скаргу на якусь там судьбу, яку раб готов у кождій хвилї навести як жерело свойого кріпацького терпіня тільки тому, що се слово судьба якось прецінь красше виглядає, як те друге слово: неміч. Але всяка судьба людини се проста сума із сили та немочі в ній, зза чого й нема иншої предистинациї на сьвітї тільки ся, яка вивязуєть ся із сьвідомої волї людини. Ми Українці одначе є з того згляду вродженими романтиками, мрійниками, поетами і фаталїстами.

Слово судьба так і ваготить в нас на язиці. Тон скарги є трохи не самозрозумілою формою того найглибшого, що в нас є нашої піснї іменно. І наш найбільший поет, якого столїтне сьвято щойно сьвяткуємо — саме в тій вродженій нам скаржливости знаходив найглибше жерело своїх одиноких в сьвітї пісень. І є тому в нас Українців грізний своїми наслїдками нахил троїтися тою скаржливою піснею та ставити романтичні кулїси для нашої національної траґедиї. За теж ідеал безпощадної боротьби з нами самими, в нашім власнім інтересї — був довго і є ще все для богато з нас — незрозумілий. Понятє того недоброго, все безсонного, все страшно зїдливого ворога, який ураз зі судьбою все являв ся одиноким злим духом в нашій національній траґедиї, вжерло ся нам в кров і кість. Хтож — як не він?

Невжеж?

А прецінь наш могутнїй новітній час навчив і нас думати і почувати в деякім віддаленю від того фаталїзованя національного житя. Наша традицийна брехня, яка вивязала ся з дряхло-консервативної резиґнациї на точці боротьби з романтичною судьбою і непереможним ворогом — ся наша брехня, форсована ідлїстами України, стала розсипати ся як поганський ідол під ударами культурного сьвітогляду нового часу. В пів мертвий спокій вишневих садків коло мовчазної хати залунали животворні кличі того зазиву до нової культури духа і тїла, які кинули в наш нарід сокільські і сїчові орґанїзациї. Правда — ролї тих хоробрих і всякому українському серцю дорогих дружин, нинї мабуть не дасть ся ще очеркнути як слїд. Не можемо нинї вгадати, який степень національної обнови буде їх заслугою і до чого доведе ся невсипуща боротьба з анальфабетизмом нашого національного характеру, яку Соколи і Сїчи ведуть. Але те можна вже нинї сказати, що вони оперують катаракту душі в тих, яким здаєть ся, що скаржлива пісня се все ще новітний спосіб веденя боротьби о істнованє. Вониж прецінь — сї Сїчи і Соколи — головно ті послїдні завдяки плановій роботї своєї чільної старшини — видвигають той так мало в нас досї наголошуваний і тому так мало респектований прінціп культури здорового, гарного і сильного тїла, якого іменно треба в жагучій боротьбі о новітнє істнованє. Із видвигненєм того, на вид тільки руханкового прінціпу одначе, видвигають наші руховики прінціп того обновленого житя, яке пливе із уздоровленої тїлом душі, — бо чи не слїд нам ще раз повторити за Римлянами — тими Анґлїйцями старини — що здорова душа — се самозрозумілий вислїд здорового тїла? Сї наші славні дружини вводять ось в широкі маси темного простолюдя спасенний прінціп лучности та національної карности в її найблагороднійшім значіню: "Всї враз!" і навчили ті широкі маси простолюдя почувати тугу за дїлом: "Все вперед!" У народнім житю є се підставою всякої роботи. Ряди тих мужів, молодців, жінок і дївчат гуртують ся під видимим прапором нової культури — мають розширити в орґанїзмі цілого народу стремлїнє до злуки, згоди, карности і підприємчивости: "Добути або дома бути!"

Се вже не романтики, не раби незбореної хороби, а таки дужі здорові люди, яких очи звернені не в минувшість, від якої повік мабуть нїчого сподївати ся, а в будучність, значить той терен, на якому можна всякому ще встати з мертвих.

І тому слїд, з огляду на високу ролю, яку руханкові дружини грають у розвою нашої національної боротьби о істнованє — пригадати сердечним словом заздалегідь привитати їх змаг,... у Львові,... в Українськім Городї.

Сеж вже наша друга Олїмпіяда зачинає ся.

І щось з тої величної поезиї всенародного сьвята, яка колись безсмертним сяєвом яснїла над стадіонами пангеллєнських ігровищ, вже навіває українську душу і гордо нам почувати ся, що ті карні, сї так красні своїм мерехтливим видом дружини, які культивують своєрідну науку того фізичного руху, яка колись неначе поцілуй брата єднала всї народи Грециї, що ті здвигові дружини — се забороло нашої сьвідомости, які на вівтарі справдї суспільницького ідеалу складають те, що в них найкрасше, для народа — найвідраднїйше. Тим то і слїд живучому з нациї бути в днях їх торжества з ними, щоб той наш дорогий поет, в якого честь Здвиг розвинеть ся, міг там — в завітах Вічного — сказати ще раз свої сердешні слова:

"Чи всї — діти?

Усї, батьку."

[Дїло]