В справі відносин Українців до російскої литератури.

(Листи до редакції "Зорї".)

Le monde intellectuel est une vaste societe de secours mutuels et de charite.

E.M.De Vogue. Le Roman Russe.

Справа стосунків Українців до російскої литератури дуже важна; і через се і я смію сподїватись, що редакція "Зорї" дасть місце отсим моїм листам хоч би для того, щоб визвати дальшу дискусію. Поводом до них послужила допись у VI-му Ч. "Правди": "Лист Подорожного" д. Туриста, котра подає справу зо статейки д. Помп. Хенера (Gener) про російску белєтристику, появившись в ґазетї El Liberal.

І. Авторство — дїло вільне. Але мене здивувало, чому се люде, котрі завважали потрїбним познакомити Галичан з тим, як дивлять ся в західнім світї на російске письменьство, вибрали статейку д. Хенера, котрий прочитав кілька романів російских в француских перекладах, а минули книгу д. М. De-Vogue (Le Rотаn Russe; перше була в Revue des Deux Mondes, недавно вийшла 2-м виданєм, дешевим на 3½ фр.) Д. De-Vogue далеко компетентнїйшій, бо жив в Росії (він жонатий з Українкою, дочкою ґен. Анненкова, що має землю в Харківщинї), знає російску мову, исторію (між иншим єсть єго праця "Мазепа" найбільше по Костомарову), умілости і т. і. Він оглядає російскій роман не изольовано, а в стосунках до европейских, найбільше до анґлійского (котрого вплив на російскій він вірно оціняє) й до француского (показуючи вплив Бальзака й Жорж-Занда на Росію), а потім ріжницю холодного й штучного "натурализму" нових француских романистів, як Золя од милосного (charitablе) до пригнїчених реализму Росіян, починаючи од батька рос. "натуральної школи" Гоголя.¹⁾ Автор подає голос за користь впливу російского роману на Францію (котра, як нагадує автор, пережила колись вплив италіяньскій, испаньскій, нїмецкій, анґлійскій, і мусить пережити й російскій); хоч він нїгде не перехвалює російских писателїв, а показує гостро й тонко их хиби в идеях і формах, так що його книгу мусить уважно перечитати й усякій литературний Росіянин. Я дозволю собі сказати, що по всьому познакомлїнє Галичан з книгою De Vogue було б для них далеко пожиточнїйшим, нїж переказувати поверховні статейки д. Хенера.

На скілько легковажні ті статейки, видно вже з того, що успіх російского письменьства на заходї д. Хенер приписує змаганям Французів, котрі задля политичних мет усїми способами шукають прихильности Росії, а окрім того і пропаґандї російских нігілістів, що затоплюють Париж. Іспаньскій автор очевидно не знає, що далеко ранїйше сього потопу й навіть француских политичних змагань Нїмець Юліян Шміт провозголосив Тургенева "королем сучасної новелї", — що по нїмецкому був виданий комилєт Тургенева (не кажу вже про знамениті переклади Боденштедта з Пушкина, Лєрмонтова, Гоголя, Кольцова), — що важнїйші твори Тургенева були вже видані й на анґлійскій мові і на других, — і що й тепер твори російских романистів виходять численно не в одній Франції, а по всьому світу од Америки навіть до Туреччини й Вірменщини. Ще в 1860-і роки появились в Анґлії симпатичні для Росії книги й статї, а також переклади Рольстона, котрий між иншим заявив, що нїгде тепер в Европі нема такого поважного й народного драматурґа, як Островскій. Недавно подібно сказав і Данчик, звісний Брандсе, котрий поставив поряд з російскими драматургами тільки ново появившого ся Норвежця Ібсена. В загалї не Французи, а скорше Англичане (Ralston, Mackenzy Wallas, пізнїйше Morfill) зробили початок нової серії серіозних студій про Росію, котрі показали симпатичні боки в її культурї. Французи ступили на сю дорогу вже опісля, а ще пізнїйше "нігілісти". Безперечно францускі "политичні змаганя" й навіть "нігілісти", що затоплюють (?!) Париж, причинились до пропаґанди російского письменьства на заходї, але тільки для ширшої популяризації відповідно до всесвітньої популярности францускої мови, — тільки-ж не більше. Примусити публику, та ще й нефранцуску, читати й купувати російскі твори — нїякими штучними заходами не можна, коли-б до того не мала смаку сама та публика²⁾. Що до нігілістів, то-б то до емиґрантів російских в Парижу, то треба сказати, що вони взялись до перекладів з російского найбільше для хлїба, коли побачили, що публика жадно читає такі переклади. Та й не одні нігілісти; бо напр. я особисто знав одного Поляка, емиґранта з повстаня 1868 р., котрий заробляв гроші перекладами Тургенева саме тодї, як Тургенев був стратив любов власне радикалів і нігілістів російских. І між теперїшними перекладчиками з російского навіть у Парижи "нігілісти" мабуть чи не меншість.

На скільки д. Хенер ознакомлений в загалї з історією рос. литератури й на скілько він безсторонний, видно хоч би з того, що він каже, буцім то усїми своїми правдиво головнїйшими елєментами російске письменство, починаючи від Лєрмонтова, мусить дякувати виключно (!!) латиньскому світови". — Чому-ж тільки від Лєрмонтова? — спитаємо; чому-ж не ранїйше? А до того Лермонтов, як навмисне, був під впливом не так романьского світу, як — Англичанина Байрона. Хто-ж, знаючи исторію литератури російскої та й західно-европейскох, не знає, що в часи розцвіту російскої поезії, в часи Жуковского, Пушкина, Лєрмонтова, і в Росії і скрізь переважав вплив зовсїм не романців, а Англичан та Нїмців, і що той вплив давив і на саму романьску Францію, а по части й на Италію. Найменше він доходив до Испанії, де ще й доси єсть романофилї, котрі кричать проти ґерманизму, а далїй і проти слявизму (Кастеляр), не розуміючи, що тепер, коли всї нації й раси зблизились і впливи их переплились поміж себе, всї такі изми давно пора здати в архиви. От під впливом такого романофильства д. Хенер і написав процитовану висше думку про Лєрмонтова й російску поезію. А вже спеціяльне испанофильство д. Хенера, котре йому сказало, що на романї Достоєвского "Идіот" видно великій вплив "Дон-Кіхота", просто смішне. Скорше можна-б сказати, що мистер Пікквік Діккенса — копія з Дон-Кіхота!

В тому вузкому романофильстві, котрого не запримітив д. Турист у д. Хенера, і сидить найбільшій куріоз того факту, що статя д. Х-а зреасюмована, очевидно з повною симпатією, в українофильскому виданю. В статї д. Хенера пробиваєть ся та Духиньщина, котра за Наполєона III. протеґувала була в Парижи, а тепер там вийшла з моди, вигнана такими студіями таких Лєже, Рамбо, Лєруа Больо, Реклю, Де Воґює і т. и.; вона виходить з моди й між самими Поляками; але як буває завше з модами, що старїють ся в столицях, загостила перед смертію… в Мадрид та… у Львів! Бачите, по д. Хенеру в російскій литературї видно скрізь "татарску психольоґію, жовту кров монгольску, буддійску бридню", хоч — нагадаємо, Будда сам був не Монгол і не Татарин, а арійчик, і під назвою царевича Іосафата діставсь у святі римскої церкви й служив і служить доси для ширеня аскетичного идеалу по всїй Европі по меншій мірї не згірш деяких творів Достоєвского; бо житє царевича Іосафата, котре й доси перероблюють навіть анґлійскі пієтисти, розносить і доси "буддійскі бриднї" й по романьскому й по ґерманьскому світу.

Для нас Українців в Духиньщинї дд. Кастелярів, Хенерів і др. цікаве те, що усї сі русофоби й славянофоби зовсїм не роблять ріжниці між Москалями і нами Українцями. Для д. Хенера вся російска культура — хороблива до корїня; а його слова про російскі "университети серед степів" навіть скорше прикладають ся до нас бідних, нїж до Москалїв! Вся зроблена на стор. 480. "Правди" характеристика російскої литератури, починаючи з слів: "Усї росийські романи переняті змаганнями жертви за для жертви, якоюсь смутною любовю і милосердєм не тільки к пригніченому (отсе грїх!!), але навіть злодїйському — к душегубу, к злодюзї" — вся ся характеристика прикладаєть ся прямісїнько й до україньского письменьства: до Шевченка, М. Вовчка, Мирного, Нечуя, Кропивницкого, К. Карого і др., котрі по своїй литературній манєрї й моральним поглядам належать до одної школи з новими російскими белєтристами. Мало того; хто-ж не знає, що батько сих остатних — Українець Гоголь! "Ми всї вишли из Шинели Гоголя" — казав Тургенев. У нашого Гоголя вже єсть усї ті ознаки "татарскої философії, жовтої крови"; а "буддійских бриднїв" у нього навіть чи не більше, нїж у Л. Толстого або й Достоєвского, не кажучи вже про Тургенева. Цікаво прочитати у De-Vоguе характеристику Гоголя, в котрій францускій критик показує власне україньскій національний ґрунт, на котрому зрїє Гоголь, батько натуральної школи в російскому письменьстві. Після сього всього власне українофилям приплескувати судови дд. Хенерів над татаризмом російскої культури й литератури, — значить, як кажуть Нїмці, das Kind mit dem Bade ausschatten.

¹⁾ De Vogue тільки помиляєть ся, коли виводить милосердний дух російского "натурализму" не тілько з національного (славяньского, по De-Vogue, — монґольского, як побачимо далїй у д. Хенера) характеру Росіян, а також из впливу Евангелія, котре-б то було так розширене в Росії, починаючи з часів Остромира. Про евангелизм можна говорити хиба при Гоголю; а молодші по нїм писателї "натуральної школи" (Григорович, Герцен, Тургенев, Некрасов, Достоєвскій, Салтиков і и.) були під впливом не евангелистів, а соціялистів анґлійских і француских. Достоєвскій вже під конець став з фуррієриста евангелистом; молодшій від белєтристів 40-х років Л. Толстой теж уже на старости став евангелистом, та й то sui generis, бо поряд з Христом він посилаєть ся й на Будду, Конфуція й на соціялистів.

²⁾ В самій Франції публика зовсїм не безвглядно приймає російску литературу. Напр. проби вистав російских творів в театрї (Ревизор Гоголя, недавно Гроза Островского, а позаторік Власть Тьми Толстого) не мали успіху в Парижи, хоч тут у сутї француска публика й не зовсїм права. Смак її безспорно попсований новійшою францускою драматургією, котра вся держить ся на темі "адультеру", звісним, шабльонним способом трактованого; і вона не розуміє инших мотивів і иншої обробки, от напр. такої, як в "Грозї", про котру я читав у однїй з найлїпших ґазет париских такій суд, що мовляв "для нас дивне, що Катерина признаєть ся в своєму грїху, перелякавшись грому!!" Безперечно, що звичайна париска купчиха не призналась би з такої, та й з більшої причини; ну, а щоб у инших формах звичайний погляд на жінку серед француского купецтва був лїпшій, нїж у Кабанах та Диких Островского, то се инше дїло. Також Парижане й навіть сам Be Vogue чудують ся, що в Ревизорї дуже вже явно чиновники оббирають людей: "Для нас — кажуть — се дуже грубо". Ну, а як Вильсон заложив мошенницку контору в двірци самого тестя свого, президента республики, — то не грубо! А розмова городничихи з своєю дочкою — так і доси фотографія "дамских" розмов на всьому континентї Европи. Безперечно, смак до російского театру ще мусить виробитись у Французів, як виробивсь по троху смак до роману. Він прийде слїдом за тим, як Французи будуть учитуватись у переклади такі напр., як недавно вийшовшій перекляд романистки Дюран Ґревілль (автор. статї про Шевченка) трьох драм Островского, в тім числї й "Грози".

(Дальше буде.)

[Зоря, 27.04.1889, ч. 8]

(Дальше.)

Всього менше можемо ми, Українці, приплеснути виводови д. Хенера, що мов би то "народи латиньскої раси, мешканці сьвітлих і радісних країв,... котрі раюють з життя" і т. д., не можуть нїчого винести з такої, між иншим песимистичної й ніґілістичної литератури, як російска. На горе і в латиньскому світови геть-то не всї радїють з житя, а єсть такі, що, кажучи словами Шевченка, "плачуть живучи". На щастє і в латиньскому світови і в самій Испанії єсть писателї, котрі теж не тільки раюють з житя, а часом і плачуть над долею своїх братів і сестер, а то й зовсїм не раюоть і "не творять идилїй та марне Бога не хвалять, на людскі сльози сміючись", — впять таки кажучи словами нашого жовтокровного песимиста-ніґіліста. Одна з таких осіб, звісна испаньска романистка доня Басан, зацікавилась "Переступленієм і наказанієм" Достоєвского у францускому перекладї; далїй перечитала всю переведену російску литературу від нових романів до Исторії Карамзина й навіть Слово о полку Игореві і Нестора; прочитала й книги про Росію Нїмців, Англичан, Французів, таких як Гакстгавзен, М. Іоллес, Л. Больо, Воґює, Рамбо, Віоле, Леюк і др.; поїхала в Париж, щоб пізнатись там з російскими писателями й навіть подивитись на смоленьских мужиків, котрі тодї лїчились в клиниці Пастера. Після всього сього вона написала студію про російску литературу, прочитала її в Мадридскому Ateneo й напечатала книжкою. Про сю студію подав докладну звістку в "Русской Мысли" (1888 р. Октябрь) наш земляк д. Лесевич¹⁾. Я думаю, що познакомити с тою студією наших галицких земляків було-б по меншій мірї також потрїбним, як реферувати статейки д. Хенера. Але я тут сього не зроблю, бо не маю місця. Таже-ж "Русская Мысль" не за горами й для Галичан. Я подам тут тілько загальні тези испаньскої романистки. Вона зовсїм не заслїплюєть ся російскою литературою, а показує в нїй формальнії хиби, навіть знаходить, що та литература дуже вже покланяєть ся мужикові (вірно про Толстого — й про Достоєвского), і т. и. Та все таки вона симпатизує в російскій литературї з тим, що та литература глядить не назад, а навколо та перед собою, як нї одна европейска литература, та найпильнїйше студіює чернь і нещасних. В російских писателїв д. Басан одмічає, як характерну ціху, що вони не так думають про артистичну свою мисію, як про громадску. По звязку з литературою доня Басан одмічає одну з черт нової російскої культури: пошану до жіноцтва: "Сучасна Росіянка — каже д. Басан — стала на такій рівпоправности з чоловіком, якої нїгде нема в других сторонах; вона стала найбільше вільною, найбільш интелиґентною, найбільш поважаною між жінками в усїй Европі". І коли прибавити до слова "в Европі" — континентальній, то проти суду д. Басан нїхто не може запротестувати. Я знаю кілька западно-европейских жінок, котрі перебули якійсь час у Росії; так вони абсолютно не можуть погодити ся з тим дитинством, з тою порожнечею интересів, в якій живуть жінки по западно-европейских сторонах, в цілому безмірно культурнїйших, нїж Росія, нї з тим поглядом западно-европейских мущин на жінок, котрий проказуєть ся скрізь: в сальонї, в сїмї, в громадї. Під кінець замічу, що сама д. Басан, хоч і реалистка й демократка, а зовсїм не ніґілістка, а навіть католичка. На додаток вона не бідна й живе серед райскої природи, у гарній власній виллї (в Галиції); а ось же подобалась їй "несимпатична й "ніґілістична" російска литература²⁾.

Так коли й між латинцями єсть люде з такими поглядами на російске письменство, що мовляв у ньому можна чомусь навчитись, то Галичанам тай усїм Славянам і Бог велить, як то кажуть.

При всїх своїх хибах російска литература тепер не тільки найбагатша між усїма славяньскими, а найбільш европейска, найменше націоналистична по идеям, хоч і національна по матеріялу, і через те найбільш гуманитарна, космополитична. Се дуже важна рїч, і я може колись побалакаю про се осібно; а тепер скажу тілько коротко свої основні тези, щоб скорше перейти до практичного боку дїла.

II. Націонализм, як сума физіольоґічно-историчних ознаків звісної породи людей, нації, — рїч природна й необхідна; хоч треба завважати, що й cі ознаки, навіть физіольоґічні, а тим паче историчні, не стоять, а переміняють ся, підпадають впливам других ознаків, теж перемінних, так що навіть в один час важко сказати, що ставить ознаку даної національности. В усякім разї навіть людскість в загалї виробилась і виробляєть ся в значній долї через абстракцію того, що люде ріжних націй бачуть одні в других. Далїй націонализм, як тяга, котра збирає до купи людей однакої породи, — як змаганє до автономії тих людей у своїх справах, єсть не тільки природна рїч, але й єдиний можливий перехід людей від первісної розбитости на дрібні купки до найширшої спільности вселюдскої, — єдиною ґваранцією вільности тої спільности, коли вона виробить ся.

Тільки-ж зовсїм инша рїч такій націонализм не тільки від того, котрий загострює зоольоґічні аптипатії, а й од того, що ставить для людей звісної породи обовязковими звісні идеї, почутя, вчинки, на тім резонї, буцім-то вони національні, — котрий бачить в національности не ступень до людскости, а щось осібне або й противне їй. Перш усього исторія вчить нас, що власне національних идей, навіть націон. институцій і в загалї культури давно вже нема; бо вже по крайній мірї від часів, коли зо взаємних ріжних націй в Индії виробивсь буддизм і пішов на пропаґанду на всї сторони старого світа, й коли в сьому світї виробилась по неволї й по волї интернаціональна персидска держава — то-б то вже коло 600. р. до Р. Хр. — не стало на світї изольованих національних культур, а стала рїшучо вироблятись культура космополітична. Єлино-маледоньско-александрійска доба, римска, христіяньско-католична, магометаньска, протестаньска, протестаньско-филосовска і нарештї позитивна, повели процес интернаціонализму далїй; і тепер нема не тільки науки нї релиґії, а навіть полїтичних урядів і умілостїв чисто національних, хоч звісно єсть і будуть краєві й національні их варіяції, і горе-б було всїм людям, як би их не було.

От серед такого виробу всесвітньої культури, після того вже як европейскі народи вибились из старого зоольоґичного націоналізму, після того, як вони вже привикли себе звати "христіянами анґлійскої, францускої, италіяньскої, нїмецкої і т. д. нації чи мови", — після того навіть, коли вже на зміну в сїй формулї замісць христіянина стало ставитись ширше слово людина, появивсь серед найбільше цивілїзованого світа націонализм як доктрина та ще й обовязкова, — той націонализм, котрий колись ставив жида проти хананея й египтянина, єлина проти барбара, римлянина проти грека. То була не тільки природня реакція проти попередньої малої уваги до націоналистів, а й атавизмом старого зоольоґічного націонализму, — атавизмом, котрий вирїс на хоробі ненормального полїтичного стану між націями в Европі. Одна з тих націй, француска, склалась в ХV—XVIII. стол. в воєнну державу; друга, нїмецка, змагалась до того-ж та не вспіла. Франція налягла на Нїмців; Нїмці мусїли відбиватись і виробили цілу доктрину націоналистичну: для исторії, полїтики і усїєї культури. По тій доктринї між иншим людина мусїла бути перш усього Нїмцем, а то й завше тільки Нїмцем, а не людиною.

Від Нїмців ся доктрина перейшла й до Славян і тим лекше, що Славяне самі стояли до Нїмців ще гірше, нїж Нїмці до Французів. На скілько ся доктрина запомагала здобутку полїтичної автономії народів, вона служила проґресови; але на скілько вона кричала про историчну зміну або потребу національних геґемоній на світї, про безпремінні національні підстави для права й культури, вона служила тілько шовинизмови, сервилизмови й реакції. Правда, просвітні космополїтичні идеї прилагожувались і до нового націонализму, особливо в Испанії, котра здобувала собі національну автономію в купі з боротьбою за всесвітню идею полїтичної волї; але шовинизм, сервилизм і культурна реакція завше перемагали проґресивні идеї в більшій части національних рухів у Европі. На одного кельтофиля республіканця, котрий казав, що "вольність — рїч кельтійска, а деспотизм — франкска", були сотня лєґітимистів, котрі казали, що вже друїди були власне епископами, а католицкі епископи зробили в Ґальо-Франції монархію, — ergo: ультрамонтаньскій лєґітимитизм єсть національною рїчею для Французів. На одного ґерманофиля, котрий бачив в Сїв. Амер. Федер. республиці найлїпшого репрезентанта нїмецкої національної держави, вийшовшої з Тацитової Ґерманії, були сотнї других, котрі вбачали символ правдивої нїмецкої держави в касарнї Гогенцолєрнів або в Метернихівскій канцелярії. Та инакше й бути не могло: націонализм як доктрина рїч порожная, коли, як ми бачили, вся культура давно вже стала космолїтичною. Сю порожню шклянку треба було чимсь наповнити; то її наповнили теж космополїтичною водою, тільки що найбільш реакційною і феодализмом, лєґітимизмом, католицким ультрамонтаньством чи протестантским пієтизмом, — бо води проґресивні вже з ХVІІІ-ого ст. прилагодились текти більш до шклянок, на котрих уже були етикети космополітичні³⁾.

¹⁾ Д. Вол. Лесевич, Полтавець з роду, звісний филосовскій писатель у Росії, новопозитивного напрямку, в 60-і роки відступив своїм крїпакам значну долю землї, з тим щоб викупна платня за неї обернута була на громадскій банк та школу, котру сам зорґанизував і оздобив библїотекою, натур. кабинетом і т. и. В тій школї учено й по україньскому, поки не заборонив уряд.

²⁾ Може кому буде цікавий і такій факт. В одному з нїмецких центрів Швайцарії живе одна переводчиця російских творів на нїмецке; так вона менї недавно писала, що її книгар-видавець казав, що між публикою єсть недовольні тим, що так багато тепер перекладаєть ся з російского, бо — кажуть — за багато уводить ся в нашу громаду революційних идей. По словам De-Vogue, російских писателїв читає найбільше молодїж. — Розмовляючи про те, як вже француске письменьство покористувалось из впливу ріжних народів романьских і ґерманьских, показує, яку нову живу воду воно може взяти из російского, De-Vogue каже золоті слова: "Тим, хто би з нас устидавсь позичати щось у "варварів", нагадаємо, що світ идейний єсть широке товариство взаємної помочи й милости (le monde intellectuel est une vaste societe de secours mutuels et de charite).

³⁾ Найбільше й видно пустоту доктрини націонализму з того, що націоналисти всяких рас і націй Европи кинулись, в часи реякції проти филозофії XVIII-гo ст., присвоювати кождий своїй расї і своїй нації суть христіяньства, тодї як те христіяньство й навіть його ріжні конфесії були й суть, як процесом свого формуваня так і фактом истнованя, феноменами интернаціональними. Також интернаціональні буддизм і магометаньство і навіть теперїшні гиндуїзм і жидівство, котре вже в після вавилоньскій період вийшло з національної изольованости. Коли-б повиписувати підряд, що наговорили про христіяньство релиґійні націоналисти усяких країв Европи, кельтофили, латинофили, ґерманофили, славянофили всяких націй: то просто навіть найпонурша людина не вздержалась би від сміху. Тим сумнїйше, що в нас, Українців, такі старі наївности говорят ся ще й тепер навіть вченими людьми.

(Дальше буде).

[Зоря, 13.05.1889, ч. 9]

(Дальше.)

Так то наливались найбільше реакційними водами і всякі націоналистичні рухи серед Славян, навіть серед Поляків, хоч вони де в чому були подібні до италіянців. Від такого націоналізму найбільш зосталась чистою з усїх славяньских московска интелиґенція, — певне через те, що Москалї одні вспіли вдержати національно-политичну автономію. Москалеви нїчого було боятись чужих націй, змагатись стати Москалем; він був ним навіть тодї, коли він говорив лїпше по францускому, нїж по московскому. Через те розумний та живий Москаль хотїв ставати людиною, і тим енерґичнїйше, чим пізнїйше він вийшов из старосвіцкого зоольоґичного націонализму, котрий вкупі з середньовічною конфесійностю виробляв ту нетолєрантність, котра так вражала західних европейців у Москалїв XVI—XVII. ст. Звісно, той націонализм і та конфесійність не могли скоро счезнути з російскої громади; вони й прилагодились до славяно-русофильскої философії, котра по части виробилась, а більше зайшла в Москву з Праги та основалась на берлиньскому геґеліяньстві; при чому впрочім не треба забувати, що славяно-русофильство проявилось і в Москві не тільки Шишковим або Погодином, а й Бакуниним і Герценом, і що Константин Аксаков і навіть Иван вагались по крайній мірї в политично-соціяльному боку своїх доктрин між абсолютизмом перших і ліберализмом других, аж поки абсолютизм і реакція не взяли переваги в Ив. Аксакова, як в усьому московскому славяно-русофильстві, де тепер хиба один Ор. Міллер слабо держить ліберальну ноту. Як і в ґерманофильстві, так і в славяно-русофильстві реакційна вода мусїла переважити проґресивну. Але треба знати, що славяно-русофильство в Росії — доктрина кружкова, а не громадска. Вже д. К. Устіянович зацитовав слова одного Росіянина, почуті в Петербурзї, що в Росії "нїхто не читає Хомякова, — що то поет славяньскій, а не російській". А ми-б прибавили, що в Росії всї, навіть славяно-русофилї, читають на пр. Некрасова, котрого недавно переклали Нїмці, і котрого зовсїм не знають неросійскі Славяне, і котрого найменше здолає оцінити власне русо-москвофильска публика в західній Славянщинї, починаючи з Галичини¹⁾.

Не буду розводитись про все письмєньство російске, котре тим переважає на пр. найбільше багаті литератури Славян австрійских, що в ньому навіть в перевідній части не так переважає нїмецкій вплив, а єсть і францускій і, — що дуже характерно, — анґлійскій²⁾. Зупинюсь тілько на поезії і повістярстві російскому, з поводу котрих у нас і знялась розмова.

І поезія і белєтристика в Росії в XIX. ст. де далїй все більше ставали краєвими, значить і національними по матеріялу. Безспорно, читаючи их, чуєш і осібний, краєвий і расовий дух, хоч він і не дає ся до наглядною показаня, так як і кольорит в малярстві або тон у музиці. Але беручись за працю, російскі писателї нїколи не думали про те, щоб бути національними, Росіянами. Вони просто брались за певні людскі проблєми индивидуальної й соціяльної психольоґії, і их подавали в своїх творах. Через те твори ті виходили краєвими по матеріялу, національними по характеру, а в той же час загально-людскими, всесвітними по темам і вивідним ідеям. Через те вони так і интересні для чужинців, звісно найбільше культурних, як західні европейці, котрі бачуть в російскому письменьстві своє-ж та инше. Такого вони не бачуть нї в якій другій славяньскій литературї, нї навіть в найбагатшій з них, польскій; і через те тепер бачуть в Росіянах примір славяньскої раси в загалї і тим більше интересують ся російскою литературою, навіть далеко більше, нїж самі неросійскі Славяне.

Про польску литературу чули европейці в часи Мицкевича і його плєяди. Єсть на ріжних західних мовах і переклади польских творів того часу; але вони мало читались і ще менше читають ся тепер. Дилєтанти смакували в артизмі польских поетів; велика публика приплескувала их патріотизмови — з голосу дилєтантів і рецензентів, але читати не читала: польска поезія тих часбв або давала европейцям вже знакоме им, або коли бралась за спеціяльно своє, то ставила на першім плянї націонализм і через те або плодила алєґорії, або щось дуже вже спеціяльне, незрозуміле без коментаря. Тимчасом коли в російскій литературї европейці знаходять своє, та инше, то вони знаходять там також і инше, та загальне. От через що в звичайній европейскій публиці тепер звісно хіба имя Мицкевича, тодї як усї читають Тургенева, Толстого, Достоєвского, а через них немало читають і Пушкина і Гоголя. З Поляків тепер начинають читати Ожешкову, котра з усїх польских писателїв найбільш подібна до російских і в котрій д. Хенер знайшов би найбільше татарскої психольоґії.

Треба абсолютно не розуміти дїла й перш усього не знати Европи, щоб поясняти теперїшню популярність на заходї російского письменьства такими штучними причинами, як д. Хенер, або автор статї "Славяньским гостям" у 1. Н. поновленої "Правди". Я говорю не з самих книжок і ґазет, а й з щоденного досвіду. Років з 2—3 тому був я не у Франції, а в найбільше латиньскій Италії. Заходжу зненацька до старого знакомого у Фльоренції і бачу на столї в нього нову книжку перекладу з Толстого. Нехай знакомий мій був университетскій професор (елєнист зрештою), але в нього я застав гостей, адвоката і банкира: і всї троє говорили про Толстого з таким знанєм, як тепер звичайно джентльмени говорять про Гюґа, про Дікенса, і як в романьскому сальонї не будуть говорити нї про Авербаха нї про Шпільгаґена. Додам, що в розмові мої Италіянці пощипували Францію і в купі зо мною посміялись над новими францускими полїтичними надїями на офіціяльну Росію. Тепер я живу в містї, де про які-небудь полїтичні пляни на Росію не може бути й слова; і що-ж? Менї приходить ся цілі вечери слухати конференції про російску литературу, навіть не спеціялистів исторії литературної, розмовляти про неї навіть з медиками, а разом чути російску музику в концертах, на вечерницях; а недавно я був на цілому Фестивалі російського композитора, і мусїв оддати всякі илюстрації, які в мене були, бо члени місцевого societe des arts попрохали одного свого товариша, котрий бував у Росії, щоб він безпремінно дав им реферат про умілости в тій сторонї... Ні, се не мода й не політичні заходи! Се новий могучій поток у всесвітню культуру!

В усякім разі се факт, з котрим треба считатись серьозно.

Як держатись до нього з україньского, або навіть з українофильского погляду? — Відповідь на се ми почнемо з розбору тої тези, що мовляв повагу до російского письменьства викликали французи своїми полїтичними змаганями.

III. В словах, що интерес до Росії підняли в Европі полїтичні змаганя Французів, єсть трохи правди; бо спеціяльно у Французів интерес до Росії збільшив ся після війни 1870—71 р., а при всесвітній розширености францускої мови і другим чужинцям стало легше за Французами знакомитись з матеріялом російским. Тільки-ж перш усього треба завважати, що шукаючи будучих союзників против німецкої переваги, Французи оглянулись не на саму Росію, а на весь славяньскій світ. Така була й єсть доси думка тих вчених Французів, котрі перші почали пильні студії про Росію, як Лєже, Рамбо, Лєруа-Больє і т. и. І хоч тепер сі широкі идеї, перейшовши до маси публики, звузились і затемнились навіть до культу Каткова, то все таки вони були й єсть у францускій громадї з 1871. і студій серьозних людей, поименованих вище, не вирубить і сокира. Першим кроком до таких студій було те, що Французи роздерли ту сплетанину видумок, а часом просто клевет, котрі напустили в Европі славяножерство Нїмців і сліпа ненависть Поляків, і не тільки про Росію, а про всіх Славян, котрих усяким змаганям, навіть таким, як увільненє від Турок, певна частина нїмецких і навіть польских націоналистів противилась, як рухам користним для Росії³⁾. Одно з перших, що повалилось у Франції після 1870 — 71. р., була Духинщина, котра виступала проти жовтої Москви, але потопляла й нашу Україну в білій Польщи. Після 1870—71. р. стали у Французів неможливі такі розказні на пр. і про Галичину, які ще незадовго перед тим пускав в Revue des deux Mondes звісний публицист д. Лявелє. Вже в 1873. р. француска преса радо резюмовала на пр. працю Ukraino — Il movimento ruteno іп Russia е Gallizia, котра починалась з критики Духивщини й єї луни у Лявелє. Скоро потім знайшлись Французи, котрі догляділи власне в исторії боротьби України з польскою державою теми, навіть пожиточні для их змагань до увільненя Альзації і Льотаринґії від ґерманьского императорства. Так Стааль знайшов писану по російскому повість М. Вовчка "Маруся" з подїй часів Виговщини і переробив єї для Французів. Ся Maroussia стала одною з популярних книг, бо увійшла в колєкцію дїтских книг Hetzel-а. По ній тисячі дїтей дізнають ся вперше про те, що єсть на світі Україна і що вона мала не безславну, вільнолюбну исторію. В той же час Дерулєд (теперїшний Булянжист і поклонник Каткова) відшукав книгу Меріме (одного з старих ще прихильників російскої литератури серед Французів) Les Gosaques d' autrefois, зроблену по Костомарівским, російским же, моноґрафіям "Богдан Хмельницкій", і "Бунт Ст. Разина", і скомпонував по ній драму L' Hetman. Драма ся досить слаба; та все таки в ній першій раз появились на парискій сцені наші земляки-запорожці. Незабаром пішли у Французів серьозні наукові праці про Росію, котрі не минали й України: Rambaud — Le Russie Epiąue, в котрій дана ціла голова про кобзарску і чумацку поезію, — статя того-ж автора про казки україньскі Драгоманова і орнамент Косачевої, — геоґрафія Реклю, — статї в Revue des deux Mondes. An. Leroy Beaulieu, котрий окрім свого великого дїла La Russie et les Russes, де говорить ся прихильно й про Україну й про україньскі децентралізаційні тенденції, зрезюмовав в Revue des d. М. 1876. р. брошуру Драгоманова "По вопросу о малорусской литературі", — лєкції Лєже, котрий в своєму курсї словяньских литератур дає місце й україньскій, і т. д. і т. д.⁴⁾ Коли за спеціялистами, котрі не побоялись зважити ся на студію україньских текстів, навіть не маючи словника, не пішли звичайні популяризатори, перекладчики і т. и., то в тому багато винні і самі Українці.

Скільки разів сам я получав від Французів та й инших чужинців, котрі також приступали й до україньского матеріялу, зацікавлені Росією, листи: яку мені граматику й якій лєксикон україньскій порадити купити? "Хоч я маю Рейфа й Даля російскі лєксикони та Носовича білорускій лєксикон, — писав мені один Анґличанин, автор кількох книг про Росію, а також біоґрафії Шевченка — але все таки важко менї все зрозуміти в україньских творах. Порадьте менї, якій лєксикон маю я узяти?" — Що я міг відповісти на такі запити, про те говорити нічого! Так цікавість чужинців, в тім числі й Французів, пізнати Україну спинилась на тому, що можна було довідатись за помочію російскої мови. По правді кажучи, і за те спасибі! Коли широка публика знає щось про Україну, то найбільш через Тараса Бульбу Гоголя, котрий давно вже переложений по францускому (приятелем Тургенева Viardot-ом), але став популярним власне тепер з загальною модою на Росію. Скільки раз мені самому трапляєть ся, розмовляючи з звичайними людьми, сказати, що єсть на світі Україна, і почути після хвилевого здивуваня: "аh, оuі! L' Ukrainę... c'est le pays de Taras Boulba?!..." Не так давно довелось мені відповідати на цікаві запити однієї дами, котра прочитала у францускому перекладі в Biblioteąue Unwersulle повість д-ки Шабельскої з житя народнього на Слобідскій Україні (дуже характерна річ; варта, щоб єї переложити для Галичан по україньскому) і рівняла характер батька в тій повісти з Тарасом Бульбою. Не давно-ж один Бельґієць (Eugene Hins), бувшій у Росії, переклав там кілька україньских казок слїдом за великорускими, а потім "Сорочинскую ярмарку" Гоголя, а нарешті вже, коли появивсь хоч словник Желеховского, і "Наймичку" Шевченка. Так добре-ж, що він лінґвіст по спеціяльности і знає нїмецку мову! Звичайні перекладчики не можуть ити в україньскій матеріял далїй, нїж дає им можливість мова російска; хиба доля приведе им здибати знакомого Українця, котрий поможе им.

Та чи-ж багато таких Українців? От і про Шевченка написати статю францускій романистці Durand-Greville (що була колись в Росії, — в Московщинї) поміг — Москаль Тургенев, той самий, про котрого неприхильність до Україньства говорено навіть недавно ще в "Правдї".

Спростованє похибки. В сїй статї в ч. 9. на стор. 158. в передостатній строчці першого уступу має бути "песимистична" замісць "несимпатична".

¹⁾ З поводу Достоєвского, котрий під старість серед нервових хороб напустив на себе московско-славянофильскій шовинизм, я мушу сказати, що маса публики в Росії знає його як автора "Бѣдние люди", "Записки из Мертваго Дома", "Преступленѣе і наказанѣе", і зовсїм не думає про те, що він писав у ґазетних статях про російскій прапор над Константинополем. Коли-ж якій-небудь читатель деклямацій дд. Живного або Наумовича тільки остатнє й знає про Достоєвского, то в сьому російска публика й навіть сам Достоєвскій найменше винні.

²⁾ В 1876. р. я підбирав книги для библіотеки нового руского товариства в Чернівцях. Менї хотїлось між иншим дати туди книги по народньому праву й економії, на пр. звісного вченого анґлійского, недавно помершого Мена. Що-ж вийшло? По анґлійскому в Чернівцях не знають, по францускому теж (та тодї з трьох дїл Мена було переложено по франц. тільки одно); по нїмецкому я не знайшов нї одного, то я мусїв дати три в російскому перекладї. Се не одинокій примір.

³⁾ Менї пощастило познакомитись майже зо всїма францускими вченими, котрі тепер пишуть про Росію. Нераз я им докоряв тим оптимизмом, якій проглядає в их творах і котрі я добачав навіть у соціялиста Реклю. Звичайно вони мені відповідали, що той оптимизм у них єсть реакцією тому песимизму, котрим набивали им голову за молодости найбільш польскі емиґранти і котрий мусїв вже розбитись, коли вони, вивчившись по російскому, самі глянули на дїйсний стан річей. Після сього ще дивно, як ті Французи вміли так удержати безсторонність, котра все таки перемагає в их книгах. (Пор. у Ап. Leroy Beaulieu, Un homme d' etat russe. Nicolas Miliontine. Рrеfасе, про те, як він перейшов від безкритичних симпатій до Польщі до теперїшних своїх широких поглядів на польскі й російскі сирави.)

⁴⁾ Подібне робить ся і у других литературах: так вже давно Фр. Боденштедт, перекладчик Пушкина і др. Росіян видав і переклад укр. нар. пісень (Die poetische Ukraine); так в Анґлії Рольстон і Мерфіль пишуть і про україньскі речи.

(Конець буде.)

[Зоря, 27.05.1889, ч. 10]

(Конець.)

Треба й те сказати, що україньскі твори таки й менше интересні для чужинців, нїж російскі. Україньскі писателї й доси не вміют рїшуче стати на ґрунт реально-соціяльний; а в остатні часи формальний націонализм став збивати их з дороги, по котрій йде тепер уся белєтристика европейска, і вести их назад навіть, коли рівняти их зі старшими наївними українофилями. До того форма україньских творів, по більшій части ще слабійша від форми найслабших з сього боку російских белєтристів; на деяких творах навіть лїпших україньских писателїв видно, що в нас нема нїякої литературної школи; а вже слабійші з тих белєтристів — так инодї пишуть таке й так, що можно думати, що ми й доси живемо в часи барона Брамбеуса або й молодого Бумерина. В якій таки литературї можливі такі речи, як "Перемудрим" Мирного або "Опеньки" Нечуя? А се-ж тепер наші найталантовійші писателї!¹⁾ Тим то й трудно чужинцям знайти интерес і смак в україньских творах. Найбільше интересує чужинців з наших писателїв Шевченко, але більше схеми його творів, нїж цілі твори, котрі бувають або вже дуже україньскі, потребуючі коментарїв, або з помилками проти исторії і майже завше страшенно необроблені (особливо поеми), так що попадають ся місця, в котрих перекладаючи на чужу мову, ледве доберешь ся, що властиво хотїв сказати поет.²⁾.

В усякім разї можна-б вибрати не мало україньских творів, котрі-б могли подобатись і европейскій публиці й могли-б піти в неї власне тепер, коли вона має такій интерес до всього, що йде з Росії, або що має з нею стосунки³⁾. Так де-ж наші перекладчики? На російску литературу знайшлись і "російскі нігілїсти, що затоплюють Париж", як каже "Правда" за д. Хенеромь; а в нас і тих нема. Хиба ждати, поки парискі перекладчики вичерпають російщину та зза хлїба візьмуть ся й за українщину. Так без україньско-російского словаря і то важко. Єсть у нас, правда, немов прирожденні перекладчики на одну з европейских мов, хоч не на таку розширену, як француска, — на нїмецку: се Галичане, котрих і дома лїпше вчать нїмецкого нїж Росіян, і котрих десятки по рокам живуть у Відни й учать ся по нїмецкому. Чому-ж ті не переводять нїчого з українского на нїмецке?...

Хай відповідає на те, хто може, докладно. Я-ж вкажу ті причини, котрі я запримітив, по крайній мірї моїм чудацким оком: перша та, що Галичане одне з найнерухливійших, найлїнивійших рас, які я бачив, — а друга та, що Галичане в масї ще навіть не доросли й до україньскої литератури; бо не тільки галицка публика, а навіть більша частина гал. писателїв по своєму литературному смаку належать ще до XVIII., а зовсїм не до XIX. ст., а всього менше до натурально-соціяльної школи, до котрої все-ж таки належить лїпша часть того, що писано по українскому в остатні 20—30 років, під тими-ж культурними впливами, під якими зростала й російска литература, або й просто під впливом сеї литератури. Галичанам, щоб розсмакувати найлїпші україньскі твори (і навіть повісти своїх таки Федьковича, Франка), треба ще перестати писати хрії, оди, псевдоклясичні драми та комедії, дидактичні романи і т. и.

Що-ж можна вивести під конець усїх сих фактів і думок? Перш усього як відповідь на поставлений висше запит "як нам дивитись на теперїшню популярність російского письменьства й в загалї російскої культури на заходї?" виходить по нашому таке: нам нїчого бурчати на сю моду, нагадуючи ту бабу, що сердилась на торг, нї поясняти для себе ту моду штучними причинами, мов той литератор в "Разѣздѣ" Гоголя, що кричав: "пріятели захвалили!... Вот напр. Пушкин. Отчего вся Россія теперь говоритъ о немъ? Все пріятели кричали, кричали, а потомъ і вся Россія стала кричать". Нїчого нам і підбирати по Европі таких философів, як той литератор; а треба обєктивно вдивитись у сей факт та, що до Европи, то й покористуватись ним, самим вийти на ту дорогу, котру нам вже виготовило російске письменьство, по части навіть просто познакомивши Европу з нашою Україною.

Окрім того, увалена думка над причинами моди теї може нас навести на способи, як ужити російске письменьство власне для полїпшеня нашого. Я-б напр. радив як найбільше ширити його в Галичинї замісць того, щоб відбивати від нього галицку публику між иншим і такими арґументами, як испаньска Духинщина д. Хенера. Я вже вказував на широку всеевропейску течію в тім письменьстві, котра в Галичинї може доповняти однобічний спеціяльно-нїмецкій вплив або й ще узшій, польскій. Нічого боятись, що російске письменьство втягне Галичан дуже далеко в спеціяльно-російскі або й московскі интереси з их мовою і відібє Галичан від свого. Всї обставини житя галицкого того не допустять. Російске письменьство тільки внесе в Галичину ширші погляди і интереси, а найбільше підопре там демократичні і реалистичні змаганя, при котрих на своєму ґрунті Галичане стануть і націоналистами й народовцями в лїпшім змислї сих слів. Російске письменьство в Галичинї помагатиме власне европейским проґресивним впливам, котрі доси так тупо йдуть туди, не глядючи на те, що Галичина стоїть в европейскій конституційній державі і що кождий освічений Галичанин обладає однїєю з велико-культурних мов европейских. Спасїннє національної культури і у нас, як скрізь тепер, не в націоналізмі, не в українофильстві, а в космополитизмі на краєвому ґрунтї, у краєвій формі і мові. Як далеко стоїть ще від того Галичина, а все таки тепер вона одна тілько з наших країн подає надїю на те, що в нїй вироблять ся люде україньскої породи й мови, між иншим і через те, що все таки Галичане volens-nolens привязані до проґресуючої Европи. Російска Україна де далїй все більш тепер відстає від неї. Коли судити по тому, що виходить звідти в печать, то можна сказати, що там тепер виробляєть ся вузькій націоналізм, котрий бунтуєть ся проти того европеїзму, що йде на Україну через Петербург і Москву і в той же час не здібний то через лінивство, то через застарілу вузькоту думок дістатись просто до европеїзму, що в Льондонї й Парижи і т. и., і зариваєть ся в реакцію политичну, соціяльну й культурну або по меншій мірї в квієтизм, думаючи, що се й єсть найлїпшій націонализм. Через се тепер тільки в Галичинї посеред відсталости маси интелиґенції все таки видно хоч зародини україньского европейства. Можна-б подрібним анализом показати, що таке европейство заложилось в Галичинї, як се не дивно, не під простим впливом заходу, а занесене перше з України, дякуючи тим новоевропейским елєментам, які лежали, хоч перемішані трохи піском реакційного славяно-восточництва, в основі Костомарівско-Шевченківского брацтва і яких не вспіло заховати українофильство 1860-х років, — а далїй, що ті украиньскі початки проґресивного европеїзму піддержались в Галичинї і розвились в більш свідому доктрину власне через вплив російского письменьства, з котрим почали систематично знакомитись Галичане з кінця 70-х років. Дальше знакомство довершатиме початий процес, як сказано, идучи паралельно і з безпосередними взаєминами Галичан з західною Европою. І коли таким способом виробить ся в Галичинї могучій потік україньского европейства, тодї вона відплатить ся з лихвою і російскій Українї, а може хоч трохи й Московщинї за зерна добра, позичені в них колись⁴⁾.

Самим фактом свого истнованя люде україньскої породи, україньскі космополити в Галичинї, котрі будуть брати добре й на заходї й на сходї та простягатимуть руку брацтва подібним же собі людям на заходї й на сходї, покажуть і російским українофилям, що давно вже час рїшучо розірвати зі старозаконними націонализмом, котрий змагаєть ся виробити на Українї щось подібне московско-славянофильскій "кружковщині", без тих навіть проґресивних зерен, які були й в кіївскому і у московскому славянофильстві 1840-х років, коли воно було ще новиною. Тепер ся українофильска реакційна кружковщина ще менше має змислу, ніж москвофильска, бо не має для себе нїякої реальної підстави, навіть державно-воєнної, котра хоч і служить найбільше цілям шкодливим, а все таки, жиючи серед всесвітних практичних интересів, мусить хоч часами служити проґресови, напр. надїляючи землею мужицтво (між иншим і наше україньске, а то й польске) під польскими панами, розбиваючи, хоч і невмілими руками і з завидущими очами, турецкі кайдани на Греках, Руминах, Сербах, Болгарах. Ось і тепер і Французи ждуть, що московскій націонализм поможе им у боротьбі проти націонализму нїмецкого, й західні Славяне й навіть дехто з Руминів сподївають ся на таку-ж поміч проти зажерлости в ґерманизмі, проти шовинизму мадярского, проти експльоатації Lander-Bank-ів і т. д. і через те звертають тим-більшу увагу на все, що єсть у Росії, в тім числї й на письменство, музику, малярство й т. и. Багато смішного й навіть гіркого, багато просто шкодливого для проґресу самої Росії знаходиш у теперішньому москвофильству у Французів і західних Славян; та все таки хоч розумієш реальні резони того москвофильства, того интересу навіть до московского націонализму навіть у Катковскій формі.

А що такого интересного може мати для чужинців українофильска Катковщина, націонализм україньскій, не опертий на всесвітні проґресивні идеї политичні, соціяльні й культурні?... Коли-б же україньскій національний рух був поставлений рїшуче й консеквентно на такі підстави, — до чого він був приблизивсь вже в 1847. р. в Костомарівско-Шевченківскому брацтві, — то був би вже давно показав щось дійсно ориґинального й интересного й для всього світа...

¹⁾ Приведу ще два приміри. Остатними роками Л. Толстой видав цілий ряд народних же казок, та перероблених, щоб провести його моральні й соціяльні тенденції. Про ті тенденції ми говорити не будемо; але з литературного боку майже всї казки Толстого маленькії chefs d' oeuwe: простота, якої не часто надибаєш і в народних казках і в библійних оповіданнях, — ясність і стислість незвичайна! Так і оцінила сі казки европейска критика, коли вони стали появлятись у франц. і нїмецких перекладах. Отже і наші Нечуй і Мирний виступили на те-ж поле дидактичних казок (Нечуй: Два брати — Ватра 46.; Мирний: Про Правду та Кривду — Правда, IV, 233). Тільки-ж перш усього казки обох Українців вийшли дуже довгі для таких рїчей. Потім Нечуй напхав у свою казку усяких мотивів з ріжних казок, так що не тільки идея, а навіть фабула основна затемнились. Мирний же написав якусь космоґонію, котра місцями нагадує навіть не Гезіода, а ґностики та Кабалу або Книгу Адама Сабеїв, тільки з меншою льоґикою в подїях. І для простого чоловіка і для литературного такі казки "в большом количествѣ вещь нестерпимая", кажучи словами Гоголевого философа-Українця.

²⁾ Недавно помагав я одному Портуґальцю перекладати Пушкина. Потім ми перейшли і до Шевченка і стали між иншим читати "Менї однаково, чи буду..." Все йшло добре; а як дійшли до

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять лукаві, і в огнї
Її окраденую збудять,

то я нїяк не міг відновісти моєму Портуґальцю, коли він питав мене: в якому огнї? на що будуть будити Україну ті злі люде, котрі єї присплять і, певно ті-ж самі, й окрадуть? — Треба сказати, що нї в Пушкина нї в Лермонтова ми таких темнот не знайшли. Та не кажучи вже про освіту тих двох поетів, хто бачив манускрипти их і Шевченка, той знає, як працювали Пушкин і Лєрмонтов над своїми поезіями, і як легко писав Шевченко. Скажуть, що він тому не винен; так публиці, та ще й чужій, все одно!

³⁾ Треба завважати, що й в украиньскому письменьстві найлїпші ті твори, котрих автори не мали нїяких націоналистичних цілей, або в котрих ціль національна розширялась до людскої або й зовсїм ховалась у нїй: такі твори перших наївних українофилїв, включно до Квітки, котрі мали ціли просто литературні й моральні; з Шевченка поеми, як Наймичка, Марія, і твори лиричні: оповіданя М. Вовчка, загрїті загально демократичною идеєю; твори Мирного й Нечуя з кінця 70-х і початку 80-х років, коли в україньске письменьство почали входити нові соціяльні идеї. Майже все спеціяльно українофильске і націоналистичне вийшло мертвим і псувало навіть дїйсно реальному мальованю побиту, як напр. у найбільш талановитого повістяря-українофиля Нечуя в таких рїчах, як Причепа, не кажучи вже про Хмари. В кінци всього і в україньскому письменьстві, як і в російскому, найменше націоналистичні, найбільш космополитичні твори виходять національними, найбільше вносять живого краєвого матеріялу у всесвітню скарбницю.

⁴⁾ В сїй статї ми мусимо говорити майже виключно про письменьство, та й з нього тілько про белєтристику та поезію. Але письменьство єсть тілько частина громадского житя политичного, соціяльного і культурного. Оглядаючи-ж се житє в загалї, в Галичинї як і в російскій Українї, треба признати, що в Галичинї воно йде на перед хоч дуже, страшенно не скоро, та все таки йде постійно, тоді як у російскій Українї воно йде якимись пароксизмами. А що найгірше, так то, що за остатнії 10 років навіть идейне житє україньских кругів пішло явно назад. Можна сказати, що кількість напр. хоч пишучих по україньскому там вбільшилась, тільки-ж навіть найлїпші з нових нїчого не прибавили до старого реально і идейно (прибавились формально-драматичні твори), а литературна манера навіть пішла назад проти часів М. Вовчка й навіть Квітки. З идейного-ж боку україньство в масї своїй явно пішло назад проти 70-х років. Мало того; єсть докази, що вплив російских Українців підпирав реакцію і перешкоджав проґресови в самій Галичинї, — чого вже ніколи перше не бувало. Остатній факт показує, що причина несталости проґресу в російскій Україні лежить не в самих тільки юридичних обставинах житя в Росії.

[Зоря, 13.06.1889, ч. 11]