Висока Делєґациє! При нарадах над заграничною полїтикою ми все були тої думки, що заграничну полїтику треба обговорювати не лише з загального становища інтересів держави, — але також в тісній звязи з внутрішною полїтикою нашої держави, бо загранична полїтика і є на те, щоби піддержувати й обороняти інтереси народів держави. Отся сесия нашої делєґациї представляє одначе дивний образ: про внутрішну полїтику ведеть ся більш основні дебати як про заграничну.
Питанє про конституцийний склад делєґациї мусїло бути відложене, бо теперішна делєґация має заступити відрочений парлямент. Тому ми не мали змоги боронити прінціпу, що питаня внутрішної полїтики треба відділити від питань заграничної полїтики.
Отся ситуация, що найшла свій вислів уже в нарадах комісий, дає незбитий доказ, що потреба парляменту не минула, а навпаки, можна позитивно ствердити, що ціле населенє держави глибоко розуміє, як конечна для народів Австриї парляментарна трибуна. З'окрема всї ґрупи делєґациї висказують ся згідно за конечним упорядкованєм національних відносин в нутрі держави, дальше приходять під дебату вислїди нашої заграничної полїтики а вкінци наші недомаганя з причини заповідженя нових державних довгів, викликаних тяжким фінансовим положенєм держави. Отсї три справи вибивають ся з нарад делєґацийної сесиї на перше місце і всі вони приводять нас до сьвідомости, що так дальше бути не може!
Делєґати закидають правительству нахил до режіму 14§, себто замаскованого абсолютизму, щоби вивинути ся з актуальних трудностий, — правительство знова звалює вину на партиї, особливо на чесько-нїмецький спір, котрий привів за собою сей режім. Через се я зовсім не маю на ціли боронити правительство або робити закид обом таборам з Чехії. Хочу лише сказати: Корінь лиха лежить значно глибше.
На поле внутрішної полїтики Австриї вступив від десятків лїт новий чинник: змаганє до самостійного розвою народів в напрямі твореня національних орґанїзмів у державі. Отся тенденция викликала в нутрі монархії національні спори, котрі опановують ціле публичне житє, а навіть впливають деструктивно на дїяльність конституцийної державної машини. Для сеї сильної і неодолимої течії треба найти нові основи і відповідно до того надати відповідний напрям нашій внутрішній полїтиці, щоби через зміну теперішного державного устрою створити нові умовини для дїйсного житя монархії. Пригляньмо ся лише історичним фактам.
В стадиї приготовань до конституциї в Австриї поповнено кардинальну похибку, що все мстить ся на внутрішній полїтиці нашої держави. Замість первісного проєкту — потворити самостійні національні адмінїстрацийні области, створено коронні краї як териточно-полїтичні індивідуальности, не оглядаючись на пануючі в них національні відносини, а через се положено основи для переваги і панованя сильнїйших в тім часї наций. Се стало ся й у нас в Галичинї силою лютневого патенту 1861. р., а через те віддано українську нацию в Галичинї на поталу польській майоризациї. Ось що значить для нас прінціп автономії країв! В сїм напрямі вельми замітні слова австрийського мінїстра Байста: "О кільки Українці мають істнувати як окрема нация — се полишаєть ся галицькому соймови"; сим вірних Українців, називаних в 50-тих роках Тирольцями Сходу, віддало австрийське правительство Полякам тай полишило на їх ласку і не ласку. Отся своєрідна вдячність — се характеристичний момент, і якраз сей історичний факт положив у Галичинї першу основу для атмосфери розпуки між українським населенєм. Та сей факт не відокремлений! Видвигнена національна потреба інтересує правительство лише так довго, доки не ухвалено предложеної державної конечности; як лише її ухвалить ся — правительство забуває свої приреченя або находить нові перепони. Клясичний примір такого поступованя дає нам в останнім часї полагоджуванє справи нашого унїверситету. Справу проволїкаєть ся мимо цісарської заповіди! Чи се проволіканє заспокоєня культурних потреб української нациї може причинити ся до поглибленя австрийської державної думки, над сим нехай австрийські полїтики добре подумають. Також Й. Ексц. ґр. Берхтольд инакше ставив ся до нашої справи під безпосередним вражінєм небезпеки а инакше, більше здержано, ставить ся тепер. Ось тут на жаль і лежить досї австрийський проблєм!
Вертаючи до властивої теми — можемо сконстатувати, що при будованю конституциї в Австриї провідні полїтики державні думали: вистане дати власть в руки сильнїйших, а вони вже самі собі дадуть раду і заведуть лад. Отсе дальший основний прінціп австрийського проблєму. Перший, шестилїтний період галицького сойму розвіяв покладані надїї, бо вже прінціпіяльні наради над краєвими справами привели до острого конфлїкту між Українцями і Поляками, а внаслїдок сього перші українські соймові посли в Галичинї внесли 1866 р. до Є В. цісаря мемориял в справі зміни невиносимих відносин в Галичинї. Отсей мемориял галицьких українських соймових послів, в якім підношено зажаленє проти ухвал і подїй з минулого шестилїтного періоду (1861—60), обнимає отсї бажаня: "Ваше Високе ц. і к. Апостольське Величество зволить при остаточнім викінчуваню конституцийної будови цілої держави та в дійснім приміненю вселаскавійше висказаного прінціпу рівноправности зарядити в короннім краю Галичинї, щоби: 1. обі нациї Галичини самі порішали свої церковні і національні справи в окремих краєвих соймах; 2. аби не сповнено ухваленої на засїданю сойму з дня 27 грудня 1866 просьби о креованє власної шкільної ради для Галичини, бо ся шкільна рада крайно погубна руській нациї, а до того і противна постановам краєвого статута, 3. аби не удїлено найвисшої санкциї ухвалї про управильненє викладової мови по народних і середних школах, котру то ухвалу переведено серед загального тумульту проти постанов реґуляміну і мимо браку потрібного комплєту, та 4. аби признано руській мові в слові і письмі, в школах, урядах і судах руської части Галичини ті самі права, які має польська мова також в руській части краю".
Отсей мемориял є для нас важним історичним документом, бо вже в нїм лежить змаганє до національної автономії і то вже по першім періоді галицького сойму. Клич національної автономії, як єдиної справедливої основи для управильненя національного питаня в Австриї і для приверненя конституцийних відносин в нашій монархії піддержуємо ми від себе без застережень, а супроти виводів дел. Елленбоґена мушу лише спростувати, що думка національної одноцілости з національним розмеженєм і самоуправою завдячує свою притягаючу силу не лише господарським потребам дотичних наций, але також потребам культурним, социяльним і національно полїтичним.
На жаль, щирі змаганя до перестрою держави на основі національної автономії стрінули на опір і від того часу маємо до дїла в Австриї з тяжкими національними боротьбами, котрі привели розбитє соймів і грізний відгук в парляменті, та отся система автономії країв є причиною упослїдженя Українців у Галичинї!
Після того покладано дальше надії на злагідненє національних противенств заведенєм загального виборчого права до парляменту. Але й вони не здійснили ся. Прийшов період національних угод з покликуванєм неписаного державного права, що національно полїтичні питаня можуть бути розвязувані лише на основі порозуміня між дотичними національними таборами, при чім вибили ся наперед дві національні угоди: чесько-нїмецька і польсько-українська в Галичинї. Ми зробили початок, перевівши дорогою компромісу з Поляками галицьку соймову виборчу реформу. Одначе через те не розвязано ще важного питаня внутрішної полїтики Австриї, яким є великий національний спір в Галичинї. Справу лише злагоджено остільки, що ми добули собі спромогу до осягненя наших прав. Отся перша угода в Галичинї лежить не лише в інтересі української нації, але й Поляків і австрийської держави, бо через те уможливлюєть ся яке-таке пожитє обох народів на східній граници держави. Довершенє галицької соймової виборчої реформи становить вихідну точку для нашої дальшої полїтики в краю і державі, котра мусить стреміти до повної рівноправности нашої нациї. Ми зробили сей перший крок, щоби наше становище в галицькім соймі скріпити й унезалежнити, а також щоби підійти близше до ціли національної автономії. "Оскільки Українці мають істнувати як окрема нация — се полишаєть ся галицькому соймови," сказав австрийський мінїстер Байст, а ми аж тепер зломили сей фалшивий прінціп австрийської полїтики супроти Українців через першу угоду в Галичинї, щоби проломити дорогу до самостійної участи нашої нациї в житю австрийської держави.
Та через се не розвязано ще цілого питаня. Найблизшою цілию змагань Українців є основанє українського унїверситету у Львові, осягненє самостійної управи власним шкільництвом, зміна дотеперішної системи державної адмінїстрациї в Галичинї, полагодженє язикової справи і и. Ся тяжка дорога розвою лежить ще перед нами.
(Дальше буде.)
[Дїло, 04.06.1914]
Дальше.
Дел. д-р Мільверт висловив погляд, що тривале уздоровленє парляментарних відносин буде тодї можливе, коли Нїмці і Чехи в Чехії дійдуть до якогось порозуміня. На сей погляд не годимо ся, бо лише тривалий мир може принести в Чехії спокій, але й через се зовсїм не настав би лад в парляментї, бо все таки ще лишить ся південнославянське питанє, домаганя Італійців і національні тертя в инших провінциях — і вони всї будуть впливати на відносини в парляментї. Виходить, що анї угода в Чехії, анї тим менше предложений тут проєкт вимушеня peґyляміну через поновне розвязанє парляменту, анї всї инші палїятиви, які тут подавано — не принесуть зі собою тривкого сконсолїдованя парляментарних відносин анї відносин в державі.
Щоби сповнити великі завданя сучасного полїтичного положеня нашої монархії, — мусить ся вона числити з конечністю, котра національну автономію всїх народів держави ставить услївєм її істнованя і будучности. Австрия мусить бути перебудована так, щоби кождому народови створено умовини самостійного розвою.
Вже останний час приступити до зміни автономії країв в напрямі автономії національностий, що вже в престольній промові з 19. липня 1907 року було заповіджено. Лише через національну автономію здобуде собі наша нация повне право самоозначеня і державну безпосередність в Австриї а з тим і повне заспокоєнє житєвих інтересів. Тодї зникне наше невдоволенє а з тим захитаєть ся основа використуваня сього невдоволеня руссофільською течією, тодї найде Австрия у вдоволенім і сильнім українськім народї кріпку підпору в боротьбі проти всїх ворогів держави.
Висока Делєґациє! Expose мінїстра заграничних справ представляв події так, що отеє мусить викликати вражіне заелонюваня правдивого стану річий. Таке вражінє зробило expose на нас всїх так, що сей погляд треба приняти як communis opinio.
Нашій заграничній полїтиці закидаєть ся боязку хиткість. Неясність що-до будучности і недостача сьвідомої ціли полїтики — отсе симп-томи дїяльности нашого уряду заграничних справ. В сїм напрямі згоджуємо ся вповнї з поглядом дел. Клям-Мартінїца: мусимо вже раз докладно спрецизувати наші інтереси, але-ж мусимо й уміти їх боронити і здїйсняти! Тодї будуть инші погляди і за границею і всї неофіцияльні пляни замовкнуть і зникнуть.
Навязуючи до сього зовсїм оправданого вислову мусимо піднести від себе, що не на Балканї лежить головна вага нашої заграничної полїтики, але на східно північній граници нашої монархії. Не в Альбанїї вирине конфлїкт між Австриєю і Росиєю, а в Галичинї. Всї змаганя Росиї мають за мету її становище в західній Европі, а остаточна їх ціль — знищенє великодержавности Австриї. Тому повинні ми всї бути вдячні нашому президентові ґр. Сільва Таруці за його мужеську промову, в котрій без обиняків сказав:
"Від аґресивної полїтики Австрия далека, одначе мусимо на підставі наших добрих відносин домагати ся від держав, щоби припинили повторяючі ся на наших границях явища, котрі нам не дають спокою; мусимо жадати рішучого виступу проти заінїціованої злим наміром сусідної держави ворожої Австриї пропаґанди в наших граничних краях, щоби народи Австрії могли вже кінець кінців зазнати благодатий мира".
Тепер ведеть ся в дїйсности конкуренцийна боротьба Австриї з Росиєю на галицькій земли. Спільно з Поляками австрийської ориєнтациї зробили ми перший крок до того, щоби найти якийсь modus vivendi між обома нациями і скріпити через се внутрішні відносини нашої монархії супроти ворожих затій. Одначе можливість спокійного пожитя Українців і Поляків у Галичинї — се ще дуже ніжна билинка, котра вимагає богато запопадливої опіки, щоби могла розвинути ся в здорове дерево, що приносило би державі цінний овоч. Дуже на часї, щоби австрийські полїтики вже взяли ся уміло до ceї справи з найбільшим старанєм.
Українці, себто сьвідомі своєї національної самостійности Русини, не домагають ся нїчиїх переслїдувань, навіть своїх найзавзятійших ворогів, і все виступали проти якихнебудь беззаконних репресий. Одначе Українці мусять домагати ся, щоби не висувано проти них руссофільської фракциї, котра проголосила свою національну єдність з росийським народом, в ціли розбиваня українського народа, та приготовленя в Галичинї терену для росийської пропаґанди.
А коли панове делєґати Крамарж і Кльофач говорять тут про якісь переслїдуваня так званих старорусинів у Галичинї, то я констатую згідно з фактами, що немає для них нїякої причини жалувати ся на українофільську тенденцию австрийської полїтики, що якраз є дуже хитка і двозначна. Ось приміром, що дня конфіскують ся у Львові українські часописи за критику руссофільської пропаґанди в Галичинї; мимо в нашу користь виданих правосильних оречень не активовано ще й досї цісарської фондациї руського "Нар. Дому" у Львові. Вона й дальше остає під провізоричною управою русофільської ґрупи, котра зробила з неї гнїздо росийського духа і пропаґанди, — а пропаґатори росийської ідеї в Галичині висказують ся отверто, що мимо нашої угоди з Поляками не одержимо у Львові унїверситету, бо Росия застерегла ся проти того, щоби в Галичинї творено Піємонт для ґравітациї Українців. А на мою інтерпеляцию в сій справі в комісиї для справ заграничних Й. Ексц. пан мінїстер не дав нїякої відповіди (дел. Вaсилько: "Ексцелєнциє Берхтольд, ми цiкaвi на вашу відповідь").
Питаю отже: чи се докази опікунчої любови австрийського правительства для Українців, чи радше докази на те, що терпеливість австрийського правительства супроти руссофілів і їх росийського протектора доходить до останних границь?
Тому вважав я конечним поставити в комісиї отсї запити до мінїстра заграничних справ: чи наш уряд заграничних справ має докладні відомости про роботу руссофільських пропаґаторів у Галичинї? Чи мнимі добрі відносини до Росиї стоять в якій звязи з першим питанєм? Чи наш уряд заграничних справ готов поробити енерґічні кроки проти вмішуваня сусїдної держави у внутрішні справи нашої монархії?
На засїданю комісиї з 8 мая с. р. дав п. мінїстер заграничних справ отсю відповідь: "Істнованє такої аґітациї очевидно не дасть ся заперечити і суди вже навіть виступили проти неї. Наші власти уважно стежать за тою пропаґандою і з моєї сторони не потрібно ніякої принуки. Важких затій в наших північних пограничних землях, котрих жерело лежить в звісних течіях народних сусїдної держави, годї недоцїнювати. Що-до росийського правительства, то воно кілька разів заявляло, що з тою аґітациєю не має нїчого спільного". Отся відповідь мінїстра заграничних справ не вистарчає, бо вона вже таки в комісиї дала привід до фалшивої інтерпретациї, а серед нашої суспільности викликала деяке занепокоєне з причини, що посьвячуєть ся наші інтереси на жертвеннику доброго відношеня з Росиєю.
З отсеї причини в інтересї успокоєня загалу в нашім пограничнім краю залежить нам, аби в сїй справі була дана в делєґациї ясна відповідь. З другої сторони хибний був-би погляд, що ми хочемо підбурювати нашу монархію проти Росиї у власнім еґоїстичнім інтересї. Навпаки, ми добре розуміємо, що треба стреміти до осягненя доброго сусідського відношеня, одначе ся ціль може бути поставлена під услівєм, що Росия закине раз на все акцию за засимільованєм Українців Галичини і Буковини з росийською національністю. А коли Росия дїйсно хоче свобідного розвою Українцїв, то аджеж в першій мірі є її обовязком дати росийським Українцям сю рівноправність, якої Росия нїби-то домагаєть ся для всїх инших, поза межами царства мешкаючих Славян. Минувшина примушує нас, Українців з найвисшим скептицизмом задивляти ся на евентуальні переговори з Росиєю, бо перед 260 роками Росия Українців, мовляв "висвободила", коли Україна під великим гетьманом Богданом Хмельницьким добровільно злучила ся з Росиєю і договором в Переяславі застерегла собі всї права до самостійного розвою української нациї. Сього договору Росия нїколи не додержувала, а нинї терпить Україна від полїтики росийського освободителя, від тої руссифікацийної полїтики, що давить кожду ідею українського розвою. В 100-лїтний ювилей уродин найбільшого українського національного поета Тараса Шевченка (10 марта 1914) не лише заборонено Шевченківські сьвята на Україні, але й не допущено до церковної панахиди. Ось що робить росийський освободитель у себе дома!
Конець буде.
[Дїло, 05.06.1914]
Конець.
Висока Делєґациє! Тепер переходжу до декотрих заміток делєґата Кльофача. Дел. Кльофач каже, що український гетьман Мазепа зрадив росийського царя Петра Великого. Коли узгляднити згаданий мною історичний факт переяславського договору, то на його основі дійдемо до вислїду, що не український гетьман Мазепа зрадив росийського царя Петра Великого, але що росийські царі зрадили Україну, не додержуючи переяславського договору.
Відтак проявив дел. Кльофач велику недостачу у своїм знаню істориї Славянщини, коли заявив, що Українців як нацию щойно Австрия винайшла. Вважаю зайвим боронити істнованя моєї великої 30 і кілька мілїонової нациї перед заступником меншої славянської нациї. Хочу йому лише пригадати історичні факти. Українці — се окрема славянська нация, также самостійна як Поляки або Чехи, з окремою мовою, лїтературою, старою істориєю і з окремим національним характером. Ся нация числить понад 32 мілїонів душ, є отже по росийській найчисленнїйшою славянською нациєю. З тих 32 мілїонів Русинів живе 27 мілїонів у південно-західній части Росиї; ся часть називає ся Україною і звідси Русини називають ся Українцями. Українська нация, се стара культурна нация, котра перед 900 лїтами приняла християнство і вже тодї мала свою власну лїтературу і своє законодавство. Зруйновану Монголами Україну заанектувала Польща, але опісля, через нетерпимість польської шляхти, в XVII. віці більша часть української землі злучила ся з Росиєю. Галичина остала при Польщі аж до прилученя її до Австриї. В наслїдок пануючих в Росиї правнодержавних відносин — конституцийна Австрия є єдиною державою, в якій можливий розвиток для української нациї. Отсе історичні факти. Позволю собі звернути увагу дел. Кльофача ще на одну історичну подїю. Тут в Австриї 1848 р., в конституцийній комісиї парляменту, котра мала виробити проєкт конституциї для держави і провінций, якраз делєґати з Чехії Пінкас, Ріґер і Паляцький горячо боронили самостійности нашої нациї. Се були люди, котрі не зробили сорому своїй нациї (дел. Василько: "Сим не сказано, щоби теперішні чеські провідники приносили сором своїй нациї! — веселість!), навпаки, вони положили основний камінь під розвій чеської нациї. Тому думаю, що пригаданє сих історичних фактів вповнї вистарчить, щоби вистерігатись таких неправдивих і на незнаню істориї опертих висказів...
Висока Делєґациє! Думка про евентуальну нову европейську ориєнтацию видвигнула на перше місце нашої заграничної полїтики отсе питанє: Потрійний союз, чи потрійне порозумінє? В скріпленю потрійного союза лежить будучність австрийського проблєму. На наше непохитне переконанє, полягає будучність Австриї в дальшім оставаню при потрійнім союзї і в його можливо найтїснїйшім скріпленю. Отсе визначує просту лїнїю нашій заграничній полїтиці. Потрійний союз показав ся в міжнародній крізї чинником мира. На сїй основі думаємо, що опираючись на потрійнім союзї, наша загранична полїтика перевела торговельно-полїтичні інтереси Австриї на полудни мирною дорогою. На півночи знова — потрійний союз становить для нас оборону перед росийськими затїями. (Притакуваня). При сїй міжнародній констеляциї має для нашої монархії специяльне значінє поступаюче наперед зближенє нашої полїтики до Анґлїї, бо через те, вістрє потрійного порозуміня, звернене проти Австриї, буде зломане. Се зближенє може в міру обставин — як се дуже влучно сказав дел. Гр. Лїнов — бути полїтичним фактором просто необчислимого значіня.
Висока Делєґациє! Дел. Корошец обговорював в часї дебати церковні відносини Славян на Угорщині, особливо в обох Українцями заселених диєцизиях, і вказав на невиносимі обставини, котрі приготовили ґрунт для протиавстрийських аґітаций. Нехай буде менї вільно порушити сю справу остільки, оскільки се конечне для оціненя заграничної полїтики. Сподіємо ся, що заповіджені стремлїня угорського президента мінїстрів ґрафа Тіси в напрямі веденя справедливої національної полїтики будуть дійсно реалізовані, з повним зрозумінєм ваги справи.
Зокрема вважаємо своїм національним обовязком супроти наших братів угорських Українців, а також нашим обовязком супроти держави, звернути увагу спільного правительства на відносини житя українського населеня Угорщини. Переведений в Марамороськім Сиготї процес за державну зраду дав доказ, що українське населенє Угорщини цілковито занедбане, і що через се росийська пропаґанда найшла собі там податний ґрунт для своєї аґітациї за відчуженєм угорських Українців від австрийської державної ідеї. Низший кутульрний стан, в якому находять ся угорські Українці і їх убожество дають добрий ґрунт для аґітациї і лише стремлїнє до духового й економічного піднесеня людности може завчасу запобігти лихови. Суть річи в тім, щоби угорське правительство підняло вказані заходи та уможливило українському населеню Угорщини свобідний розвій культури в українській, себто матїрній мові населеня, як також свободу національного житя. В першій мірі конечне є, щоби угорські власти не спиняли спроваджуваня на Угорщину з Галичини українських книжок і часописий. Думаю, що лише незнанє національних відносин на Угорщинї було причиною дотеперішних перепон, бо якраз національна українська преса є в станї протидїлати русофільській пропаґандї. Сїй самій причині треба мабуть приписати і те, що спомагана угорським правительством часопись для руського населеня на Угорщинї Недїля видаєть ся в напів росийській мові і з русофільською тенденциєю так, що у львівськім процесі за державну зраду оборонці обжалованих покликували ся на неї як на авторітет угорського правительства. Щоби успішно протидїлати православній пропаґандї — буде доцільним креованє самостійної греко-католицької митрополії для Русинів на Угорщині і виховуванє греко-католицького духовенства в українськім національнім дусї. Коли угорське правительство щиро думає виступити проти русофільської пропаґанди, то конечним є, щоби угорське правительство на руській териториї заводило конечні народні і середні школи з українською викладною мовою та енерґічно дбало про культурний і економічний розвій українського народа.
Недавно засуджено в Мармарош-сигітськім процесї православного попа Олексу Кабалюка і кільканайцять селян за православну і русофільську пропаґанду. Нема сумнїву, що бідні селяни дїлали несьвідомо і без злого наміру, лише затуманені безсовісними аґітаторами. Жалуємо тих людий і позволю собі висказати переконанє, що лежить в інтересі нашої внутрішної і заграничної полїтики предложити сих бідних одурених людий до помилуваня.
Висока Делєґациє! В часі цілої балканської крізи йшла наша загранична полїтика такими дорогами, що з двох боків, з півдня і півночи загрожувала нам війна; через се наложено населенє монархії великанські кошти мобілїзациї, а наше господарство в Австриї, особливо в Галичинї, потерпіло дуже тяжко. Можна сказати з чистою совістию, що не непригідні відносини в парляментї, але непевна загранична полїтика і великі домаганя для війскових цілий заабсорбували наше господарство і державні фінанси понад міру спроможности. До того прилучили ся елєментарні катастрофи, особливо в Галичинї, і тому Галичина найгірше вийшла. Не можна обвиняти за се парляменту загального голосованя, котрий в тяжкій хвили ухвалив війскові закони, а пізнїйше дав державі фінансовий плян. Одначе впорядковані фінанси держави — се найважнійша передумова народного добробуту. Се почуванє ваги місиї держави у нас особливо живе. Тому мусимо домагати ся лише сконсолїдованя парляментарних і полїтичних відносин під проводом рішучого і сильного правительства, але також скріпленя наших державних фінансів і конечного піднесеня господарства. А ся справа стоїть в Галичинї найслабше. Поміч і опіка держави для нас конечні, коли нас не маєть ся трактувати як країну відбуту. Мимо тяжкого положеня, в якім находять ся Українці в Галичинї, зуміли вони своєю працею на економічнім і культурнім поли піднести ся власними силами. Вони все стоять при монархії, династиї і державі, бо ще не втратили надїї, що Австрия буде для них пристановищем культурного, економічного і полїтичного розвою. Ходить про осягненє самоуправи нашого народа як нациї в межах австрийських основних законів. Бажаємо сконсолїдованя наших внутрішних відносин в монархії через приверненє конституційного стану в державі особливо через скоре переведенє національної автономії в Австриї; бажаємо піднесеня і скріпленя нашого народного господарства, щоби наше населенє було відпорне і витревале, та щоби ми були в силї поносити тягарі в інтересї великодержавного становища нашої монархії. Також домагаємо ся, щоби наша загранична полїтика йшла по ясній і непохитній лїнїї в інтересї мирного розвою народів Австриї. Не вистарчає тут видати мілїярди на зоруженя і виставити на граници великі opyжні полки. Найважнїйший проблєм для безпеки і сили нашої монархії лежить в змаганю до полїтичного й економічного заспокоєня всїх народїв Австриї.
Не страх перед зударенєм з ворогом має бути провідним прінціпом для нашої полїтики, але створенє таких відносин в нутрі держави, які-б зробили нас відпорними на всякий удар. А найсильнїйшою опорою проти кождого ворога з внї — се вдоволенє народів в нутрі держави. (Оплески.)
[Дїло, 09.06.1914]
*) На підставі стеноґраму подаємо текст промови, якої короткий зміст подали ми в своїм часї після донесеня ц. к. Бюра коресп. — Ред.
09.06.1914