Антиукраїнська істерія в Росії набула такого розмаху, після якого розумієш: єдиним способом випустити цю ненависть може бути хіба що війна. Росіян послідовно вчать ненавидіти українців, вибивають із них рештки симпатій до народу, котрий десятиліттями заколихували епітетом «братній». Бо як іще можна ставитися до сусіда, що обстрілює мирне населення з авіації, випускає гармати в дитячі садки, винищує поранених «борців за федералізацію» у лікарнях, забороняє дітлахам виїжджати із гарячих точок, спалює живцем російськомовних громадян у замкнених приміщеннях? Саме так це подається більшістю російських ЗМІ. Ця замкнена інформаційна діжка не залишає підданим Путіна жодного шансу на добру емоцію. Відтак, телеканали Lifenews і Russia Today призначені не лише для того, аби виправдовувати загарбницькі апетити Кремля, і не тільки для підвищення рейтингу «цар-батюшки», а й для того, щоб підготувати росіян до війни. Можливо, не в найближчому часі. А може й у найближчому. Колись. Щоб не дрижала рука, коли доведеться цілитися у ворога, намальованого кремлівськими політтехнологами.
Донецьк. Проводи батальйону "Восток"
На чужій війні
Зустрічні питання: Чи хочуть воювати українці? Чи хочуть вони воювати проти росіян? Чи хочемо ми війни? Напевне, кожен із нас відповість: «Ні». А що, коли поставити питання інакше: чи захочемо ми воювати, якщо сусід оголосить війну? Або не оголосить – а мовчки зашле через кордон десятки вантажівок і танків, стверджуючи, що це невідомо чия самодіяльність…
Ми ще відганяємо від себе думку про війну. Бої, котрі точаться на Донбасі, сприймаються як щось відворотне. Ще десь залишається надія, що бойовиків вдасться локалізувати, що їх під силу знищити «точково», не зачепивши мирного населення, ані житлових будинків. Десь так воно виглядає, коли дивишся на антитерористичну операцію збоку. Росія майстерно – плавно і поступово – підіймала градус напруги в регіоні, поволі привчаючи Україну до нових нападів на органи влади і до військового «туризму». Але якби ми взяли те, що маємо зараз, і порівняли з тим, що було ще місяць тому – були б вражені, наскільки катастрофічно змінилася ситуація. Цього падіння не помітили і на Заході, котрий погрожував Росії новим етапом санкцій за агресію проти України. Війська відвели, вибори начебто визнали, свого посла повертають… А за тим – півтораста смертей українців і тисячі бойовиків, готових надалі розширювати список убивств.
Наслідок як причина
Усередині, тобто в зоні АТО, теж не хочуть – вибачте за макабричний каламбур – миритися з війною. Місцеві мешканці обурюються, коли в місто заходить військова техніка, коли над будинками працює авіація, коли скло віконних рам пронизують кулі. Бо з тим усім іде війна. Гнів населення падає на українську армію. Якби не вона, боїв би не було. Адже не було би двох ворожих таборів. Про що вони думали, коли в місто заходили озброєні казаки? Коли в дитячих пісочницях ставили зенітки? Коли в багатоповерховому будинку обладнали позицію для снайперської гвинтівки чи гранатомета? Невже вони думали, що це робиться для миру, а не для війни?
Обстріл прикордонної застави в Луганську з житлових будинків
З подачі російських пропагандистів стартувала акція #SaveDonbassPeople («Врятуйте людей Донбасу»): місцеві малюють «рятівне» гасло на аркуші паперу, фотографуються й виставляють знимки у соцмережах. Часто це роблять діти. Акція охопила людей, котрі є прибічниками «народних республік» і виступають за автономізацію регіону.
«Припиніть війну», – закликають мешканці Донбасу, котрі не хочуть «ДНР», не підтримують терористів, однак котрі вже хочуть спокою. Вони хочуть цього спокою від обох сторін. Таким чином стверджують свою суб’єктність, окремішність від України. «Ми – маленька цятка на карті невеликого масштабу, де дорослі дядьки із різних держав із азартом рухають своїми фішками», – пишуть із Донбасу.
Але якщо зброю складуть проросійські бойовики – справді настане мир. Якщо зброю складуть українські військові – війна не припиниться, і навіть може перекинутися на сусідні території.
Війна руйнує причинно-наслідкові зв’язки. Стрілянина ховає першопричини конфлікту. Це вир. На жаль, українські війська в ньому відпочатку мають невигідне становище. Кожна їхня атака обертається обуренням місцевих мешканців. Людські жертви, руйнування подаються російською пропагандою як наслідок «каральних операцій». Агресор уміло перекидає статус зачинщика до окопів своєї жертви. Винуватцем загострення конфлікту стає льотчик українського бомбардувальника, котрий нібито випустив снаряди у будівлю Луганської обласної адміністрації – але не група бойовиків, яка ще 6 квітня захопила офіс тамтешнього управління СБУ. Бідою Слов’янська стає українська артилерія – але не зграйка казаків, що засіла в місті 12 квітня…
80-літня Зінаїда Пацкан оглядає свій поруйнований будинок у Слов'янську
Погоничі для погонів
Не хотіли війни і місцеві правоохоронці. Пригадується, кровожерливий терорист Ігор Безлер (прізвисько «Біс») вишикував рядочком горлівську міліцію й змусив правоохоронців присягнути сепаратистам. Після того в регіоні почалися вбивства, грабунки, викрадення людей… Як воно – носити мундир після такої ганьби? Звісно, на Донбасі траплялися винятки, але переважна частина місцевої міліції захотіла відлежатися на печі, а дехто ще й взявся відверто служити терористам. Цікаво, чи багато міліціонерів застановилися над тим, що якби вони вчасно виконали свій обов’язок – ні, не заради Києва, заради Донбасу – то їм вдалося б урятувати сотні людських доль? Вони не хотіли встрявати у чужу війну. І от «чужа» війна стала насущною у їхньому домі…
Матері з Волині перекривали трасу задля того, щоб їхніх синів повернули зі східноукраїнських фронтів додому. Матері Львівщини блокували виїзд із полігону, щоб їхні хлопці не їздили воювати на казна-чию далеку землю. Колега-журналіст, котрого мобілізували у військову частину на північ Чернігівщини, розповідав, що в них було кілька випадків дезертирства, а значна частина хлопців досі не розуміє, чому мусить воювати… Ні, це не є закид. Небажання помирати – найприродніше з усіх можливих. Не хочеться встрявати у війну, котра починається з нічого, на рівному місці, і починається не з твоєї волі.
Українські військові під Волновахою після жахливого нападу терористів
Невдала мобілізація – наслідок того, що Україна ніколи по-серйозному не готувалася до війни. Тепер Збройні сили змушені складати свої іспити екстерном. Доводиться навчатися й озброюватися на ходу. Похапцем вирішувати кадрову проблему. На якомусь етапі «силовики» вирішили поставити на добровольців, створивши комфортні умови для рекрутування хлопців без зайвої бюрократії. Ці чоловіки прийняли бій і наважилися відповісти на виклик війни.
На відміну від України, Росія постійно готувалася до військових дій, посилюючи власну армію й освоюючи нові методи інтервенцій. Україну не лякало те, що сусід розвиває військову інфраструктуру в тому числі неподалік від її, України, кордонів. Київ поставився надто безпечно і до Чорноморського флоту РФ. Не вірилося, що дійде до загрози війни з боку Росії. Тому, в підсумку, не так і дивно, що на російських телеканалах з’явилося бліц-інтерв’ю із українським солдатом, який, сидячи верхи на бронемашині в зоні АТО, зізнався: «Нема чого воювати з росіянами. От із американцями я б повоював».
Ця «пацифістська» (щодо Росії) інерція дається взнаки і тоді, коли починається розмова про НАТО. Багатьма українцями Північноатлантичний альянс сприймається як загроза для стосунків з Росією, як ризик встряти у війну з Москвою. Гаразд, до НАТО не вступили (чи не вступаємо) – а з агресією вже зіткнулися. Якщо ніколи й не вступимо, то маємо бути свідомі, що фронт між Росією та НАТО все одно проляже через Україну. Такий нейтралітет приведе хіба що до нейтралізації…
Соціологічний розріз
А ворог не дрімає. За даними соціологічного опитування, проведеного «Левада-центром» наприкінці травня, 41% росіян вважає, що РФ має право приєднувати території колишнього СРСР до свого складу. Іще 42% вважають, що такого права нема – але у випадку з Кримом невелике відступництво було виправданим. Більшість росіян побоюються, що між Україною та Росією може початися збройний конфлікт (31% це «сильно турбує», а 43% – «досить турбує»). При цьому вони готові підтримати російське керівництво, якщо війна все-таки почнеться: 30% точно акцептує бойові дії, 39% – імовірно їх підтримає.
Слайд "Левада-центру"
Натомість в Україні, за даними квітневого опитування групи «Рейтинг», реакція на можливу російську агресію наступна: 51% вважає, що Україна обов’язково має вести бойові дії для захисту державних кордонів; 29% виступає за переговори і компроміс; 5% вважає, що вимоги Росії слід підтримати повною мірою аж до передачі кількох регіонів.
Між ставленням українців до Росії та росіян до України теж є дисбаланс. Прихильність до сусідки у РФ стрімко падає: 5% ставляться до України «дуже добре», а 30% – «здебільшого добре». Порівняйте ставлення українців до РФ: 17% – «дуже добре», 35% – «здебільшого добре».
Таки справді, в нас не уміють так впливати на мізки, як Lifenews. Тому десь на околицях Слов’янська потім записують інтерв’ю з росіянином, який каже: «Після Одеси [трагедії у Будинку профспілок] я вже не міг сидіти вдома». Дорога до війни пройшла через телевізор.
Фактор Майдану
Страх війни змусив частину українців по-іншому сприймати Майдан. Ідеться про те, що дехто, на жаль, почав шкодувати за тим, що українці взагалі вийшли на протест… Автор цих рядків має у мережі Facebook принаймні одного френда, котрий висловив такі гнітючі думки у своєму онлайн-життєписі. А що вже казати про людей, котрі не підтримували Майдан: що вони думають про народні протести після того, як Росія покарала українців кримською інтервенцією та «русской вєсной» на Донбасі?
Журналіст Артем Чапай повернувся нещодавно з зони АТО, із Ізюмщини (прилягає до Слов'янського району). Там його сприйняли за шпигуна, взялися допитувати. Коли головний дізнався, що Артем є журналістом, почав критикувати його за початок протистояння. «Це журналісти винні, що гинуть мої хлопці. Знаєш, як це відбувається? З'являються ідейні, як ти, і починають розхитувати країну [йшлося про Майдан, як дізнався потім Артем]. І журналісти. Якби не журналісти, цього б не було. Це через вас гинуть мої хлопці».
Майдан, Небесна сотня... Володимир Путін зі своєю агресією зазіхає на легенду, котра мала стати фундаментом для нової України – такої самої легенди, якою стали виступи профспілок у Польщі чи протести студентів у Чехо-Словаччині. Замість цього великого подвигу українцям всучили «альтернативу» – георгіївську стрічку, що має символізувати перемогу у війні 70-річної давнини, а насправді є міткою для «русского мира». Москва нав’язує українцям дилему: вибирати між синьо-жовтим чи помаранчево-чорним. Що гірше, вона пропонує вибирати між миром (в обмін на покірність) і війною (як платою за державність).
Київ. Монумент "Батьківщина-мати"
Іще невідомо, куди нас заведе сьогоднішній конфлікт із Росією. Неможливо передбачити, скільки росіян, наївшись інформаційної полови чи спокусившись на гроші, кинеться воювати в Україну. Не знаємо, чи буде найближчим часом повномасштабна війна, чи ні. Але вже очевидно, що, затіявши акт агресії, Володимир Путін породив в Україні громадський конфлікт на багато років уперед. Путін докладає зусиль, щоб знівелювати імпульс, породжений Майданом. І також виховує серед своїх підданих відчуття ненависті до українців. Щоб у них не дрижала рука, коли доведеться цілитися у ворога, намальованого власними ж політтехнологами, породженого своїми ж фюрерськими замислами.
Тому, якщо хочеш миру, то... Ні, цю приказку хочеться завершити інакше: якщо хочеш миру – пам’ятай, що твій сусід готується до війни.
Фото – AFP, AP
06.06.2014