З огляду на те, що львівська філїя ц. к. бюра кореспонденційного має звичай подавати в докладнїйшім рефератї тільки промови послів і делєґатів з Галичини, присьвячуючи бесїдникам з инших провінций тільки дуже мало місця (так було прим. вчора з передучорашною делєґацийною промовою п. Василька як делєґата буковинського), — подаємо нинї на підставі надісланого нам з Будапешту повного тексту промови ширший реферат із промови п. Василька, виголошеного ві второк у дебатї над заграничною полїтикою монархії. Промова ся звернула на себе увагу цілої австрийської преси. З’осібна звертала на себе увагу — нарочна чи припадкова — присутність росийського амбасадора Шебека в часї промови; він тодї вперве появив ся в дипльоматичній льожі австр. делєґациї і вислухав промови п. Василька до кінця.
***
П. Василько говорив:
В осередку всїх комбінаций що-до будучности нашої монархії і загально европейського інтересу стоїть наше відношенє до Росиї. Наше ґеоґрафічне положенє, а передусїм історична будова нашої держави і той факт, що більшість злучених в монархії народів належить до славянської раси, впливають на те, що для удержаня мира нам треба стояти в приязних відносинах до Росиї.
Погляди про те, як дійти до сеї ціли, якої потpeбy нїхто в делєґациях не оспорював і давнїйше і тепер, не однакові. Починаючи від 1901 року, коли я став членом делєґациї, я кождого разу пробував оспорювати відповідні погляди пана Крамаржа. В тім часї, коли я вперше став членом делєґациї, п. Крамарж уважав ся до певної міри специялїстом в питаню про відношенє нашої держави до росийської полїтики і зовсїм непомітно він почав трактувати в своїх промовах також українське питанє, яке зробило ся тепер основною точкою австрийсько-росийських відносин, і уважати, що він одинокий правильно осуджує сю справу. Цілком зрозуміло, що пани делєґати, з яких більша частина не бачила Галичини, не говорячи вже про Росию й росийську Україну, легко вірили Крамаржови, особливо його виводам що-до росийсько-українських відносин, аж поки в 1911 році тодїшний голова польського кола, теперішний спільний мінїстер фінансів, ексцелєнция Білїнський, не висловив справедливої думки: "Як можна переслїдувати в Галичинї Росиян, коли їх там нема". Незрозумілою, і як ми тепер бачимо, небезпечною є та апатия, з якою наш уряд заграничних справ аж до часів Еренталя трактував сї справи й як мало брав він їх у рахубу в своїй заграничній полїтиці. Я пригадую собі ще зовсїм докладно, що кожного разу, як я забирав слово, щоби висьвітлити сю справу й полємізувати проти виводів Kpaмаржа, ґраф Ґолуховський з цілим штабом відразу демонстрацийно тїкали з салї, щоби сим до певної міри вплинути на незориєнтованих делєґатів і показати, що українське говоренє не містить ся в рами його "великих" ідей, яких наслїдки ми й доси відчуваємо на цілім тїлї нашої держави. Тепер є инакше, і публична опінїя починає критичнїйше ставити ся до п. Крамаржа і його товариша Кльофача, а також до неослявізму, що наробив дуже богато шкоди нашій монархії.
В 1908 році екскурсия панів Крамаржа і Кльофача мала своїм наслїдком поїздку графа Бобрінського до Австриї, якого вони запросили до Праги, водили по Галичинї й Буковинї. З сього часу починаєть ся аґітация серед бідних і темних селян Галичини й Буковини на користь Росиї, наводненє сих областий росийськими шпіонами, неоправдані претенсиї Росиї бути покровителькою православних в Австро-Угорщинї.
Я вже тодї і тут і в парляментї казав, що поїздки з Праги до Петербурга і Москви мають на ціли витворити в Галичинї й Буковинї певний стан посїданя для Росиян, і на жаль се моє твердженє справдило ся до найменших подробиць, чого доказом можуть бути теперішні вислови панів Крамаржа і Кльофача і промова росийського мінїстра заґраничних справ, які звертають ся проти Українців, а тим самим і проти будучих інтересів нашої монархії.
Пан Крамарж сказав у комісиї для заґраничних справ, що не варта псувати добрих відносин з Росиєю через те, що в Галичинї пара сїл перейде на православє. Його товариш Кльофач минулого тиждня зробив ще один крок далї. Він висловив погляд, що взагалї не має нїякої української нациї, що значить австрийські Українці се Росияни, а українська ідея се австрийська вигадка. На його думку істнує в Галичинї лише невинний релїґійних рух, а навпаки наша монархія дражнить росийську державу тим, що з Галичини й Буковини ведеть ся в Росиї українська пропаґанда, яка до певної міри викликує сепаратизм в полудневій Росиї, себ-то в граничних з Австриєю провінциях. Сі фалшиві з історичного погляду і незгідні з дїйсністю виводи пана Кльофача доповнює також Сазонов таким уступом: "Я сподїю ся, що австрийське правительство не допустить до того, щоби рух між певними руссофобськими елєментами в Галичинї, що має на ціли утворити трудности в граничних росийських провінциях, псував добрі сусїдські відносини між обома державами". З промови пана Сазонова виходить, що Росия зовсїм не має на увазї оборони дорогого росийському народови православія, як старають ся нас запевнити панове Крамарж і Кльофач, але, як вказував я й мій товариш К. Левицький, має чисто полїтичні інтереси. Таким чином ми бачимо, що виступи панів Крамаржів і Кльофачів ведуть до того, що в Росиї, як се доводить промова Сазонова, виводять консеквенциї, що далеко виходять поза рами безтактних елюкубраций невідповідальних чинників, в родї ґрафа Бобрінського й його прихильників. Не треба й доводити, як шкідливі є виступи п. Крамаржа для доброго відношеня до Росиї, а його виводи що до нашої нациї викличуть лише обуренє з нашої сторони. Одна лише потїха й лишаєть ся нам, що панове Крамарж і Кльофач не є репрезентантами цілого чеського народу.
Товариш К. Левицький уже виказав всю тенденцийність виводів пана Кльофача. Я мушу тут сконстатувати, що твердженє, нїби то австрийські Українці самі або за помічю австрийського правительства вели яку небудь пропаґанду в Росиї, є чистою вигадкою. Коли-б пан Кльофач переглянув всю богату українську лїтературу, він не знайшов би нїде думки про полїтичне віддїленє від Росиї. Я мушу рішучо напятнувати, що нам підсуває сю ідею наш славянський товариш. Його думки сходять ся з опублїкованим в кінци 1911 року Народними Лїстами інтервю д-ра Крамаржа, в якім він висловив думку, що в Галичинї йде небезпечний рух, що ширить ся й на полудневу Росию. Виводи пана Сазонова показують, що подібні виводи зробили своє дїло — вони звернули увагу Росиї на вигадану небезпеку.
В Галичинї нема нї Росиян, нї православних; православє в Галичинї зникло вже в XVI. столїтю, а теперішні "православні", як се добре знає пан Сазонов, дуже дорого коштують росийський скарб. Навіть посли москвофіли, як Марков і Курилович, не вміють говорити по росийськи, і вони називають себе Росиянами!
Істнованє Росиян в Галичинї се така сама байка, як і переслідуванє православних в Австриї. Православними є Українці на Буковинї, і ми боремо ся там о роздїл єпархії на румунську й українську, бо се визволило би нас від румунїзацийної полїтики румунського духовенства. Тут Росия мала би нагоду з симпатиєю дивити ся на наші домаганя, як би їй дійсно залежало на православю. Одначе пан Кльофач дуже кепско поінформований, коли думає, що в Росиї істнує релїґійна толєранция. Хай він пригадає собі, якими насильствами змушено українських греко-католиків у Холмщинї перейти на православє. А сама православна церква на росийській Українї — се знаряд до денаціоналїзациї нашого народу. Пригадаємо також переслїдуваня польських католиків. Також півтора мілїона Румунів у Бесарабиї не мають нї релїґійної, нї національної свободи.
Все се я кажу не для того, щоби за прикладом ґрафа Бобрінського домагати ся вивішеня австрийського прапора в Київі, а для того, щоби збити фактами фалшиві твердженя й іменем українського народу в нашій монархії урочисто запротестувати проти того, щоби Росия, гнобитель наших братів, вмішувала ся в наші відносини. Ми нїколи не закликали Росию до помочи і покладаємо ся на свої власні сили. Пан Сазонов дуже добре знає, що в Галичинї нема русофобського руху або русофобських елєментів. Руссофобією називає він хиба змаганя Українців до культурного й економічного розвитку. Він боїть ся, що коли ми в Австриї дійдемо до повного розвитку нашої культури, тодї й росийські Українці пічнуть вимагати для себе рівноправности у всїх областях житя; се хиба й називає він "трудностями в росийських граничних провінциях".
Я мушу признати, що солїдаризованє пана Сазонова з нашим мінїстром заграничних справ і вислів п. Крамаржа, що на Бальпляцу починають нарештї мати розумінє до його порад, а також недостаточна відповідь ґр. Берхтольда на запити пос. К. Левицького в комісиї для заграничних справ, кажуть менї бояти ся, що полїпшенє відносин між кабінетами в Петербурзї й Відни може відбути ся коштом української нациї. Ось так ми внесли нашу інтерпеляцию. Хай не дивуєть ся пан мінїстер заграничних справ, що ми такі цікаві, хай він возьме під розвагу, як часто Українці в Австриї терпіли розчарованя, хай не забуває, що наше населенє з особливою увагою слїдить за поведенєм правительства і дуже недовірчиво відносить ся до нього. Коли в Галичинї ведеть ся напружена русофільська аґітация і вона занята росийськими шпіонами, коли там на ширші розміри працює росийський рубель, коли ґр. Берхтольд говорить про приязні відносини до Росиї, а мінїстер війни вимагає знов пів мілїярда на війско, то кождий виборець хоч би й найбільше вчений, бачить у сьому самі суперечности. Ми маємо право знати, куди йде австрийська полїтика. Ми мусимо ще раз застерегти ся проти всякого вмішуваня Росиї в наші справи, проти того, щоби порозумінє з Росиєю робило ся нашим коштом. Ми бажаємо мира також з Росиєю, але цілком годимо ся з дуже влучними виводами ексцелєнциї Сільва-Таруки, що треба як найрішучійше виступити проти всїх інтриґ Росиї.
[Дїло]
27.05.1914