Загострення подій на сході змушує уважніше поставитися до політично-географічних означень. Наприклад, народні депутати від Партії реґіонів полюблять вживати термін «юго-восток»; активний проросійський діяч Олег Царьов навіть заснував однойменний політичний рух. Насправді цілісної політичної категорії «південного сходу» не існує. Це підтверджується і рівнем підтримки сепаратистських акцій на місцях, і засвідченим соціологами ставленням мешканців до зовнішньополітичного вектора держави чи травневих президентських виборів.
Але так само нема й цілісного одноголосого Донбасу. Північна частина Луганської області та північно-західний край Донецької відрізняються від радикальнішого Приазов'я. Рівень підтримки сепаратистів там низький. Варто придивитися ретельніше до цієї політичної картографії, яка, зокрема, спричинила появу пропозицій перекроїти адміністративно-територіальний устрій Сходу, підпорядкувавши частину районів Донбасу Дніпропетровщині, а частину — Харківщині.
Мовний союз
Трохи більше місяця тому КМІС провів ґрунтовне дослідження настроїв у восьми південно-східних областях, що їх Олександр Мотиль називає «поясом іржі».
Головним вислідом дослідження стало унаочнення факту, що «юго-востока» не стало: залишився тільки Донбас, в решті областей виразно превалюють проукраїнські інтенції.
Якщо ми накладемо цю географічно-політичну мапу на мапу інтенсивності поширення російської мови в цих областях, то виявимо, що російськомовність є визначальним (коефіцієнт кореляції 0.95) чинником (чи індикатором) проросійських (чи антиєвропейських) настроїв. Факт сам по собі тривіальний. Вражає визначальність цього фактора, перед яким всі інші стають неістотними.
Апроксимація статистичної залежності на крайні випадки вказує: при 100% російськомовних в реґіоні підтримка Митного союзу (м'яка форма реінкарнації СРСР) була б 92%, при 100% неросійськомовних — 0,04%.
Українська мова. Фактор безпеки
Такі самі залежності можна побачити і в самому Донбасі (при певній умовності, бо ототожнювати Донбас з Донецькою і Луганською областями було б надмірним семантичним скороченням). Графічною ілюстрацією, що слугуватиме точкою відліку для цієї тези, може бути мапа впливу в реґіоні самопроголошених «народних республік» (автори подекуди дискусійної інфографіки — журналісти видання Газета.Ru).
У вільній від сепаратистів частині Донеччини активно діють добровільні дружини «республіканських» сил (батальйони «Донбас», «Дніпро» тощо): вони вже встигли наробити галасу у Красному Лимані, Великій Новосілці, Красноармійську. Північ Луганщини теж ніяк не дається сепаратистам: кілька разів озброєних бойовиків виганяли зі Сватова та Старобільська. На малій батьківщині Сергія Жадана (у Старобільську) тимчасово засів головний офіс міліції Луганщини.
Прикметно, що мапа сепаратистських загроз збігається своїми контурами з картою поширення української мови. Там, де живе більше людей, які вважають своєю основною мовою українську, там менше загроз. (У цьому сенсі важко посперечатися з думкою, що мовне питання є питанням національної безпеки, хоч мова в даному випадку радше ідентифікаційний маркер, ніж лінґвістичне поняття: на Донбасі йдеться переважно про суржик).
Для прикладу, станом на 2001 рік українська мова переважала на Донеччині у трьох районах: Краснолиманському (75,8% проти 23,5% у російської), Слов'янському (52,3% vs 46,2%) та Добропільському (50,2% vs 49,3%). На Луганщині українська домінувала у 10 з 18 районів! При тому в чотирьох районах україномовні становили понад 90%: у Білокуракинському, Марківському, Новопсковському та Сватівському районах.
І коротка ілюстрація російщення «юго-востока» Донецької-Луганської областей.
Краєць інакодумства
На виборах Донбас теж голосує по-різному. Звісно, безумовним лідером останніх виборів залишалася Партія реґіонів та її кандидати. Тому правильніше сказати, що Донбас по-різному підтримує (підтримував!) Партію реґіонів. Кількість її прихильників на «українській півночі» була нижчою, аніж в індустріальних районах.
Окремі округи Луганщини також з меншою відразою «не підтримують» партію «Свобода».
Як Донбас голосуватиме на цих виборах, ще не ясно. Соціологічні опитування свідчать, що переважна більшість виборців не визначилися з кандидатом і взагалі не знають, чи йти на виборчі дільниці. Та головне — у низці округів голосування є під загрозою зриву. Сепаратисти викрадають виборчу документацію, громлять оргтехніку, залякують членів виборчих комісій… Тому на цих перегонах для Донбасу більш доречний інший поділ: хтось не зможе голосувати у зв'язку з загрозою для власної безпеки, а хтось матиме нагоду безперешкодно відвідати дільницю. Цей вододіл теж пролягає десь біля Старобільського району на півночі й Новосілківського на заході.
Екскурс у Донецьку губернію
Донецька та Луганські області як адміністративні одиниці пережили складну історію — як і сама Україна, — а їхні межі часто піддавалися змінам.
Перед українською революцією початку минулого століття територія нинішнього Донбасу входила до таких адміністративних одиниць Російської імперії: Катеринославської та Харківської губерній і кількох округів (найбільше Таганрозького) Області Війська Донського.
Землі цих губерній (без земель Війська Донського) і стали східною межею УНР; повністю до складу території нинішнього Донбасу входила Половецька земля та майже половина Озівської, а також південний схід Доннеччини (з центром у відомому нині Слов'янську) та південь Подоння.
З утворенням Української Соціалістичної Радянської Республіки до її складу було включено Таганрозький і невеликі території ще трьох округів території колишньої Області Війська Донського.
1 жовтня 1924 року майже половину території Таганрозького округу (62% україномовного населення за переписом 1897 року) передано Російській Радянській Федеративній Соціалістичній Республіці.
1 серпня 1925 року замість губерній введено округи. На території нинішнього Донбасу було 5 округ: Артемівська, Луганська, Маріупольська, Сталінська та Старобільська. Україномовністю вирізнялися Артемівська й особливо Старобільська округи. А найбільше російськомовних було зосереджено у Луганській.
2 вересня 1930 року ліквідували ланку округ і найвищою адміністративною одиницею стали райони, на території цих двох областей їх налічувалося шість десятків.
27 лютого 1932 року ввели обласний поділ (27.02.1932): територія нинішніх Донецької і Луганської областей знову була в складі управління Дніпропетровська та Харкова — тільки тепер не губернських центрів, а обласних.
17 липня 1932 року утворено Донецьку область.
3 червня 1938 року зі складу Донецької області була виведена Ворошиловоградська область. Цей адмінподіл зберігається дотепер.
Віддайте шматок!
11 травня водночас зі скандальним референдумом «народних республік» у кількох реґіонах Донбасу відбувся референдум за приєднання до Дніпропетровської області. Як відомо, Дніпропетровщина стала якорем стабільності у південно-східному поясі. Опитування «районних сепаратистів» (нехай не гніваються організатори за таку характеристику) проводилося в піку «обласним сепаратистам». Утім, на рівні дніпропетровського істеблішменту якийсь час справді проговорювалася ідея долучити до області кілька західних районів Донецької області.
Відомий правник Ігор Коліушко теж був запропонував підпорядкувати кілька районів Донбасу сусідній області — але не Дніпропетровській, а Харківській. «Можливо, поки на Донбасі народ розбирається, чого він хоче: дешевої ковбаси чи "федералізації", роботи на олігархів чи збереження пам'ятників тиранам, а АТО розбирається, з ким вони мають справу: з сепаратистами, терористами, диверсантами чи, може, інопланетянами, — Верховній Раді варто прийняти маленький закончик, щоб захистити принаймні українське населення Східної Слобожанщини», — зазначив експерт.
Коліушко запропонував включити до складу Харківщини 12 районів: один з Донеччини:
Краснолиманський (76% україномовних у 2001 році; додамо, що в області є ще кілька районів, де переважає україномовне населення:
Олександрівський — 89%;
Слов'янський — 52% та
Добропільський — 50%)
і 11 районів з Луганщини:
Біловодський (84%),
Білокуракинський (91%),
Кремінський (57%),
Марківський (94%),
Міловський (74%),
Новоайдарський (46%),
Новопсковський (92%),
Сватівський (92%),
Станично-Луганський (14%),
Старобільський (79%),
Троїцький (63%).
Ці речі стають проблемою вже для «консервативного» Донбасу. Через останні події та передчуття подальших незгод про Донеччину та Луганщину починають говорити не лише як про реґіон, від якого за найгірших сценаріїв треба сепаруватися, але також як про реґіон, від якого треба тікати. Донбасе, ти теж почуй.
20.05.2014