Раптом усвідомив собі, що був свідком непересічної події в історії Міста Лева, яка чомусь залишилася поза увагою громади. Такий стався дивний збіг обставин. У найцентрішому центрі, у самий, що не є, «прайм-тайм» – а ніхто з «міродайних осіб» нічого не помітив. Як того Брейґелевого Ікара. А це ж був провісток усіх наступних подій у королівському місті Львові…
Тут усе відбувалося
Прочитавши недавні спогади львів’ян про перші Дні міста, пригадав собі, що найпершіший із них ми відзначили ще 1987 року. І ще пригадав, чим усе закінчилося.
Тоді, у вересні 1987-го (а перші ДМЛ відзначали чим поближче до вікопомного 17 вересня), свято мала завершити загальноміська дискотека. Принаймні так стояло в офіційно оприлюдненій програмі масових заходів. На той час це була своєрідна сенсація. Дискотека просто неба, о! Місцем її проведення призначили площу на початку проспекту Шевченка, де тепер пам'ятник Грушевському.
Десь так о 19.00 (згідно з програмою) там почала збиратися молодь. Ми з дружиною теж підійшли. Але жодних ознак підготовки до дискотеки не відчувалося. Найімовірніше, то була комсомольська ініціатива, а якісь «обережні обережники» в міськкомі партії чи міськвиконкомі вирішили: "как би чєво нє вишло", – і тихцем скасували "масовий захід", звісно, не повідомивши публіку. Зробили вигляд, наче нічого й не було. Думали, що всі теж зроблять такий вигляд.
Але виявилося, що вони відстали від життя. Часи вже були "пєрєстроєчні", горбачовські. Молодь терпляче почекала з годину, відтак почала виявляти ознаки невдоволення. А далі просто на очах несміливі нарікання переросли в першу у Львові – після похорону В.Івасюка – масову несанкціоновану акцію стихійного протесту. Її, до речі, здається, тоді не помітили жодні "ворожі голоси". І не дивно: політв'язні на волю ще не вийшли, а решта дисидентів по молодіжних дискотеках не ходили.
Почалося з хорового співання українських народних пісень. У добу барикад і "коктейлів Молотова" це здається чимось несерйозним, але тоді сприймалося як виклик тодішній політиці тотальної русифікації, як леґітимний і пасивний, але протест.
І тут серед молоді як не вродився такий собі "щуровод із Гамельна" – кучерявий хлопець у вишиванці. Чому я його так дивно охрестив? Та бо він мав у руках сопілку, награвав на ній щось українське народне (навіть не стрілецькі пісні, а так, фольклор), збуджена молодь якось непомітно самоорганізувалася в колону по три-чотири; хлопець, награючи своє, рушив спиною уперед, а імпровізована колона посунула слідом за ним проспектом Шевченка – точно, як у тій казці про щуровода з Гамельна. Ми з дружиною, заінтриґовані (що ж буде далі?), приєдналися до колони.
Маршовий рух під сопілку швидко набрид. В учасників пішої ходи сам собою визрів намір не мовчати, а якось активніше висловити свій протестний настрій. Наприклад, поспівати. А позаяк часи були горбачовські (антиалкогольна кампанія в СРСР!), то найбільш протестною піснею виявилася "Нам не зашкодить чарка вина". На той час вона й без свого «проалкогольного» змісту була давно заборонена – ще десь 1982 року через конфлікт влади з Богданом Стельмахом всі пісні на його тексти були вилучені з репертуару гурту "Ватра".
А втім, слова пісні мало хто знав, тож співали переважно приспів. Але довго, наполегливо та з рідкісним на ті часи ентузіазмом. Це був спів, як то кажуть, "у коло". Іншими словами, «наша пісня гарна й нова, починаймо її знова».
Так тривало не менше години. Імпровізована демонстрація кілька разів продефілювала проспектом Шевченка, потім промашерувала до площі Ринок, кількакратно обійшла навколо Ратуші, потім повернулася на Академічну. Міліція виявилася заскоченою зненацька. Вона була зовсім не готова до несанкціонованої вуличної ходи. «Мінти» були не в захопленні від неї, але спершу не зорієнтувалася, що робити, то нічого й не робили. Часи були горбачовські – «пєрєстройка» і «гласність», те-се. Тож сиділи у своїх "воронках" по бічних вулицях і чекали на десяту годину, відколи заборонено порушувати громадський спокій різними гучними звуками.
Коли надходила 22.00, співуча колона вкотре наблизилася до готелю "Інтурист" (нині "Жорж"). І щойно вдарила десята, «мінти» вискочили зі своїх засідок, почали хапати учасників ходи (тих, хто скраю) і запихати у "воронки". Що потім було з затриманими, не знаю (люди в тій колоні зібралися випадкові, ніхто нікого не знав). Решта учасників швидко розпорошилися. Ми з жінкою теж втекли.
Найдивніше, що така помітна (якщо не сенсаційна на той час) подія, здається, не мала якогось суспільного резонансу. Принаймні, наступного дня я його не відчув. Навіть «баба бабі (не) сказала» нічого. Як уже згадано, дисиденти по молодіжних дискотеках не ходили, люди там зібралися випадкові й аполітичні – ймовірно, аматори випити та «поскакати». Як збіглися, так і розбіглися. Але щоб аж так безслідно? Часом навіть здається, що ціла та пригода мені наснилася. А, може, хтось щось таки пригадує?
І ще одне вражає, коли згадую. Постійна готовність Львова до спонтанного протесту. І не тільки, коли послабили пружину.
Світлини – з колекції В.Румянцева
03.05.2014