Суспільне мовлення: зарубіжний досвід

Україна вдається до чергової спроби запустити громадське чи (як його вже в нас назвали) суспільне мовлення. Задум, безумовно, благий, хоча після фіаско проекту 2005 року, нині його сприймаєш доволі песимістично. Проте іншим країнам – фактично всій Європі – чомусь вдавалося запустити радіо й телебачення, яке не належить ні державі, ні комерційним структурам. Як їм це вдалося?

 

 

Розпочнемо з дефініції. Суспільне мовлення – це спосіб організації теле- чи радіомовлення, заснований на суспільній формі власності. Управління суспільною телерадіокомпанією здійснює представницький орган, який формується з моральних авторитетів, політиків, визнаних фахівців і громадських активістів. Таке квотування участі в управління дозволяє здійснювати незалежне і неупереджене теле- і радіомовлення.

 

Тож як воно створювалося в Європі.  Найпростіше проблема з організацією суспільного мовлення вирішилася в Німеччині. Перебуваючи під протекторатом альянтів, німецька держава (а точніше – тоді ще зони окупації Францією, Великою Британією і Сполученими Штатами) особливо не пручалася, коли англійські телевізійні менеджери вирішили запустити німецькомовний телеканал  за зразком своєї  BBC. Так і виникло на німецькій землі мовлення, яке називається суспільно-правовим (öffentlich-rechtlicher Rundfunk).

 

Діє воно й понині, долучивши 1990 року до простору свого охоплення й східнонімецькі землі, тобто колишню НДР.  Хоча точніше було б сказати, що долучення східнонімецького глядача до західнонімецького телевізійного продукту відбулося значно раніше, адже телехвилі не зупиниш ні колючим дротом, ні муром, ні радянськими танками. Тож ще з 70-х років минулого століття мешканці Німецької Демократичної Республіки ставили на своїх дахах антени (на кшталт тих, які львів’яни у 80-х роках ставили «на Польщу»), й могли насолоджуватися двома програмами суспільного телебачення ФРН – ARD і ZDF. Тамтешня комуністична влада на чолі з головою Соціалістичної єдиної партії Німеччини Еріком Гонекером хоч і посварювало своїх співвітчизників за прихильність до західного духовного продукту, але дивилося на це з примруженим оком. А даремно, не доцінило східнонімецьке керівництво пропагандистської сили телебачення. А телевізійникам з ФРН не треба було особливо й старатися – просто показувати життя свого суспільства в усіх його аспектах, аби породити у душах своїх східних братів білу заздрість: «Хочу жити як у Західній Німеччині». Перед рушійною силою цього бажання не встояли ні штазі, ні навіть Берлінський мур.

 

Телеканали ARD і ZDF існують і нині. Вони створюють гідну конкуренцію комерційним каналам. Фінансування суспільні канали отримують з двох джерел: 1) абонентська платня; 2) реклама. До речі, у 1990-х роках в Німеччині тривали бурхливі суперечки, чи не мали б суспільні канали відмовитися від реклами, аби не засмічувати ними телеефір. Урешті було знайдене компромісне рішення: реклама залишається, щоб мати кошти для розвитку каналу й здешевити абонентську платню, але час її трансляцію було максимально урізано.

 

    Джерела фінасування суспільного мовлення (розподіл за країнами)

 

Приблизно за цією ж схемою діє вже згадане британське ВВС, а також суспільне мовлення в багатьох інших країнах Європи. У Німеччині місячна плата становить приблизно 20 євро, приблизно стільки ж (12 фунтів) платять і британці.
 

Щодо абонентської плати в Німеччині, то законослухняні німецькі бюрґери завжди платять її справно. Виняток становлять хіба що студенти, котрі мешкають в гуртожитках. Самі вони не зголошуються, що мають телевізори чи інші прилади для прийому телесигналу, а упіймати їх на гарячому доволі складно. Навіть,якщо відповідний інспектор й виявить у кімнаті гуртожитку незареєстрований телевізор, то студент у такому випадку має «відмазку»: та це сусіди принесли, бо переїжджають, але вже от-от забирають. Німці розповідають навіть таку веселу бувальщину, як двох молодих арабських терористів упіймали саме завдяки абонентські платні. Терористи, котрі поселилися в студентському гуртожитку, намагалися справити враження дуже законослухняних, а тому регулярно сплачували, зокрема, й абонентську платню. Це не могло не викликати підозру в компетентних органів Німеччини, агенти Федеральної служби захисту конституції Німеччини почали слідкувати за «чемними студентами» й урешті-решт виявили їхні зв’язки з терористичними організаціями. Правда це чи ні – точно ніхто не знає, але історія в будь-якому випадку варта уваги.

 

А якщо без жартів, то вже давно стало зрозумілим, що суспільно-правове мовлення є незаперечним свідченням утвердження демократичних принципів у державі. Рівно ж, як його відсутність – це ознака панування в суспільстві вузькокорисливих приватних інтересів, схильності влади до тоталітаризму чи авторитаризму. І тут воза не можна ставити поперед коня, тобто суспільство саме повинне бути готовим до сприйняття суспільного мовлення, усвідомлювати його необхідність. Можливо саме неготовність українців 2005 року призвела до цілковитого провалу всіх намагань запустити цей проект у нашій державі дев’ять років тому.

 

Бо, приміром, у Польщі, де поступ у розбудові громадянського суспільства був на порядок вищим, ніж в Україні, суспільне мовлення вдалося запровадити лише в грудні того ж 2005 року. Нині Польща має розгалужену мережу суспільного мовлення. Це й старі, знані ще з часів Польської Народної Республіки TVP1 і TVP2. До них додалися: TVP Polonia, TVP Info, TVP Sport, TVP Historia, TVP Kultura, TVP HD, TVP Parlament, TVP Seriale, TVP Rozrywka, TVP Regionalna, TVP ABC тощо.

 

Абонентська плата в Польщі нині становить 18,5 злотих. Проте в країні останні кілька років регулярно проходить дискусія про можливість скасування абонплати й переходу на державне дотування й рекламу.

 

Польські й німецькі суспільні телеканали (а британські й поготів) можна назвати процвітаючими компаніями, які становлять серйозну конкуренцію найбільшим приватним телерадіокомпаніям. Аудиторія в «суспільників»  в Німеччині, Польщі й Великій Британії нічим не менша, за аудиторію «приватників», а опінієтворчий вплив – суттєво вищий.

 

У таких країнах, як Словаччина, Чехія чи Угорщина суспільні мовники не можуть похвалитися аж такою популярністю. Проте й там вони стійко розвиваються й займають солідне становище на національному ринку, хоча не становлять гідної конкуренції для великих приватних телекомпаній.

 

Та є випадки країн, коли суспільне мовлення  перебуває в жалюгідному стані. Яскравим негативним прикладом може слугувати Росія.

 

Свого часу там виникла доволі прогресивна ініціатива журналіста Ігоря Яковенка. 2 жовтня 2011 року в рамках громадянського форуму «Остання осінь» він відкрив у своєму блозі збір підписів під Хартією громадського телебачення.

 

«Російська влада вперто чинить опір спробам громадян, політичних і суспільних груп створити суспільне телебачення… Оскільки створення громадського телебачення в ефірній або кабельній формі неможливо без санкції з боку чинної влади, то суспільне телебачення можливо створити тільки в Інтернеті. Мета проекту – запустити ту модель телебачення, яка стане майданчиком для широкої громадської дискусії про ситуацію в країні та її майбутнє, забезпечить реальний плюралізм думок», – йшлося у Хартії.



Проект вдалося навіть запустити. У грудні 2011 року Мережеве суспільне телебачення вийшло в інтернет-ефір. На ньому мали свої авторські програми такі знані російські інтелектуали, як  Олександр Гольц, Гаррі Каспаров, Володимир Тор, Лілія Шевцова, Віктор Шендерович тощо. Але, як це завжди буває, без фінансової підтримки канал пропрацював лише кілька місяців і 2 квітня 2012 року відійшов у небуття.

 

Ідею суспільного мовлення спробував перейняти Дмитро Медведєв, котрий перебував останні дні на президентській посаді й ще вдавав зі себе демократа. 17 квітня 2012 року він підписав указ про створення в Росії суспільного телебачення. Канал ОТВ мав запрацювати з 1 січня 2013 року. У липні 2012 стало відомо, що канал запрацює не раніше травня 2013 року. А реально він вийшов в ефір щойно 19 травня 2013.

 

Найсмішніше в історії з ОТВ те, що російський уряд призначив генеральним директором каналу людину, яка раніше заявляла про цілковиту непотрібність суспільного мовлення – Анатолія Лисенка.

 

Володимир Путін, який на той момент вже повернувся у президентське крісло, як стало зрозумілим, теж не бачив ні найменшого сенсу в існуванні й державному фінансуванні ще одного каналу.  Тож він дав йому спокійно померти.

 

Російський приклад зайвий раз доводить правильність тези, що для суспільне мовлення може виникнути лише там, де для цього сформувалися відповідні передумови.

 

 

24.04.2014