Якось в осени дістала наша сусїдка Щербакова Параска відомість з Америки — що не задовго вертає ся її чоловік. Чутка ся, не лише на Парасці, а й на цілім селї зробила не аби яке вражінє. Ходило тут не так о сам факт Дмитрового повороту по майже пятилїтній неприсутности, як ще більше про те, як прийме він сю новину, що до прибутку в його ґаздівстві, поли, худобі та всему добуткови знайшов ся прибуток ще й в його власній сїмї: — до троїх дїтий, які Дмитро полишив при відїздї до Америки, Дмитриха недавно придбала собі ще одно маленьке.
Всї, що знали Дмитрову запальчивість, похопність до битки, були певні, що зараз на вступі вибухне в хатї пекло, будуть крики, зойки, проклони, що взагалї ся річ може дуже погано бабі скінчити ся. Але ціла справа відбула ся на диво супокійно. Дмитро вернув ся в село в ночи, що нїхто й не бачив анї чув. Криків нїяких не було, принаймнї таких, щоб аж сусїдів побудили. Лиш досьвітком, сусїда Дмитрів куца Марина, що вийшла на зорях вигонити на толоку худобу, побачила Дмитриху, як з завиненою в хустки малою дитиною побігла городами аж на Кутець і там зчезла в Процевій хатї. По якімсь часї вернула ся, але вже без дитини.
Вістка ся, яку щаслива з відкритя Марина розтрубіла чим скорше по цілім селї — конець кінців не здивувала так дуже нїкого. Кождий знав, що не хто другий як дужий, молодий Проць із Кутця бігав за Дмитровою Параскою, отже нїчого й дивного...
В недїлю по службі Дмитро, що встиг вже поскидати заморську панську одїж і перебрати ся знов по сїльському, — сам менї розповідав сю історию.
— То панечко, як я вернув у село, була вже таки добра ніч — "моя" мене не сподївала сє. Дивно менї стало, що хоч так пізно, то в моїй хатї сьвітло. Заглядаю у вікно й очам своїм не вірю: моя баба плекає дитину.
— Як я тото узрів — то кров менї в голову вдарила, аж ми сє на хвилю в очех затьмило. Якем шарпнув дверми, защіпка відскочила, а я до баби з піднесенов палицев. — Адїт, яка суката, як-бим був добре потєг може би була й не писнула — але як се обернула д'минї лиш з тов маціньков дитинов при грудех, так ми якось сама рука опала. Треба, гадаю си, перше почути слово від неї, нїм гріх на душу возму.
— А вона, їмостечко, ніц нїчо тут не винна. То все оттой лайдак із Кутцє — Бог би го побив. Доти за нев лазив, напастував — аж дес подибав її саму в лїсї на грибах — з того вся біда сє вчинила. Найже собі тепер кохає хлопце — я чужих бенкартів годувати не буду, най він си того по минї не сподїває.
Не знаю, як там у бідній Процевій, і без того численній сїмї і приняли сей новий тягар — досить, що дитина при них остала ся.
На лихий рік трафив з своїм поворотом Дмитро. В лїтї слоти, вилива спричинили неврожаї, в зимі бідували люди, останнє позбували, а в переднівку настав таки голод. На додаток у селї вибухла пошесть — тиф на голодовім підкладї.
Від хати до хати ширилась страшна недуга. На вступі до села наче над входом до пекла прибито таблицю з остереженєм перед заразою. Перед ворітьми, де були хорі, як день так ніч стояла варта й нїкого з чужих не пускала. З уряду почали найбіднїйшим роздавати хлїб, молоко, муку — але все те не помагало — пошесть ширила ся — мало де не було хорих, а бувало, що вимирало по кількох членів в одній родинї. Зайшла пошесть і на сю часть села, що звала ся Кутець. Одною з перших жертв смерти упав молодий Проць, а в пару день потім, в сам великий тиждень, пішла за ним і його жінка Катерина. Зістала старенька баба, Процева мама, а на її голові четверо унуків та ще й Дмитришине маленьке.
Сумний зближав ся Великдень. Більша часть села давно не бачила й кусника чорного хлїба, не то білої паски, в богатьох хатах лежали тяжко недужі — двох мерців, між тим одного батька семерих дїтий дожидали похорону на Великдень...
І у нас не роблено звичайних сьвяточних приготовань. Серед загального смутку, біди — здавалось булоб гріхом думати про які-небудь вигадки. Ми обмежились на найконечнїйшім — та передовсїм, напекли масу дрібненьких пасочок, щоб було що голодній дїтворі на цвинтари роздавати...
В сам день Воскресеня — скоро зазоріло, як ми вибрались до церкви. Було майже темно. На тлї несполошених ще сонцем нічних сумерків — одинокою ясною точкою були ясно осьвітлені віконця нашої малої, деревляної церковці. До неї, до тої сьвітляної точки спішив із всїх сторін нарід. Кождою стежечкою, кождою доріжкою, плили сї живі струї наче до моря потоки.
Нараз серед тїний верб над потоком показала ся одинока людська постать, що скрадаючись, наче злодїй, старалась пересмикнутись у противний бік від церкви й перебратись неспостережно від людий до села. Се нас дуже зацікавило, а що скрадаюча ся постать ще й несла перед собою невеликий клуночок — ми були майже певні, що маємо перед собою сїльського злодїя. Тож хоча чоловік з клуночком задержав ся на боці, щоб нам не увійти в дорогу, ми самі до него приблизились.
Бачучи, що нічого не поможе, він вийшов із тїни — і тодї — ми пізнали нашого Американця — так прозвали в селї Дмитра. В першій хвилї ми з дива не могли вийти.
— А ви з відки, Дмитре, так раненько вертаєтесь — ще й щось несете в кожусї — подибає якбисте з дитиною від хресту вертали...
— Та то, панечко, таки дитина. Я забрав тото Процеве мале, що жінка в осени віднесла. На кого воно там мало лишити сє, як вони обоє померли? Таже стара баба і старшим ладу не годна дати, не то що коло дитини ходити. Від коли "вони" померли, воно менї з гадки не сходило. Адїт, де моя хата, а де Кутець — а я що ночи чув, як воно там з голоду плакало. Нинї, гадаю собі, такий день, що не годит сє давні гріхи памятати, — піду та возму, най сє не мучит.
— Навязала менї жінка всякого у фустину з того, що на свєта напекла, пішов я з тим таки незадовго по півночи — гадаю собі заким люди рули до церкви, я сє верну. Але з тими вартівниками, що при заражених хатах, то біда. Доста, я встав рано, а вони ще ранче, треба було чекати, аж їх скортит у церкву заглянути. Скоро вони відступили се — а я у хату...
— Най Бог криє, яка там нужда. Баба вісохла, зчорніла, лиш дати косу в руки — чиста смерть. Старші дїти лежє за покотом хорі. Кинув я тото, що менї жінка передала, не чекав, аби із фустки стара вівєзала, узєв дитину тай втїкаю. Як Бог дасть, що піддужіє котре з дітий, возму ще й старшеньке — буде ся кому з дитиною бавити...
Коли на пращанє голова старого відкрила ся перед нами з поклоном, менї здавало ся, що то не сивий волос в округ змученого, хлопського облича — а сьвітляні промінї в округ голови сьвятого.
І так якось стало нараз сьвітло, тепло, ясно на душі — начеб у глуху темницю людського болю, горя, нужди впало ясне сьвітло животворного цілющого сонця.
Так, то був у моїй душі один з найсьвітлїйших днїв — день справдїшного сьвітлого воскресеня чогось великого, божеського, не смертельного, що криєть ся у душі чоловіка.
[Дїло]
18.04.1914