1) Однією з причин протестного вибуху зими 2013/14 було закоркування легітимних можливостей впливу пересічних громадян на політику влади, закоркування каналів, якими могла каналізуватися незгода суверена – за ст. 5 Конституції – України. Йдеться, власне, про можливість, яка далеко не завжди втілюється (і ніколи ці канали не були надто відкритими), але завжди має бути передбачена можливість врахування цієї незгоди – якщо вона досягне критичного рівня. Інакше це називається узурпацією влади і може мати наслідком повстання. Якщо залютувати покришку котла, і довести рідину в ньому до кипіння, то в результаті можем отримати тривіальний (чи не зовсім тривіальний) вибух.
2) Одним з результатів інформаційної революції, коли люди дістали можливість вибирати джерело інформації та самі визначати сферу свого спілкування, став феномен інформаційної аутизації – більшість людей спілкується з тими і черпає інформацію звідти, що і де відповідає її переконанням, максималізуючи комфортність своєї комунікації. Часто така інформаційна аутизація особи створює в неї ілюзію, що її переконання є домінуючими в суспільстві – бо майже всі з ким вона спілкується думають так само (а всі, хто думає інакше є кінченими ідіотами або проплаченими провокаторами/тітушками). Так само підтверджують ці її, нашої особи, переконання і всі (майже всі) медіа в її колі уваги, а якщо в це коло випадком потрапить "не така" інформація, то її не зауважується або заперечується.
3) Злочини кліки Януковича і агресія Росії нам виглядають настільки обурливими, що цілком зрозумілим є наше переконання, що вони мають обурювати всіх "нормальних" людей. З тим більшим здивуванням і недовірою ми побачили, що кількість "не нормальних" є в окремих реґіонах непомірно великою – до 20-30%.
Але з їхньої (отих десятків відсотків людей) точки зору таких як вони є серед них домінуюча більшість, практично всі по їхньому "нормальних" – що дає підстави цілковитої обґрунтованості їхніх, "ненормальних" з нашої точки зору, претензій. В основному це виливається в пасивне, але масивне почуття несправедливості і безсилої злості від того, що нічого не можна зробити для відновлення справедливості (нам це відчуття за чотири януковичеві роки є надто знайоме). Звідси, можливо, оця підтримка внесеної ідеї референдуму – підтримка референдуму як легального каналу відновлення рації більшості; причина раціонально навряд чи усвідомлювана, але на емоційному рівні гостро відчувана.
А ми – наші влада – їм каже: референдум неможливий. І правду каже, за чинним законодавством імені Якуковича-Азарова він дійсно неможливий. В результаті отримуємо безсилу злість і оце почуття несправедливості. Очевидно, що не це почуття призвело до збройних захоплень владних приміщень на Донбасі, очевидно, що механізми тут зовсім інакші і вже більш-менш переконливо описані в термінах зовнішньої агресії і провокацій. Але це почуття живить суспільну легітимацію "протестних" акцій, робить їх учасників "своїми". І ця легітимація є не менш серйозною і загрозливою за самі захоплення: в суспільній свідомості – на відміну від свідомості наукової – фактором , що визначає діяльність, виступає не те, що є правдою, а те, про що думають, що є правдою.
4) Місцевий референдум чинним тепер ранньодраконівським Законом "Про всеукраїнський референдум" від 6.11.2012 року (до речі, від того, що влада помінялася, його узурпаторська – без зайвої патетики, тільки в термінах ст.5 Конституції – сутність демократичною не стала) дійсно, як вже зазначалось, не передбачений. Він регламентує (в основному за принципом "залагоджено відмовно" – якщо референдум не є владною ініціативою) лиш всеукраїнський референдум – як це видко вже з самої назви закону. Поза тим, що закон не регламентує місцеві референдуми, це не завадило законодавцеві відмінити попередній (від 3.07.1991) закон "Про всеукраїнський та МІСЦЕВІ референдуми" і в частині місцевих референдумів. Їх скасували як клас, "зачистили," як тепер модно казати.
5) Але зачистили, як у нас звикло буває, не до кінця. Закон "Про місцеве самоврядування в Україні" постановляє, що до повноважень обласної чи районної ради входить «прийняття за пропозицією територіальних громад рішення щодо проведення КОНСУЛЬТАТИВНОГО ОПИТУВАННЯ з питань, які стосуються їх спільних інтересів» (ст. 43).
Поняття дорадчого опитування громадян України (консультативного референдуму) було прописано в ст. 46 згаданого Закону "Про всеукраїнський та місцеві референдуми": «результати дорадчого опитування розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами».
Закон відмінили, але суть поняття лишилася.
6) Чи можна приймати на такому референдумі рішення про сецесію певного регіону (області, району, їх сукупності)?
Звичайно, ні. «Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України» вказує стаття 73 Конституції України.
7) Отож, якби мав виглядати легальний сецесійний канал для реалізації сепараційних інтенцій законопослушного громадянина:
– обласна рада приймає – в межах своїх повноважень – рішення про консультативне опитування з питань сецесії (обмежень на спектр питань такого опитування чинне законодавство не передбачає, лиш би стосувалося спільних інтересів територіальних громад, тобто більше двох одиниць);
– обласна ж таки рада проводить такий референдум; і на цьому, судячи з соціологічних опитувань – поки що – мало би і закінчитися: законослухняні сепараціонуючі громадяни мали б побачити свою меншість і, переконавшись у ній, суспільно усправедливити статус-кво, делегітимувавши радикальні протести;
– якщо ж, скажімо, станеться так, що домінуюча частка (що юридично називається кваліфікованою більшістю) висловиться за зміну статус-кво, то виходячи з результатів опитування Верховна Рада повинна була б прийняти політичне рішення, одним з варіантів якого би могло бути рішення про всеукраїнський референдум з питаннями, сформульованими, виходячи з результатів місцевого опитування – особливо, якщо результатом буде прагнення федеративного устрою чи при прагненні сецесії.
8) От тоді можна починати дискусію про те чи потрібен Україні Донбас, а точніше дискусію про сутність України – чи це країна спільності людей, що мешкає на території держави Україна, чи це країна спільної території людей, що мешкають в державі Україна. Більшість українців, звичайно, має свою думку з цього приводу, і більшість з цієї більшості вважає, що їх думка є думкою більшості.
Але позволю нагадати про п.2 і висловити застереження, що раніше згаданого в п.8 моменту починати цю дискусію не варто – надто вона потенціює черговим суспільним розщепленням, що в умовах агресії зовсім не є помічним.
14.04.2014