Нова казка. Про Майдан

Коли розповідаєш дітям казку, вони часто запитують у тебе: а то правда? А чортик насправді існує? Я не знала відповіді на це запитання. Але тепер, коли спочатку дитиною, а потім з дітьми я перечитала всі казки народів світу, а згодом без дітей – наукові праці антропологів Джозефа Кемпбела, Джеймса Фрезера, Володимира Проппа про історичні корені фольклорної казки, і коли впродовж трьох зимових місяців побачила на власні очі, як вона твориться, я точно знаю і готова сказати дитині те, що більшість дорослих вважатиме нісенітницею: все, написане в казках, – правда, і чортик насправді існує..

Ця казка писалася нами усіма – в день по сторінці. Священики, айтішники, ультраси, козаки, «афганці», поети, альпіністи, буддисти, гуцули, а також сенатори, аматори, посли і держсекретарі, Далай Лама, Папа Римський, Джордж Клуні і навіть сам Термінатор Шварценеґґер ставали частиною нового міфу.

На Майдані дійсно було, як у казці. Адже стільки любові та взаємопідтримки просто так не буває у нашому профанному житті. Майдан пройшов випробування усіма стихіями – вогнем, водою, вітром, морозом. І навіть вітер був на нашій стороні та завжди віяв у бік ворога. От і не вір у чудеса...

Ось ще одне казкове спостереження майданівця: спускаємося з Юрком у метро на Хрещатику. На підйом їде чувак у костюмі Бетмена, усміхнений такий. Кричить до всіх: “Слава Україні!”. Ті, хто спускається, відповідають: “Героям слава!” – і їдуть далі так, ніби нічого незвичайного не сталося і ніби вони щодня вітаються в метро з Бетменом  такими гаслами.

«Немає нічого» за якісь лічені години перетворювалось на склад продуктів, і з того «нічого» (як із сокири) варилася найсмачніша юшка на світі. А коли тобі було дуже страшно і здавалося, що це кінець, раптом починала грати чарівна сурма і піднімала дух, даючи знак, що музи з нами (хто був цей майданівський сурмач?).

Діти також стали творцями і героями нової казки. Вони гралися у «беркута», у листах до Миколая просили врятувати Україну, а замість колискової вимагали співати національний гімн. Наша 4-річна Варвара декларативно вимовляла слово «тітуска», бо зрозуміла, що у такий спосіб кожен раз опиняється в центрі уваги дорослих.

Майдан був сакральною територією, і мені повсякчас хотілося перехреститись на вході і виході, як це робиться у церкві. Він став тією Країною Мрій, де кожен ставився до ближнього з повагою й увагою, де кожен робив те, що вмів найкраще і до чого мав найбільшу схильність. Хтось умів добре варити борщі, а хтось – змішувати «коктейлі», хтось читав лекції, а хтось їх слухав. З кожного по можливостях, кожному по потребах – ми практично побудували омріяний казковий комунізм на головній площі країни.

Але у справжній казці межа зі світом інфернального проходить десь далеко у чорному лісі за тридесять земель, а тут тіла загиблих складали біля «Макдональдса», де я ще вчора мирно пила каву. Смерть була персонажем у різдвяному вертепі або у кіно, а тут лінія фронту проходила поруч з твоєю тролейбусною зупинкою. І я не можу змиритись з тією кількістю смерті, яку носили повз мене на ношах того страшного ранку.

Тоді дожити до ранку вже було чудом. Чи просто сісти, притулитись спиною до стіни і задрімати на пару хвилин. Хтось зі сцени зацитував Шевченка: «Світає, край неба палає». Того разу разом із сонцем палали шини. Чорні круглі шини і золоте кругле сонце стали нашими оберегами від сил зла. Чудом було також просто напитись чаю.

Ще одним майданівським магічним оберегом для мене став національний гімн. І хоча після кривавих ночей розгону я досі боюся його співати і лише недавно перестала оглядати дахи на предмет наявності снайперів (втім, досі ненавиджу петарди), та саме тут нарешті зрозуміла його суть і намагалась проспівувати куплети усвідомлено – як молитву. Дивно, як гімн поступово став молитвою. Можливо, це трапилось тому, що вони часто існували поруч і завжди виконували однакову функцію – підтримання бойового духу. А можливо, просто все, що ти робиш серцем, рано чи пізно стає молитвою.

Майдан став не лише країною мрій, а й країною парадоксів. Тут «екстремісти» вночі біля бочки могли на добрій англійський вести політологічні бесіди з єврокомісарами, футбольні фанати захищали мирне населення від «правоохоронців», водії охороняли свої автівки від даїшників, «антифашисти» катували й убивали мирних «фашистів», які читали книги і розмальовували каски у вільний від боїв час.

Іноді Майдан був схожий на романи Дюма: підступні гвардійці кардинала проти благородних мушкетерів короля нагадували протистояння «Беркуту» та Самооборони, а придворні інтриги й таємні змови Фірташа з Льовочкіним проти «Сім’ї» викликала в пам’яті забуті з юності сюжети боротьби кардинала Мазаріні та Фронди.

Майдан породив безліч казкових безіменних героїв. Пам’ятаєте, як машиніст метро сказав правду пасажирам своєї електрички, дзвонар з Михайлівського будив місто в годину біди, одна мініатюрна дівчина на ім'я Віка цілу ніч тягала столітрові бідони з чаєм для повстанців, батько моєї товаришки з паличкою шкандибав на Майдан у години небезпеки, одна бабуня принесла у пакеті ковдру на саму передову, щоби кинути її у вогонь і цим хоч на мить спинити ворога. Потім вона ще довго стояла і благословляла під кулями і гранатами бійців, які благали її відійти у безпечне місце. А ще був один хлопчина, що кричав «Стоїмо» тоді, як усі ми тікали вниз по Інститутській. Чи живий він, той відчайдух?  

Він став моїм міфічним героєм. Як і всі, що полягли. Бо коли читаєш оповіді про Небесну Сотню, розумієш, наскільки права Ліна Костенко – кулі, дійсно, примхливі, як дівчата, й обирають найкращих. Схожу думку висловили (тільки вже прозою) наші дівчата на роздачі: у дні, коли все спокійно і безпечно, у черзі за гарячою їжею стояли здебільшого дивні люди, які не дивились в очі і не дякували. А коли на Майдані було страшно і стріляли, у черзі чомусь опинялися лише привітні хлопці з закопченими обличчями і світлими очима, які щиро усміхались і не могли надякуватись за смачний чай. І ми не знали, як надякуватись їм за те, що вони робили для нас, як дати їм не просто чай, а зірку з неба.

Наша казка не закінчилась. Україна продовжує чудувати – країна чудес, де зрадники отримують міністерські портфелі, дезертири посідають високі державні посади, брехуни називаються журналістами, вбивці – правоохоронними органами. Країна навпаки чи навиворіт. Коли нарешті ми одягнемо країну правильно?

Казка нас вчить, що добро завжди перемагає зло. І наші міфічні герої з дерев’яними щитами у пластмасових касках і з петардами в руках таки перемогли озброєного по вуха багатоголового монстра і його психічно хворих слуг-садистів. Як влучно помітив один із оборонців Майдану, міф про 300 спартанців чи 300 героїв Крут вперше  не реалізувався. Ми зламали стару міфологему і дали старт новій історії людства, де маленький дух перемагає велику матерію. І Майдан має стати тією магічною закваскою, яка буде рости і набухати, набухати і збільшуватись, як дріжджове тісто на Великодню паску, і з неї ми випечемо нову країну.

То ви ще досі вагаєтесь, що відповідати дітям на питання про те, чи все у казці правда?