А Збоїща проти...

Народний дім «Просвіта» на Збоїщах став минулого року одним з найамбітніших проектів управління культури ЛМР, і навіть потрапив до рейтингу культурних подій року Української Правди. Віддати старий «клуб» (як його називають місцеві жителі) під керівництво молодих та сучасних культурних менеджерів було рішенням сміливим і, як виявилося за рік, досить провокативним. Накопичене роками невдоволення станом району жителів Збоїщ, підсилене всеукраїнським «майданним» настроєм, вилилося у запеклі суперечки на громадських зустрічах.

Після першої розмови з громадою у досить вузькому колі, Вікторія Швидко (директорка) та Оля Райтер (художня керівничка) не злякалися, і вирішили зібрати ще ширше коло незадоволених їхньою роботою. Звіт, запрезентований громаді, включав як найдетальнішу інвентаризацію усього, що дісталося їм у спадок від попередників (досить скромні набутки, варто зауважити). Також було оприлюднено повний фінансовий звіт про заробітні плати усіх чотирьох працівників Народного дому, і звіт про залучені керівниками спонсорські кошти (загалом 37 700 грн. протягом року).

Як не дивно, це не викликало жодного визнання чи хоча би мінімального схвалення у більшості аудиторії. Відновлене водо- та електропостачання будинку тут сприймають як належне, а фактично наново створений санвузол – як дивну забаганку нового керівництва. Натомість нарікають, що Народний дім постійно був зачинений, на роботі «їх» не було, і значить зарплату вони отримували просто дарма. У «кулуарних» обговореннях також особливо обурюються звітністю за спонсорські гроші. «Як то вони з власної кишені виклали 12 тисяч на ремонт? Якщо так, то вони мільйонери! Інакше нормальна людина таких грошей не віддасть на чуже добро. А якщо вони не мільйонери, то за чий рахунок вони збираються то повертати?» – аргументує старша пані вже на виході з обговорення. Чоловіки, що стоять поруч, схвально їй кивають. Переконати їх, що ще є хтось, готовий працювати заради ідеї та збирати гроші на «суспільне благо», видається мало ймовірним.

Раптом хтось згадує, що саме на спонсорські гроші було куплено проектор та екран для кінопоказів, і усі починають підтакувати – мовляв, і за їх молодості сюди ходили на кіно. Коли ж запитуєш, чи це не добре – що кіно знову будуть крутити – відповідають, що молодих керівничок все одно треба усунути. І поставити когось місцевого, хто би розумів, що насправді треба громаді. На тому крапка, обговорювати немає чого.

Про культурні акції теж, кажуть, нічого не чули. Між тим, протягом року у Народному домі «на ремонті» відбулися святкування Великодня з акустичним концертом, театральні майстер-класи і презентація дитячих сценічних читань, кінопокази від Wiz-Art’у, Збоїща Video Project (діти самі знімали та монтували відео про свій район, одна з учасниць навіть написала пісню, яку записали на студії звукозапису) і вистава «Близнюки» у постановці студентів КіМ ЛНУ. Це вже не кажучи про те, що про існування Народного дому дізналося значно ширше коло людей, аніж можна було сподіватися.

Нові ініціативи завжди просуваються зі скрипом – традиція має високу опірність, особливо у районах, віддалених від центрів інновацій. Звісно, і на Збоїщах діти сидять в інтернеті і зависають у соцмережах. Але тут не влаштовують (принаймні досі не намагалися) «Майстерень Міста», Ровер-фестів чи інших ініціатив, здатних залучити усі вікові категорії мешканців до активного соціального життя. Анімація культури видається складною справою не тільки в Україні – над вирішенням культурних проблем периферії б’ється, здається, уся Європа. Проте, є одна особливість, яка дуже відрізняє ці процеси на пострадянському просторі: у нас чомусь на побутовому рівні вважається пристойним не тільки не розуміти, але і різко засуджувати будь-яке не-традиційне (не вишивки-хори-Шевченко-у-рушниках) мистецтво. Найяскравішим аргументом одного з активістів збоїщанської громади, пана Юрія, було: «Не треба нам тут робити «Дзиґу»!». Натомість, коли день перед тим на Збоїщах запрошені студенти факультету культури і мистецтв ЛНУ презентували виставу «Близнюки» за мотивами повісті Шевченка у досить сучасній музичній формі, то той-таки пан Юрій щиро захоплювався постановкою, і тішився, що таке можна побачити на районі. Прямого зв’язку між свіжим та влучним трактуванням класики і умовною «дзиґою» він, вочевидь, не бачить.

Проект Народного дому, створений волонтерами-дизайнерами

Звісно, помилок припустилися і молоді керівниці. Вони визнають, що замало спілкувалися з народом (хоч регулярно поповнювали інформацію про роботу в Народному домі на сайті та в соцмережах), зовсім не працювали з місцевою церквою та не були достатньо публічними на місцевому рівні. Першим їх кроком після народних обговорень стала відкрита – у буквальному сенсі надворі – зустріч з лідером гурту «Тартак» Сашком Положинським. Якщо чесно, то у неділю така атракція на Збоїщах могла би зібрати і більше зацікавлених. Особливої уваги заслуговують ті глядачі, що ще від минулого Великодня не долучаються до усієї спільноти, але стоять на «безпечній відстані» біля умовної огорожі. Ці молоді люди, що, напевне, живуть десь поруч, очевидно не бажають «зливатися з натовпом»: питань не задають, на заклики сідати до гурту відмовляються, тільки вже після усієї розмови по черзі фотографуються з Положинським на телефони.

Сам гість, був, насправді, дуже влучно підібраний. Положинський не поводився як відомий співак – радше нагадував якогось активіста руху «за осмислене життя». Розповідав про свій район, про підліткові заняття, про те, як насправді варто бути відмінником і як приємно, коли батьки тобою тішаться. Говорив досить просто і без зайвого пафосу про те, що часто для успіху потрібні не гроші, а саме люди: однодумці, команда, помічники. Доводив, що одне вибите вікно може і виглядає більш ефектно, проте одна вивчена книжка все одно більш ефективна. На запитання, чим для нього самого є ця досить неформатна зустріч на околиці Львова, Сашко Положинський відповів:

Я збираю каміння зараз. Насправді, значна частина мого життя – це процес взаємодії з людьми. Десь люди допомагають мені, десь людям допомагаю я. І цей процес постійно перетікає туди-сюди, інколи два потоки ідуть одночасно, інколи вони переливаються, розтікаються, різні люди живуть своїм життям, а потім знову сходяться в одній точці.

Я вважаю, що якщо те, чого я досяг у житті, можна назвати якимось успіхом, то моєї власної заслуги там, можливо, відсотків 10-20. Все інше – це допомога інших людей. Музикантів групи «Тартак», людей, які свого часу допомогли особисто мені чи допомогли всім нам, людей, які щось підказали, порадили, підтримали… З цього всього я для себе зробив висновок: якщо ти користуєшся допомогою одних людей, то ти завжди мусиш бути готовий віддавати цю допомогу іншим людям. І зараз для мене – це можливість допомогти. За великим рахунком, з більшістю присутніх тут людей я мав би нагоду чи можливість зустрітися, поспілкуватися за інших обставин. З Олею (Райтер) чи Володимиром (Бегловим) ми могли би на якомусь проекті зустрітися, з кимось – на концерті або просто в місті, і так далі. Але, коли ми всі разом зібралися, то це можливість уже безпосередньо обмінятися емоціями і думками, і в тому числі – в чомусь допомогти одне одному.

Якщо я щось в житті знаю, чув, то мені хочеться це донести до інших людей. У мене є товариш, який каже, що є чотири стадії допомоги людям. Перша стадія – коли ти допомагаєш віддаючи, другу і третю пропустимо, а четверта і найвища стадія – коли ти допомагаєш беручи. От зараз фактично, я допомагаю беручи. Тому що нічого особливого я не роблю, але люди, які мене сюди запросили, вважають, що я їм все ж таки чимось допомагаю. Насправді ж я зараз також дуже багато отримую. Отримую від вас позитивну енергію. Ті запитання, які ви мені тут ставите, і на які я даю відповідь – вони мені самому в житті щось допомагають зрозуміти. Тому зараз я в ситуації, коли допомагаючи, я отримую значно більше.

Аудиторія – а зібралося більше півсотні осіб – не складалася суцільно з місцевих мешканців. І, на жаль, зовсім небагато власне збоїщан захотіли поставити запитання до гостя. Помітно було, що у такому форматі тут досі виступали хіба що депутати. А «люди з телевізора» навряд чи сприймаються як співрозмовники, радше – як перформери.

Проте, загальний настрій, ясна річ, був значно позитивніший, аніж на попередніх обговореннях. Особливо коли наприкінці Положинський закликав усіх до спільної знимки на сходах – милий та дуже домашній епізод. Дівчата – зокрема Оля Райтер, що співмодерувала зустріч, постійно нагадували, що гуртують усіх зацікавлених для роботи у Народному домі, і запрошували долучатися. Старанно збирали телефони, адреси та будь-які координати для комунікації.

Ми поцікавилися у Вікторії Швидко, як змінилися найближчі плани їхньої команди після останніх подій, і що найближчим часом буде відбуватися у Народному домі «Просвіта»:

Ми вже зараз знайшли реальних людей, котрі будуть займатися тут з дітьми у трьох напрямках. Це музика: у нас є молода вокалістка і піаністка, яка буде приходити двічі на тиждень і займатися з дівчатами співом, і паралельно готувати свято матері. Плюс, у нас є вже літстудія – дуже приємні молоді люди, які мають програму для дітей-підлітків, з тим, щоби навчати їх неформально літератури і привчати їх до літератури. Вони вже вислали нам свою презентацію, і мені здається, що вона просто розкішна. І я сподіваюся, що і батьки, і діти оцінять достойно те, що вони пропонують. Також у нас є план зробити школу журналістики – проектну, на декілька місяців (думаю, два, максимум - три). Там ми попросимо дітей, якщо їх це буде цікавити, збирати історичні довідки у старших жителів району, щоб почати робити такий собі архів історії збоїщан. Нам підкинули таку ідею на попередній зустрічі. Ну і паралельно, у нас постійно з’являються нові люди, які мають багато ідей, і ми сподіваємося разом з ними реалізовувати їх у життя.

З найближчого – ми хочемо зробити для дітей майстерню писанкарства за тиждень до Великодня, і потім – маленьке домашнє Свято Матері. Ми зорганізували місцевих діток, вони дуже активні, вже повивчали свої вірші, хоча ще до Свята місяць… Словом, в такому весняно-позитивному руслі зараз працюємо.

Вікторія підкреслює, що господарських справ попереду ще більш, ніж достатньо – фактично, відремонтована тільки одна кімната. Але зараз вирішили зосередити сили на роботі культурно-організаційній – адже саме відсутність традиційних свят і гуртків особливо зачепила місцевих мешканців. Тож зараз молоді роблять послідовні кроки назустріч громаді, власними ресурсами вишукують волонтерів і залучають до облаштування Народного дому на Збоїщах усі контакти, напрацьовані «Драбиною» та Wiz-Art. І дуже хочеться сподіватися, що громада хоч трохи зменшить свій рівень скепсису у ставленні до молодого ініціативного колективу, а натомість спробує їм допомогти наявними ресурсами. Бо, фактично, успіх амбітного проект «Народний дім на Збоїщах» залежить не тільки і не стільки від його керівників, управління культури чи кількості вкладених туди грошей, скільки від якості громадського діалогу та самоорганізації навколо цього осередку.