Виголошена на львівскім концертї в 75-ті роковини народженя Тараса Шевченка.
Не першій раз збирається львівска громада на вечерниці Шевченкові. Єго имя, єго идея скликує нас щорічно святкувати се народне свято. Та не тілько у Львові і більших містах Галичини, Буковини і далекої України, але по місточках, селах, та хуторах, навіть на чужинї, де тілько бється щире руске серце, де найдеться хоч одна тямуща людина, збираються одні прилюдно, а инші потай миру, помянути кобзаря України-Руси.
Чому-ж Тарас Шевченко став тим народним лицарем, що єго слава не вмирає, а що-рік ширшає і красується усе свіжим вінцем? що єго имя сіяє у громадї народних героїв найяснїйшим сяєвом? що єгo "світоч правди і волї" палає незгасимим огнем? що єго слово стає нам живущою-сцілющою водою — а єго поминки стали cвятом народним? Не вже-ж Шевченком починається і кінчиться наше народне житє та истнованє? не вже-ж наша минувшина така темна, що на єї виднокрузї не зможемо вказати нї оден свиточ, щоб ним повеличатись?
Може оно трохи й дивна і не всякому зрозуміла проява, а все ж она природна і конечна в нашім розвитку народнім.
Розкриймо лише минувшину України-Руси до-Шевченківскої доби, загляньмо до неї з того часу, як загомонїли звуки Тарасової кобзи, а тогдї зрозуміємо, чого стоїть Шевченко, чому з такою шаною єго поминаємо перед усїма народними лицарями?
Більш тисяча лїт сягає писана память про нарід україньско-рускій. Славивсь він уже в глибокій старовинї могучою державою, високою, як на той час, хоч з чужого грунту пересадженою культурою. Однак не довелось народови україньско-рускому з тої князївско-боярскої доби виявити свого духа самостійного рідною мовою. Одалеки від боярских княжих теремів славив нарід своєю непозиченою мовою давних поганьских богів у колядках, щедрівках та инших піснях, або мати приспівувала, як "малого сповивала, з малим розмовляла". А тимчасом "Князї кують коромоли, не дбають об вірї і людях". Не можна було з того добра сподїватись: "Помста за помсту, кара за кару, лихо за лихо! Кончились віки, сповнилась чаша, грім розпалився: Суд неминучій, суд невмолимий, написана доля!" Пропала "Русь из князями", лишилась тілько
"Земля чорна копитами
Поорана, поритая,
Кістьми земля засіяна
А кровію политая...
І журба-туга на тім полї
Зійшла для руської землї."
Настав опісля новий лад, та не з добром для народу україньско-руского. Шляхотскі вільности Польщі переманили до себе князїв та бояр руских, из заходу повіяло супротивним духом цивилизації, чужої рускому народови, що закрїпощений не мав собі просвітку, окрім тужливої піснї та казки, збереженої під сїльскою стрїхою курної хлопскої хати.
Зірвалось на останку "на Татарских шляхах" буйне сїчове лицарство козацтво, бушувало мов степовий вітер по Днїпрових лугах та островах, боролось завзято проти усякого насилля й степових орд, та не придбавши собі широкої підвалини в масї народу — занепало. Нестало "Сїчи, пропав і той, хто всїм верховодив". Тілько
"Чайка скиглить лїтаючи,
Мов за дїтьми плаче:
Сонце грїє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують.
Засумувався Днїпро-Словутиця, що нераз носив у Царгород чайки "завзятих чубатих Славян", як правобіч єгo розпаношилась польска шляхетчина, а лївобіч московске дворянство. І тут і там глядїли потомки колишнього козацтва на "люд посполитий" з висоти своїх виторгованих привилеїв, а доля того занапащеного поспільства, званого тепер мужиками, була така-ж незавидна, як і в давну давнину, коли их звано рабами, або опісля хлопами. Сивоусі слїпці, епиґони давних козаків-бандуристів, виспівували лише про гірку зневагу, якої дізнало козацтво, або скрізь сльози кепкували з безвідрадного положеня народу україньско-руского, що коротав свою щербату долю у непроглядній темряві.
Аж ось стало на світ благословитись. Не з пишних паньских палат, не з великих городів, але з убогої хати кріпацкої україньского Вефлеєму засіяла зоря на цілу Україну 75 лїт тому, як народився там "апостол правди і науки".
З-під соломяної стріхи відозвався спів поета нового, окремого, самостійного — то не Ґете анї Шиллер, не Мицкевич або Пушкин — се Шевченко. "Єгo поезія се була пісня, яку заспівав нарід устами свого избранника, свого передового чоловіка", як каже справедливо Костомарів,— "такій поет, як Шевченко, не тілько живописець народного побиту, не тілько співець народного чутя, народних подїй — се провідник народу, воскреситель нового житя, — се пророк!"
Шевченко набравшись освіти не з школи, а з житя, з-поміж освічених людей, виявив у своїх піснях весь світогляд україньско-руского народу, єго потреби й бажаня, всякому зрозумілою, рідною кожному мовою.
Згадав він нашу славну бувальщину, згадав завзяте лицарство-козацтво і заплакав на могилах, що вкрили нашу славу й волю.
"Од козацтва, од гетьманства
Високі могили, —
Більш нїчого не осталось."
Однак хоч такою славною показалась Шевченкови Україна з гетьманьством-козацтвом, він проникнув єї своїм віщим духом, розкрив грїхи спаношеного козацтва перед народним судом, виявив нам правдиву нашу исторію і показав нам:
"Чия правда, чия кривда
И чиї ми дїти."
Ввійшовши з-під соломяної стрїхи, з-поміж люду закрїпощеного тяжкою неволею, правдиву нашу исторію і показав нам:
"Чия правда, чия кривда
І чиї ми дїти."
Вийшовши з-під соломяної стрїхи, з-поміж люду закрїпощеного тяжкою неволею, знав Шевченко усї думки і нужди народні, він бачив усю кривду, яку чинили безборонному народови. Він заглянув у саму глибину народної душі і виспівав у чудових піснях всю нашу недолю, наше горе, нашу зневагу. Всяка проява житя народного відбилась наче у чистому зеркалї в поезії Шевченковій. "Де по всїй Українї одно серце, щоб не порушилось в груди на відгомін Кобзаревої піснї? де око, щоб у той час не зайшло сльозою? Байрона розуміє 2 миліони Англичан, Ґетого миліон Нїмців, Словацкого ½ миліона Поляків — Шевченка слухає, розуміє, і з ним співає 15 миліонів Pусинів... Тим він і великій, тим і висшій по-над усїх поетів!"
Так оцінив нашого Шевченка Поляк Свєнцицкій.
Тарас Шевченко відгадав таємничі струни нашої душі народної, він зрозумів силу нашої мови, а в єго піснях озвалася ціла душа, уся дума нашого народу, на єго голос пробудилась ціла україньско-руска земля. Шевченко став поетом справдї народним, речником нашого народу перед світом. Він сміливо виповів нашу кривду, виказав наші права на истнованє серед инших народів і весь мир завізвав до суду над заподїяною нашому народови кривдою. Тарасова кобза озвалась отже не тілько по Українї голосним гомоном, але й по чужинї почули єї голос і зглянулись на давно забутий, вичеркнений з европейскої карти нарід україньско-рускій.
Шевченко єсть отже не тілько нашим народним поетом, апостолом правди і науки, але й ґенієм нашої будущини.
Пробудивши нас до нового житя, вказав нам Шевченко ясну дорогу, якою нам треба простувати, він навчив нас любити свій рідний край, свій нарід, свою мову рідну...
"Нема на світї України
Немає другого Днїпра! —
кличе Шевченко, а хоч вдова-Україна
"Обідрана по-над Днїпром плаче, —
велить він
"Полюбити щирим серцем
Велику руїну. — У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полї...
В своїй хатї своя правда
І сила і воля!"
З гіркими докорами виступає Шевченко проти україньского паньства, проти "политих чорнилом земляків", що цурались мужичого народу і єгo мови та по московски
так і чешуть
Сміються та лають
Батьків своїх, що з малечку
Цвенькати не вчили по московски —
Може батько останню корову
Жидам продав, поки вивчив "образованої" тої мови.
Та чи й нинї усї сповняємо сей заповіт нашого великого учителя, чи не понехуємо нашої найкрасшої з посестер славяньских, україньско-рускої мови, а гонимо або за якимсь "общелитературним" або "паньским" язиком?
У нас самих отже велика частина вини за ту зневагу, за те лихо, яке спадає на наш нарід.
"Гірше врага свої дїти
Матїр розпинають."
Полюбити свою рідну мову і країну, просвітитись справдїшньою наукою, "і чужому научатись й свого не цуратись", приказує Шевченко, а відтак нести сю науку поміж нарід, з щирою любовію обіймаючи "найменшого брата".
Таку високу идею проповідував Тарас і она стала покликом людей нових змагань, програмою "народовців". Правда, що всяка нова идея не зразу приймається між людьми, але она неперечно що-раз ширшає і тілько она одна може нас довести до справдїшнього поступу, може дати нашій народности крїпку підвалину до культурного розвитку, може придбати народови нашому того значіня, якого не могло єму дати анї княже боярство, анї лицарске козацтво.
Шевченковими піснями стались ми тим, чим єсть народність україньско-руска і чим она бути може. Ми знаємо, де нам простувати, — розуміємо, чого ми бажаємо і домагаємось.
Нарід, що стілько віків стояв на сторожи Европи проти диких орд азійских; що борючись за свою волю засївав степ широкій високими могилами; що зрозумів братерску рівність, поки ще француска революція виступила за "права чоловіка"; що по Гомерівски вславив у думах славних лицарїв, — такій нарід не загине марно в исторії, він має право на будущину.
Не сповнив ще нарід наш свого посланництва, він стоїть у починї великого дїла.
Не бажаємо ми повороту боярства анї гетьманщини, — не гонимо за мрїями. "Було колись, минулося, та вже не вернеться". Стоїмо на реальній підвалинї народного розвитку. Не цураємось нашого народу забутого, не понехуємо рідної нашої мови, якою нарід виспівав піснї найкращого лиризму, зложив славні на всю Славянщину думи; не відрїкаємось братної нам України, але й не віддаємось у послуги нї чужим, нї сусїдам. Дорожимо нашою народностію, нашою милозвучною мовою; нашою бувальщиною, славними дїями лицарїв-козаків, котрих неуки бунтівниками прозвали.
Нарід українсько-рускій нїколи не повставав до расової боротьби з сусїдами, так і Тарас Шевченко не був пропаґатором ненависти і незгоди, а бажав яко "апостол правди і науки", щоб усї Славяне
"Стали добрими братами
"І синами сонця правди".
Отже вважаючи себе окремим народом, бажаючи собі самостійного розвитку і приналежних нам прав народних, не заперечуймо нї одному народови єго сути поруч з нами. Спільна праця для добра нашого народу, просвіта темних незрячих братів, подвигненє нашої народности з упадку — се наша мета ясна, проста і правдива. Не лякались ми почати нашого дїла тогдї, коли наш нарід знехтовано і вичеркнено з исторії, не жахаємось тепер ити дальше дорогою, освіченою ясно Тарасовим світлом, коли і світ вже бачить, що "ще не вмерла Україна"!
"Встане Україна
І розвіє тьму неволї,
Світ правди засвітить
І поклоняться на волї
Невольничі дїти."
[Дѣло]
01.04.1889