Ярослав НУДИК

Революція гідності далася українцям дорогою ціною. Досі – більш як півтори сотні людей вважають такими, що пропали без вісти. Досі – в українських та закордонних шпиталях рятують десятки важкопоранених. Досі – навіть на сороковий день після найбільш масового розстрілу людей – 20 лютого – Небесна сотня поповнюється Героями. І тоді знову на Майдані лунає неймовірно тужливий діалог між матір'ю та сином – лемківська пісня «Гей, пливе кача» у виконанні «Піккардійської терції». Як пісні відкривають коди доступу до історичної пам'яті українців та що тепер робити тим, хто залишився живим на Майдані, – у розмові з солістом вокальної формації Ярославом НУДИКОМ.

 

 

 

Код доступу – відкритий

 

 

– Як давня народна лемківська пісня «Гей, пливе кача» опинилася в репертуарі «Піккардійської терції»?

 

– У нашому оточенні всі – художники, музиканти, поети – постійно співали її на застіллях та різних збіговиськах. А ініціатором завжди був львівський художник Ігор Павлюк, який заспівував перші ноти, а ми одразу підхоплювали. І попри те, що любили її ще зі студентських часів, руки до професійного запису дійшли, коли працювали над нашим альбомом «Антологія. 2». Туди увійшли виключно українські народні пісні, зокрема й ще одна лемківська – «Зродилися терки» в обробці Миколи Колесси. Якщо з іншими фольковими композиціями ми експериментували, то в «Гей, пливе кача» вирішили нічого не міняти. Залишили оригґінальне виконання – соло веде той самий Ігор Павлюк, лише дещо гармонізували аранжування.

 

Досі бачив лише один неґативний відгук – якийсь москалик написав у фейсбуці, що «Пливе кача» у виконанні «Піккардійської терції» нагадує йому хрести та черепи. Я це сприймаю як думку невігласа.  

 

– За останні два місяці «Гей, пливе кача» у виконанні піккардійців звучала, мабуть, у сотні разів частіше, ніж протягом усіх 13 років її «піккардійського» життя. Як Ти вважаєш, чому власне вона стала реквіємом Небесній сотні?

 

– Уперше вона прозвучала на Майдані під час похорону білоруса Михайла Жизневського на прохання його найближчого товариша. На жаль, ми не були з хлопцем знайомі. Тому історію розповідали сусіди Жизневського. Це була його улюблена пісня, яку вони часто з побратимами співали на Майдані. Сам він народився в Гомелі, але останнім часом мешкав у Білій Церкві на Київщині. «Піккардійська терція» тричі була там із концертами. Одного разу – власне, з фольковою програмою. Можливо, він був на одному з наших концертів у Білій Церкві, можливо, почув у Інтернеті. Бо власне зі сцени Майдану ми її жодного разу не співали. Для нас самих стало несподіванкою, коли всіх Героїв почали проводжати на той світ під «Гей, пливе кача».

 

 

– До січня цього року «Піккардійська терція» співала на похороні лише раз – Станіслава Венглеша – одного із засновників «Солідарності». А відтепер ваш спів асоціюється з масовою загибеллю Героїв. Для Тебе такі конотації є емоційно комфортними?

 

– Звісно, заспівати оптимістичний гімн Майдану було би, як Ти висловилася, емоційно комфортніше. Але у фольклорі чомусь найбільше запам'ятовується та чіпають за живе власне мінорні пісні. На долю українців випало стільки страждань та випробувань, що автори переповнювалися сумними емоціями й вкладали їх у слова та музику. А особливий пласт – це, власне, поховальні пісні, настільки тужливі, що неможливо втримати сліз.

 

У них закладений історичний код нації, зрозумілий будь-кому. Так, як у «Пливе кача». Бо кожна мати розуміє, що виховує сина не для того, щоби відпускати на війну, будь-який чоловік не хоче загинути на чужині, сестра чи брат не готові втрачати найближчих. Сьогодні мені вже важко уявити собі прощання з Героями якимось іншим твором. Людина, яка написала цю пісню, перепустила її через серце. Тому зараз із автором в унісон плачуть сотні тисяч людей.

 

 

Музика – це психотерапія

 

 

– Багато людей зізнаються, що Майдан змінив їхнє сприйняття музики. Скажімо, абстрактні раніше слова гімну набули об'ємності, викликають сильні емоції та справжній патріотизм. У найтривожніші моменти люди ним оберігаються, мов щитом. Те саме і з «Пливе кача». Ти відчуваєш подібне переосмислення?

 

– Ми виросли в Галичині, виховувалися на нашому гімні. Ми досить часто виконували його перед величезними аудиторіями – на стадіонах перед грою нашої збірної з футболу, на сцені Майдану. І завжди відчували трепет. Тому нині зворушливо спостерігати, коли замість «реґіонального» гімн почав набувати статусу загальнонаціонального. Його співають російськомовні українці в східних реґіонах, вірні присязі військові в Криму. Гімн тепер об'єднує.

 

Щодо «Пливе кача», то вона завжди викликала сльози. Утім тепер – особливо. Після страшних подій на Майдані ми всього раз її виконували – на концерті-реквіємі Небесній сотні в Гусятині Тернопільської області. Люди попросили. І коли ти стоїш на сцені, то відділений своєрідним бар'єром від слухачів, а тут – ми всі стояли поруч і ридали. І жінки, і діти, і дорослі сильні чоловіки. Музика – це психотерапія. Навіть емоційно ми її тепер по-іншому співаємо, бо перед очами постають страшні кадри.

 

 

Можна згадати і ще одну пісню, яку Майдан «воскресив» – «Переведіть мене через майдан», на слова Віталія  Коротича сорок років тому. Найбільш вірогідно, що він її написав про зібраний Сталіном у грудні 1930 року в Харкові великий псевдоз'їзд кобзарів. Диктатор дуже не любив цих музик – сліпих патріотів, які співали на площах та майданах, – тому дав наказ, щоби по дорозі їх усіх розстріляли. Вони теж належать до Небесного воїнства, лави якого поповнили загиблі на Майдані.

 

– А серед Героїв Небесної сотні є друзі чи знайомі учасників «Піккардійської терції»?

 

– Немає. Я лише читав біографії кожного з загиблих. І, окрім величезного жалю, відчуваю страшний сором. Мені соромно, що я там не був серед них. Що я залишився живий. Відчуваю себе в боргу перед Героями та їхніми родинами. Шкода, що людська пам'ять – коротка. Тому принаймні я робитиму все для того, щоби люди не забували своїх Героїв. Для прикладу, нас часто питають – чи писатимемо про Небесну сотню якусь пісню. Спеціально – ні. Щоби не було піару на смертях. І, слава Богу, піккардійці в цьому питанні солідарні. Можливо, коли емоції вщухнуть, щось і народиться. Але нині, крім жаху і внутрішнього неспокою, нічого ми не відчуваємо.

 

– На Помаранчевій революції короткочасним, але сповненим оптимізмом хітом було «Разом нас багато», на Майдані, на жаль, хіт сумний. Як революції впливають на мистецтво співу? Чи змінився хіт-парад музичних уподобань українців?

 

Думаю, що Революція гідності вплинула лише на тих, хто відкритий для впливу, хто вміє думати. А якщо людина не аналізує, що відбувається, то вона й не змінює життєвих пріоритетів. Це для неї лише пересічна подія, про яку почує в новинах. Хоча – час покаже.

 

Наразі жодних змін не помітив. Якщо слухачі зможуть відсіювати відверту пропаґанду та музичний непотріб, то честь їм та хвала. Думаю, що зараз буде багато випущено синґлів у виконанні найвідоміших зірок. Буде сплеск патріотичних пісень та віршів. На одному з сайтів про поезію вже надруковано понад сотню віршів, присвячених Небесній сотні, написаних поетами з цілої України. А от нових цікавих пісень я ще не чув. Можливо, «Пливе кача» і не дає спокою багатьом виконавцям. Бо для будь-якої творчої людини важливо, щоби твір викликав сильні емоції. Скажімо, після того, як Кос-Анатольський написав пісню на слова Івана Франка «Ой ти дівчино, з горіха зерня», то галичани казали, що він уже може спочивати на лаврах та нічого не робити. Бо це найвище досягнення творчості.

 

 

 

Люструвати не можна вибачити

 

 

– Тим не менше, Ти віриш, що очищення українського шоу-бізнесу в довготерміновій перспективі таки можливе?

 

– Я маю дуже багато запитань до міністра культури – до Євгена Нищука. Гадаю, рано чи пізно серйозна ініціативна група мала би з ним зустрітися та обговорити люстрацію в шоу-бізнесі.

 

– Це щось нове. У який спосіб? Позбавити нагород чи звань?

 

– Наразі я над цим думаю, бо сьогодні будь-які кроки треба робити дуже обережно. Однозначно – це не має бути полювання на відьом. Але є багато людей засліплених, несвідомих, є й такі, що свідомо не підтримували Майдан. Я вважаю, що люди, які себе проявили як ниці пропаґандисти, не мають права називатися працівниками культури.

 

Важко називати імена, прізвища, бо багато хто закидатиме: не маєш права осуджувати. Мені це чути образливо. Пригадую, 2004 року Повалій сказала на «Інтері»: «Я бы посоветовала Леониду Даниловичу ввести танки на Майдан». Це була її промова у прямому ефірі, яку я чув на власні вуха. Хіба така людина має право називатися народною артисткою України? На щастя, тоді ніхто не загинув, але нині поштовхом до прийняття рішень має бути пам'ять про Небесну сотню.

 

– А як Ти ставишся до того, щоб обмежувати в правах виступати в Україні російських митців, які підписали листа на підтримку політики Путіна? Хтось із підписантів особисто Тебе вразив?

 

– На всі 100% підтримую. Необхідно заборонити їм в'їзд до України, бо після такого публічного виступу вони для мене перестали бути носіями культури. А найбільше вразив підпис Олега Табакова. Він був добрий актор, але все – для мене його вже не стало. На жаль, а може на щастя, багато хто відкрив свої справжні обличчя. Утім перелік людей, що підтримали Україну – набагато вартісніший і впливовіший.

 

 

– Під час Майдану важко було зберігати нейтралітет, всі – навіть найближчі родичі та друзі – ділилися на своїх та чужих. А між співаками теж є такий поділ? Іншими словами – чи є колеґи, яким ви не подаєте руки?

 

– Я не є працівником спецслужб, але переконаний, що таких людей достатньо. Адже в кожного своє розуміння моралі та обов'язку перед Батьківщиною. Утім думати собі я можу, але говорити це вголос – ні. В моєму оточенні, на превелике щастя, таких людей не зустрічав. Слава Богу.

 

 

Стан підвищеної боєготовності

 

 

– Як впливає перманентна тривога останніх чотирьох місяців на працездатність формації?

 

– Відверто кажучи – дуже впливає. Іноді ми збиралися на репетицію з благим настроєм активно попрацювати. Але в результаті сиділи за великим дубовим столом у офісі та лише обговорювали події, які блискавично мінялися. Бажання працювати не було. Ми не могли видобути з себе жодного звуку. Чи народити нову пісню. Просто ступор – сиділи й говорили. І «Терція» в цьому не ориґінальна. Знаю багатьох людей, які в офісах не могли працювати, бо голова була зайнята лише Майданом.

 

– Побутує жарт, що будь-який українець найкраще розуміється на футболі та політиці. Коли ви всімох розмовляли, то сильно сварилися?

 

– Насправді полемізували лише з одного приводу – як покарати винних. Ми не представники каральних органів, але починали моделювати: рамки злочинів та покарання. Я – прихильник карати з тверезим та холодним розумом. Треба заспокоїтися, прийняти холодний душ і – всіх жорстоко покарати. Мама одного з хлопців із Небесної сотні сказала біля моргу, що не треба, аби винні помирали, а нехай щодня ховають своїх дітей. Кара має бути страшною. Після того, як американці довели, що економіст Бернард Мейдоф створив найбільшу фінансову піраміду та спричинився до фінансовї кризи 2008 року, його засудили до 150 років ув'язнення. Але найбільше знущання полягає в тому, що з вікна своєї камери він щодня бачить, як у місті вирує життя. Але вже без нього.

 

– А Тобі не хотілося після виступу на сцені Майдану спуститися в намети й там пожити? У Тебе були там родичі, друзі?

 

– Так, бажання було. На жаль, я його не реалізував. На Майдані постійно жив мій вуйко з Яремче із цілою родиною – дружиною, сином та онуком. Також там був мій брат, за фахом – інженер-будівельник. То він був одним із авторів барикад, які зводилися на самих початках. Звичайно, в Києві ми щоразу перетиналися зі знайомими, родичами чи просто людьми, які хотіли спілкуватися. Наша головна місія на Майдані була – співати гімн. Зауваж – ми не давали повноцінних концертів, бо вважали, що не варто зі сцени робити концертний майданчик.

 

 

– ВР прийняла Закон про часткову мобілізацію, який стосується тих, хто служив або має намір воювати в лавах Національної ґвардії. Серед піккардійців є ті, що готові взятися за зброю?

 

– Так – усі. Без винятку. Піккардійці є боєздатними в будь-який час. Насамперед – на сцені. Там ми будемо робити все, на що здатні. Але якщо, не дай Боже, виникне така потреба, то готові зі зброєю в руках доводити свою боєготовність.

 

Розмовляла Леся ГОЛОВАТА

 

 

Плине кача по Тисині,

Ой, плине кача по Тисині.

Мамко моя, не лай мені,

Мамко моя, не лай мені.

 

Залаєш ми в злу годину,

Ой, залаєш ми в злу годину.

Сам не знаю, де погину,

Сам не знаю, де погину.

 

Погину я в чужім краю,

Погину я в чужім краю.

Хто ж ми буде брати яму?

Хто ж ми буде брати яму?

 

Виберут мі чужі люде,

Ой виберут мі чужі люде,

Ци не жаль ти, мамко, буде?

Ой, ци не жаль ти, мамко, буде?

 

Ой як ж мені, синку, не жаль?

Як же мені, синку, не жаль?

Ти на моїм серцю лежав,

Ти на моїм серцю лежав.

 

Плине кача по Тисині,

Ой, плине кача по Тисині.

Мамко моя, не лай мені,

Мамко моя, не лай мені.

 

 

31.03.2014