Нещодавні висловлювання Збіґнєва Бжезінського (почесного львів'янина, до речі) неприємно здивували його шанувальників у Галичині. На тлі подій на Євромайдані, а надто в Криму, він почав говорити про необхідність поважати інтереси Москви, про те, що не треба поспішати з прийняттям України до Європейської Унії та НАТО. За роз'ясненнями «Z» звернувся до Любка Петренка, журналіста-міжнародника, який ще від часів «Поступу» уважно штудіює аналітику цього політолога.
– Бжезінського завжди вважали щирим українофілом, може, навіть, антиросійським «яструбом». Як пояснити недавню трансформацію його поглядів до відмови нам у праві на вступ у НАТО: «Можна ще спробувати донести до Путіна, що ми не ставимо за мету втягнути Україну в НАТО та перетворити на країну, яка відкрито вороже ставиться до Росії; переконати Росію працювати разом над відновленням України економічно та в інших сферах, бо Росія теж у цьому зацікавлена»?
- Навряд чи тут варто говорити про якісь трансформації поглядів Збіґнєва Бжезінського, а радше про уточнення. Згадаймо, як він описував ґлобальну геополітичну ситуацію у своїй найвідомішій книзі «Велика Шахівниця», написаній 1997 року. Політолог розглядає розпад Радянського Союзу як новий геополітичний шанс для Америки. США волею долі залишилися єдиною світовою державою чи, як ми звикли казати в Галичині, моцарством. Вашинґтон зайняв домінуючі позиції у військовій сфері, у галузі економіки, у технологічній царині та ще й у сфері культури, навіть попри певну примітивність американського маскульту. Що це їм давало? Все це забезпечило Сполученим Штатам політичний вплив, рівного якому не мала жодна держава світу.
- Кінець історії, як дефінував це Фукуяма?
- Радше ілюзія кінця, бо на певному етапі Вашинґтон проґавив момент, коли Кремль повів власну гру, спрямовану на руйнацію описаної схеми. Хоча з Москви лунали чіткі сиґнали. Чого, приміром, вартувала заява Володимира Путіна на Мюнхенській безпековій конференції 2007 року! Там російський лідер чітко заявив, що не терпітиме більше диктату Заходу. Потім було ще кілька серйозних заяв — і про вихід з ДНЯЗ, і про крилаті ракети у Східній Прусії тощо. Були й серйозні дії Москви, спрямовані на відновлення своєї обороноздатності, відновлення геополітичних впливів. І дії ці були доволі успішними. КҐБістське лобі, яке прийшло до влади в Москві, чітко продумало й ефективно реалізувало план, так би мовити, повернення Росії до статусу global player’а.
- Вступ України та Грузії до НАТО, власне, міг би деактуалізувати цей план. Якби не зволікали, скажімо, з Грузією, то не було би війни 2008 року і поразки Революції троянд.
- У згаданій «Великій Шахівниці» Бжезінський говорить про роль так званих «других держав» в окремих геополітичних реґіонах. Тобто, є реґіональний лідер, наприклад, Китай, а є «номер 2», наприклад, Індія. Вони конкурують між собою, змагаються за впливи в реґіоні. І тут Вашинґтон мав би пильнувати, аби Індія не програла в цій конкуренції, бо інакше Китай стане вже надреґіональною потугою й претендуватиме на ґлобальний вплив.
На теренах колишнього СРСР безумовним лідером є Росія, а незаперечним «номером 2» – Україна. Для Сполучених Штатів чи радше для тієї концепції міжнародної політики США, яку обстоює Бжезінський, важливо, щоби змагання між Києвом і Москвою не припинялося, щоб Україна не ослабла, не втратила суверенітету й ефективності у своїх діях. Тут ми з ним однодумці, тут інтереси Америки Бжезінського збігаються з українськими інтересами.
- Але ж вступ України до НАТО лише зміцнив би Україну, дав би їй можливість ще ефективніше протистояти Москві?
- З одного боку, воно ніби й так. Але – і тут вже інтереси Києва розходяться з інтересами Америки Бжезінського – Україна тоді би переставала бути тим інструментом, яким Вашинґтон міг би гамувати амбіції Москви. Україна би перевалила за новий «Берлінський мур», як це 10 років тому зробили держави Балтії. І все – концепція використання «другої держави» провалилася би.
- Тобто, за цією концепцією Україна має брати на себе всі ризики протистояння з азійщиною, а профіт споживає Захід. А до чого порада Бжезінського Україні йти шляхом Фінляндії, вона ж ніколи не ривалізувала з СРСР?
- Як не ривалізувала? А так звана «зимова війна» 1939–1940 років? Саме завдяки їй Захід зміг послабити позиції Москви, завдати їй репутаційного удару, вигнати зі складу Ліґи Націй. Тим часом сама Фінляндія була змушена розплатитися з Радянським Союзом своєю територією.
Взагалі порівняння України з Фінляндією є вельми пікантним, якщо врахувати, що більшість фінських президентів були доволі лояльними до Москви аж до самого розвалу СРСР, а деякі (наприклад Урхо Кекконен), як згодом з'ясувалося, безпосередньо контролювалися радянськими спецслужбами. І тим не менше Гельсінки дозволяли собі вести власну незалежну політку й залишатися «скалкою в російських сідницях».
Так само й щодо України. Вашинґтону та й Заходу загалом була дуже корисною країна, яка би, з одного боку, слугувала мостом між Європою та Росією, з іншого — буферною зоною, зоною безпеки. Тоді простір для гри проти Кремля з використанням української карти є значно ширшим.
- В такій ситуації, коли Україна не стала і не може, за Бжезінським, стати членом Північноатлантичного Альянсу, то непотрібна нам роль «другої» держави мала би компенсуватися ґарантіями безпеки Заходу. І Будапештський меморандум — добрий інструмент таких ґарантій. Зрозуміло, що меморандум — це заява про наміри. Але, за бажання, можна зробити його дієвим інструментом — як 5-та стаття НАТО. Бо фактично загроза Україні актуалізує 4-ту статтю, оскільки створюється небезпека для НАТО.
- От, власне, з кримської історії стало зрозумілим, що той меморандум жодним чином не діє, попри те, що і Кравчук, і згодом Кучма запевняли нас, що документ є «непробивною бронею». Насправді ж він лише передбачає, що у випадку небезпеки країни-ґаранти територіальної цілісності України оперативно проводять консультації — все. Поки що ні Вашинґтон, ні Брюссель не бачать безпосередньої загрози для НАТО, лише опосередковану.
Водночас якраз у цій анексії Криму як ніколи й проявилася ефективність і корисність для Вашинґтона концепції «другої держави». Справді, Москва навряд чи зважилася б на окупацію півострова, якби Україна була членом НАТО. А так Росія ковтнула Крим, але, скоріш за все, ним і вдавиться. Білий Дім може тепер тримати Кремль за Крим, як, перепрошую, за яя. Росія — аґресор, порушник міжнародних норм, порушник прав людини. Нині весь світ проти Росії. Щодо неї можна вводити санкції, оголошувати їй бойкот аж до повної ізоляції, виганяти з G8, з Радбезу ООН. У разі потреби проти російських окупантів можна навіть скерувати миротворчі війська. І все це буде в рамках моральних і правових норм.
- І Ти віриш, що справа може дійти й до воєнного втручання США?
- Ймовірність цього дуже незначна, зрештою, Барак Обама чітко заявив, що поки що не бачить потреби в застосуванні збройних сил. Та й воно, скоріш за все, буде непотрібним. Росія сама загнала себе в глухий кут. Цілком вистачить невійськових важелів, аби надовго відбити в росіян бажання до війни. Економічні санкції можуть відкинути економічний і технологічний розвиток держави на десятиліття назад. Таким чином Вашинґтон на довгий час вирішує російську проблему. Не виключено, що після цього Україна зможе й Крим повернути де-факто під свою юрисдикцію.
- Але анексія Криму вже сталася. Який хосен Америці в «фінляндизації» України? Мавр свою роль зіграв.
- Я провожу чіткий розділ між політикою чинного керівництва і заявами Бжезінського, котрий, як відомо, має нині суто консультативний і доволі відносний вплив на ухвалення рішень Вашинґтоном. Повернімося знову до літературної спадщини Бжезінського, але тепер вже до його останньої книги «Стратегічне бачення: Америка й криза ґлобальної влади». Тут вже американський політолог, врахувавши ситуацію, яка виникла після ґлобальної фінансово-економічної кризи, після приходу в Білий Дім Барака Обами, говорить значно стриманіше про здатність Америки виконувати роль «світового жандарма». Він наголошує на необхідності поділу відповідальності з іншими країнами світу, передовсім з Європою. Але, говорячи «А» про роль США, він чомусь не промовляє «Б» щодо долі України, залишає її в межах своєї застарілої концепції. Ця суперечність просто кидається у вічі, тож, думаю, що молодші американські аналітики не зможуть її не зауважити, а отже, скоригують офіційну політику Вашинґтона щодо Києва.
– Чи не є тим молодшим аналітиком його, Бжезінського, син?
- Зокрема, й він, якщо врахувати його недавню статтю у Washington Post. Ян Бжезінський, який є знаним військово-політичним експертом, цілком всупереч заявам свого батька про те, що Америка не повинна навіть продовольчими пайками допомагати Україні у воєнному протистоянні з Росією, говорить про три кроки, які Захід, НАТО могли б зробити для України. Це, по-перше, надання Україні обладнання та озброєння. По-друге, допомогу українській армії у веденні розвідки й скеруванні до України військових інструкторів. По-третє, негайне проведення на території України навчань НАТО. Це б однозначно підняло українську обороноздатність і ще серйозніше змусило Путіна замислитися над тим, чи варто віддавати фатальний наказ.
– А наявність окупованої території не завадить вступу в НАТО? Чи вони вже готові на модифікацію правил?
- В нових умовах, витворених українською кризою, Захід вже зараз стрімко трансформує своє бачення архітектури безпеки. Вже більше не звучать дискусії щодо доцільності існування НАТО взагалі чи перетворення його з військово-політичного альянсу на суто політичний. Аґресивний ворог — біля воріт, тут вже не до умиротворень. Трансатлантична співпраця стає ще тіснішою, Вашинґтон і Брюссель терміново відновлюють переговори про створення Зони вільної торгівлі, які були припинені через шпигунський скандал. У такій ситуації вже не може бути «сірих зон». І якщо Україна — «своя», то вона мусить бути по цей бік барикад, тобто в ЄУ і НАТО.
Щодо питання наявності в складі України окупованої території, то питання, з одного, боку складне. Сумнівно, що Київ колись погодиться відмовитися від Криму. Тому слід сподіватися лише на економічні санкції проти Росії. Раніше чи пізніше Кремль погодиться на переговори щодо Криму. В такому випадку буде шанс реалізувати «аландський варіант». Нагадаю, що після Першої світової війни Аландські острови, які належать Фінляндії, але де основне населення — шведи, намагалися перейти до складу Швеції. Ситуація була дуже схожа на кримську: був і шведський десант, окупація, підняття шведського прапора і навіть щось схоже на референдум. Але 1921 року Ліґа Націй визнає приналежність островів Фінляндії, хоча й на правах широкої автономії. Водночас Аланди отримують статус демілітаризованої зони, тобто там не може бути ні військ, ні військових об'єктів.
Таке рішення чудово пасувало б і Криму. З півострова слід було б вивести всі війська, закрити всі військові бази й порти. Сам Крим мав би суто номінально перебувати в юрисдикції України, практично ведучи абсолютно незалежний спосіб життя. За таких умов вступові України до НАТО формально нічого б не перешкоджало. До речі, на тлі актуальної російської аґресії Фінляндія нині й сама дуже серйозно розмірковує над можливістю вступу до Альянсу, й питання про Аланди їй жодним чином не стоїть на перешкоді.
Розмовляв Орест Друль
27.03.2014