Мар’яна Садовська: «Я горда за наших людей!»

 

Співачка та акторка, Мар’яна Садовська волею долі потрапила на перші дні Майдану в Україні, і відтоді продовжувала підтримувати революцію – акціями у Німеччині, відеозверненнями і публічними виступами. Ми зустрілися з нею на концерті у Бонні на початку березня. Виступ розпочався хвилиною мовчання за загиблими. Мар’яна як завжди натхненно співала автентичних українських пісень, і кожну з них супроводжувала поясненням обряду і традиції виконання. Надзвичайно цікаво спостерігати, як німецький слухач сприймає оповідь про українські веснянки ніби давній міф, і відверто, до сліз проймається надривним, щемким виконанням «Плине кача по Тисині…». Садовська транслює Україну у світ не тільки музикою чи текстами, але і емоцією, силою та переконливістю глибини.

Про Майдан, його особистісні виміри та наслідки для кожного українця, про українську культуру після революції і велася наша розмова.

 

Фото - сайт Дзиґи.

 

 – Найбільше зараз, крім геополітики, мислиться про персональний вимір української революції. Які особисті відкриття і перетворення Ви зауважили протягом цих трьох місяців?

 

 – Ще ніколи не відчувала себе так близько України, всього, що там відбувається, і одночасно так далеко. Фізично далеко, без можливості бути безпосередньо в Україні. Є такі речі, про які я би раніше подумала – пафос. А тепер – ні! Я така горда за мій народ, я така горда за наших людей! За мого брата, за моїх друзів, за тих, кого шаную і чию творчість люблю. А навіть за тих, від кого зовсім не сподівалася... Перетворення збайдужілої, розчарованої, якось такої принижено-пристосованої до постсовдепівських реалій маси на таких прекрасних, сміливих, готових допомагати один одному і стояти один за одного людей – це просто якесь очищення... Зі слів «солідарність», «самоорганізація», «жертовність», «демократія», «воля» на Майдані просто наче хтось «облупив» нарослу неправдиву і цинічну шолуху. Я вірю в СВІТЛО Майдану, вірю, що це світло Майдану – це шанс для цілої Європи.

 

Тут в Кьольні, де я живу, Майдан створив прекрасну громаду – активну, україно- та російськомовну, навіть мультикультурну – до наших акцій від самого початку приєднувалися грузини, поляки, росіяни... Я горда!

 

 – Чи Ви зрозуміли щось інакше і нове для себе про Україну і «українськість»? Бо, здається, що зараз багато хто переосмислює це поняття власне серед самих українців.

 

Знаєте, як тільки оголосили, що не буде підписуватись Асоціація, було таке відчуття «Боже, невже ми будемо мовчати?..». Невже ця апатія, це розчарування після 2004 року, невже воно нас так вже знищило, що ми ковтнемо це, погодимось, і будемо далі кивати головами? Страх перед нашою власною зневірою був дуже великий, і я думаю, чим більший був той страх, тим більша зараз радість і ейфорія, що все таки люди вийшли на вулиці, дали спротив. І я особисто вважаю, що зараз будь-яке підняття питання про мови, і взагалі викрики «орлиць» і «михальчишинів» та їм подібних – це величезна провокація, і що це в принципі певною мірою люди, які спільно з Путіним діють, і з його системою.

 

Я дуже сподіваюся, що по всій Україні зараз прокидається усвідомлення, що «я – громадянин» (ще одне слово, очищене на Майдані), що «я – крапля в морі», але без якої не буде моря. Від мене залежить, я відповідальний, небайдужий, відкритий на іншість, толерантний, вже не совєтський, (що, насправді є найважчим), громадянин вільної країни, без гомофофобій і -ізмів.

 

Мені здається, що гасло «Слава Україні!» – набуває нового значення, а коли, відповідаючи, промовляємо «Героям Слава!», то я бачу очі лицарів Небесної Сотні. Але також всіх, хто виходив, стояв, перекладав, писав, перевозив шини, готував їжу, приносив теплий одяг і т.д., і т.д.

 

Я вірю, що гасло «Слава нації!» атрофується і помре натуральною смертю, і, за прикладом Одеси, розійдеться по всій східній і південній частині гасло «Мы Одессы, (Донецка, Луганска і т.д.) и своей Украины – не сдадим!»

 

Сьогодні теж про одну річ думала… Побачила маленьке відео, де новопризначена тимчасова губернатор Львова – пані Сех голосує за когось іншого. І її на цьому ловлять, журналісти задають питання, і в неї з’являється усмішка на обличчі. І це усмішка, яка була в Азарова, в Рибака, в Олійника, Лукаш – це оця цинічна усмішка впевнених в собі пройдисвітів. І мені здається, що тепер тільки бачиш таку усмішку – все, люстрація. Західняки, львів’яни не можуть цього ковтнути. Не мають права. Не для цього загинули і постраждали люди.

 

Останніми тижнями я працювала у Вроцлаві над театральним проектом. І в переддень свого повернення до Кьольну довідалася, що у Вроцлаві лежать хлопці поранені, в госпіталі. Я пішла їх провідати. І от зараз буде пафос. Розмовляла з ними – там були 17-літній юнак з Дніпропетровська – Саша, чи 22-річний молодий мужчина з Херсону, чи старший пан з Тернопільщини, міліціонер по професії. То були люди з усієї України, двомовно спілкувалися. З різних прошарків – від бізнесменів до студентів. Я вдивлялася в їхні обличчя. І раптом зрозуміла, що я вперше в житті розмовляла і дивилася в очі лицарям. Знаєте, читалося колись романтичні книги про Козаччину чи про Короля Артура, і уявляла собі лицаря – мужнього, доброго, неагресивного, захисника. І тут я дивлюсь в очі тим людям і раптом усвідомлюю, що це от зараз мені не сниться, це не Голівуд, це вони, ось, зовсім поруч, хотілося прямо руки їм цілувати!.. Бачите, пафос вже іде. Але коли бачиш таких людей, то цей пафос не є якимось перебільшеним чи нещирим.

 

Фото - сторінка Євромайдан Кьольн.

 

 – Зараз багато митців відчувають себе наче неприкаяними у державотворчих процесах. Коли ще не було фактичних бойових дій, всі брали участь: творчими акціями, флешмобами, креативними плакатами… А тепер таке враження, що настав час для побудови економічних, громадських, політичних речей, і митці відчули себе трохи відстороненими. На Вашу думку, чи це єдина форма участі для артистів – їздити по регіонах і пояснювати?

 

 – Мені важко говорити за когось. Можу тільки сказати, що були хвилини, коли я насправді по-жіночому істеризувала. Не знала, що робити – бо тут двоє дітей, тут якісь проекти і контракти, а там брат стоїть на Майдані… Відчуття безсилля, розпачу мене паралізувало, спустошувало… Тоді мій чоловік мене струсонув і сказав: «Слухай, ти маєш голос – ти маєш співати. Це твоє завдання. Крім того, ти можеш розповсюджувати інформацію, якої тут (в Німеччині) бракує». Тобто роби те, що ти можеш. І мені здається, чесно кажучи, що так кожен собі повинен відповісти.

 

Хтось, як Руслана, стоятиме ночами, хтось, як Андрій Бондар та Софія Андрухович, організує інформаційний сайт різними мовами Eurolution, хтось писатиме тексти до іноземних видань – тексти Андруховича ми роздруковували і роздавали під час кьольнських Майданів, розсилали мейлами до знайомих по всьому світу. Хтось організовує і стає запорукою збору коштів, хтось, як  Сергій Жадан, керуватиме харківським Майданом, хтось, як Валентин Сильвестров, який написав молитву за упокій для перших трьох героїв. Ну, всіх не перелічити, але кожен з них, кожен з нас просто щодня шукає відповідь на питання «Що я сьогодні можу зробити?». Це питання я почула в інтерв'ю з Лесею Оробець на Громадському телебаченні. І це не є запитання, на яке хтось відповість. Відповідь мусить кожний у собі знайти.

 

Напевно, для мене втрачає сенс продовження будь-якого діалогу з митцями, котрі зараз кажуть: «Ми займаємося тільки мистецтвом, політика нас не стосується» або, ще гірше, тими, хто офіційно підтримує окупаційну політику Путіна. Тут я просто вмикаю внутрішню кнопку «delete».

 

Але також, не можемо забувати, що перед нами дуже довга і дуже складна дорога! Щодо Півдня і Сходу України – я б дуже хотіла повторити зараз те, що колись, будучи ще студенткою, ми зробили з моїми друзями-хористами університетського хору «Черемош» – ми їздили від села до села і співали, розмовляли з людьми. На жаль, я не можу це своє бажання зараз реалізувати.

 

– Чи Ви слідкували за тим, що зараз відбувається в сфері культури у нас, у сфері нового міністерства?

 

– Настільки, наскільки могла. Тобто я зупинилася на виборі Євгена Нищука міністром, і на фейсбуковій лавині обурення. Я бачила Євгена на Майдані, як він працює і що він робить, я бачила його посвяту, відданість, і мабуть, це йому трошки така подяка. Хоч, все-таки, ані музикант, ані художник, ані письменник, ані актор чи режисер не може, не повинен бути міністром культури. Ним мусить бути менеджер, продюсер, мусить бути хтось, хто бачить загальну картину. Міністр культури – це організатор, а не митець. Бо, зрештою, така посада просто знищить митця, забере весь час і сили. Але – цей уряд тимчасовий, і це все таки добре, що такі люди як Євген – чесні, ті, що справді служили Майдану в найважчі дні, ввійшли до уряду. Бо ж знаємо, скільки теж пройдисвітів там таки затесалися ... І це насправді набагато серйозніша проблема!

 

Фото - сайт Дзиґи. 

 

– Останні події, включно з мовними конфліктами, виявили, що саме гуманітарна сфера повністю «провалилася» на Сході і Півдні – у сенсі того, що на державному рівні не було програми, яка би справді популяризувала у доброму сенсі слова і українську культуру, і загальнонаціональну ідею. Як митець і артист, чи могли би сформулювати якісь точки, важливі для акцентування зараз на Вашу думку? На чому вартувало би починати будувати стратегію української культури у широкому розумінні?

 

– Ви таких відповідей вимагаєте, наче це мене вибрали міністром культури... Я спробую відповісти дуже суб'єктивно – бо я напевно не претендую на якийсь погляд з висоти. Мені останніми днями думається так: з мовою – як і з піснею: якщо пісню будуть співати, то, чи її виконують у роковому аранжуванні, чи автентично – вона не згине. Вона буде жити. Якщо мовою будемо говорити – то мова буде жити. І таким прикладом для мене – може утопійним або наївним – є Швейцарія з їхнім швейцарським німецьким. Неписаним діалектом, який має купу субдіалектів, і якими ніхто навіть не думає соромитися розмовляти. Мало того, це якийсь такий внутрішній стержень. Я знаю точно, що, на жаль, якщо українські жінки виходять заміж в Польщу, Італію чи Німеччину, то дуже швиденько з дітьми починають розмовляти по-польськи, італійськи або німецьки. Чому? Хтось їх змушує? Навіть західнячки. Тому що «ну так трошки престижніше». Я знаю випадки львів’ян, які йдуть працювати в Київ, і починають «па-рускі», щоб знайти роботу. Хтось змушує цих людей? Ні. Це внутрішнє. Я зараз свідомо підкреслюю, що я не маю проблеми з російськомовним населенням України, що я можу спілкуватися двомовно, і тільки тому, що люди розмовляють російською мовою, я не хочу їм показувати ані зневаги, ані зверхності, ані моєї кращості.

 

Але, перепрошую, у львівських маршрутках, хто змушує водіїв слухати примітивну «русскую попсовую музику»? І чому всі пасажири терпеливо слухають? Хтось це нав'язує? Можна з цим боротися способами «орлиці»? Ні! Їдеш по Києву – один концерт, наприклад, «Божичі», і натомість 100 концертів «кобзонів». І ходять же – людей не зганяють на ті концерти. Є концерти, хтось їх організовує, хтось дає кошти і є глядач, який ходить на совецьких звьозд, і платить добрі гроші за це.

 

З другого боку, так, українська культура повинна отримувати підтримку державних фондів і т. д., і т. п. І це буде зараз дуже важливим завданням міністерства культури. Але також повинна пройти театральна реформа, щоб уже не можна було влаштовувати судилища, як зробили Троїцькому недавно! І – це я знаю точно – самоорганізація. Мій чоловік створив театральну групу не тому, що хтось прийшов і запропонував йому щомісячну зарплатню до пенсії, і гроші на проекти, а тому, що він хотів реалізувати свою театральну художню візію! І на Заході некомерційні митці заробляють в офісах, ресторанах, викладанням та іншими «джобами» для того, щоб працювати творчо. Це не ідеальна структура, звичайно, але вони не просто нарікають, вони таки починають працювати. Самоорганізовуються. Так що, мабуть, це повинен бути і буде шлях з двох боків: з офіційного – міністерського, і від митців.

 

Ну і звичайно, не «добре, бо українське», а «добре, бо високопрофесійно зроблене, чесне, новаторське» – просто добре мистецтво!

Але загалом – це дуже складне запитання і я, мабуть, не маю насправді відповіді...

 

– На це питання наразі і немає відповіді – усі, власне, за тим шукають: які би могли бути точки реального дотику таких різних українців. Одноденна мовна акція набула розголосу саме тому, що до неї приєдналися Донецьк, Одеса і Кривий Ріг – і це продемонструвало затребуваність діалогу. Але це солідарність на один день. Варто ж думати над стратегією на довший час.

 

– Мені здається, що «Океан Ельзи» слухають як на Заході, так і на Сході. Тобто якщо це добра музика чи добрий театр, то я думаю, цієї проблеми не буде. Тільки питання, як допомогти, як зробити так, щоб створювалися добрі театри і добра музика.

 

Може, треба підглянути, як працює Польський Інститут? Навіть не Гете-Інститут, бо їх промоція німецького мистецтва зосереджена все-таки на промоції класичного жанру – симфонічні оркестри, знамениті театри, опери... А саме Польський Інститут, який дуже активно промує і підтримує, крім класики, польський Оф-театр, джазову музику, сучасне, новаторське, експериментальне мистецтво.

 

– Як на Вашу думку, чи достатньо потенціалу у Сходу та Півдня, щоб інтеґруватися у європейську мрію України?

 

– Я думаю, тих, хто щиро бажає приєднатися до Росії, насправді дуже мало. Ну всі ж знають і бачать, що таке Путін. Ця пропаганда така сильна, і це що зараз відбувається – ця агресія, марші, побиття людей, тортури, нові вбивства – це ж не можна не бачити. Але, я вірю, що ті, хто справді «хоче» назад, до Путіна, до «совка» – це меншість, і вони завжди пристосовувалися і пристосуються тим разом теж. Європейська мрія не для них. А для тих, хто просто хоче жити і відчувати себе людьми, не «масою», не «насєлєнієм»... Жити по-людськи. Вірю, що молодь в Донецьку також мріє про подорожі Європою, як і молодь у Львові. 

 

– Тобто Ви не вважаєте, що українська ідентичність будь-яким чином загрожена наразі?

 

– Не після Майдану. Ні.

У лікарні, у спілкуванні зі мною хлопці не переходили на українську, далі говорили російською. Але вони були дуже горді. Це було таке піднесення внутрішньої гордості, цього почуття «Так, ми з України».

Хоч, звичайно, так впевнено відповідаю «ні», вірячи, що Путін не введе війська і не почне нової хвилі винищення нас фізично.

 

– Проте для багатьох теж-таки питання статусу регіональної російської мови свідчить про подальше пригноблення української, що і так надто довго тривало. Водночас, після Майдану дехто настільки впевнився у своїх переконаннях, що не відчуває загроз ані з боку російської, ані з боку інших культур.

 

– Ви знаєте, мені здається, що не можна рятуватись від загрози тим, що щось інше будеш применшувати, забороняти, принижувати. Я не думаю, що допоможе у розвитку і у піднесенні української мови те, що ми зараз в ці дні російську знімемо з регіонального рівня. Може, я повинна вкусити себе за язик…

 

Десь днями Андрій Бондар написав, що українські митці повинні зараз ініціювати солідарність з російськомовним населенням, і я абсолютно за це. Бо така акція набагато більше може зробити. Але, власне, така акція не в тому, що от я перейду з Вами на російську мову – ні, я шаную вас, і ми будемо розмовляти кожен як хоче, і я вас не принижу, за те, що у вас тут совдепії і царя було набагато більше, ніж у нас. І ми стоїмо плече в плече.

 

Звичайно, я знову говорю на рівні приватного спілкування. На рівні державному, для мене є ясно, що державною мовою в Україні повинна бути українська мова, так як іврит є державною мовою в Ізраїлі, і, хоч там величезна еміграція російськомовних євреїв, всі вони мусять вивчити іврит. Я в Німеччині зі своїми дітьми розмовляю українською, але я не можу, живучи в цій країні, не знати німецької мови. Це просто.

 

18.03.2014