У той час коли я пишу цей текст, український реґіон Крим поглинається – більш менш відкрито – Росією. Це кричуще порушення того порядку, який встановився в Європі після 1991 року, і будьте певні: Володимир Путін поки виграє.
Після раптового збільшення кількості російських військових на цьому неспокійному півострові, понад 6000 військовослужбовців – в основному, це війська спеціального призначення (спецназ), Москва відкинула всі гальма і розпочала те що я називаю "Спеціальна Війна": провокації, шпигунство, чорно–біла пропаганда, а також використання спірного спецназу, часто під іншим прапором.
Нічого нового для росіян, це вже стало другою натурою Кремля, і сьогоднішні події в Криму можна найкраще розглядати як одну величезну операцію потужної військової розвідки Москви, Головного розвідувального управління (ГРУ), яке контролює не тільки питання контр-шпіонажу, але також, війська спеціального призначення, SPETSNAZ, як називають їх росіяни.
Немає жодних сумнівів, щодо того, що відбудеться в Криму. Референдум за своїм статусом, розподіл голосів на якому вирішено наперед, призначено на 16 березня. Те, що президент Обама і багато західних лідерів зауважили, що він нелегітимний, дає Москві ще більше підстав його провести. Західні держави витрачають багато часу і зусиль, намагаючись скасувати, те що в Криму вже є fait accompli [доконаним фактом], це не дає жодного результату, стримайтесь тепер зі своїми позами. Що потрібно зробити, це упередити наступний крок Кремля, який обов'язково буде.
Широко поширеним є припущення, що наступним етапом агресії Путіна буде Східна Україна, де є значні території компактного проживання етнічних росіян, і де розвідка Москви вела свої звичайні провокаційні ігри, закладаючи основу для повномасштабної Спеціальної Війни.
На жаль, я підозрюю, шанси на більш-менш явний ввід російських військ на територію Східної України, з метою "захисту" етнічних родичів від "фашистів", зростають по мірі того, як Путін відчув, що перед лицем його кримського перевороту Захід затремтів. Для України це означатиме повномасштабну війну, в яку незабаром буде залучено НАТО, принаймні опосередковано. Без особливих шансів на поразку, Путін здатний захопити більшу частину Східної України, але він може отримати тривалий конфлікт, до якого Росія не готова.
Тим не менше, не зовсім доречним є свого роду приємне самозаспокоєння, яке ми спостерігаємо в західних медіа: що насправді Кремль програє, що Росія на межі своїх можливостей, що Путін закладає основи своєї можливої поразки. Немає сумнівів в тому, що почасти, агресія Путіна спричинена багатьма слабкими якостями Росії: економічними, соціальними, демографічними і політичними.
Насправді, всі знають, що ностальгія Путіна за Радянським Союзом є глибокою тугою за тим, щоб знову мати беззаперечний статус великої потуги, але потрібно визнати, що в Криму і на Україні Путін діє просто так, як це традиційно робили російські лідери: образа щодо кордонів, яка виливається у неприкриту агресивність, бажання мати слабких сусідів, якими можна маніпулювати, турбота стосовно захисту своєї землі і народу проти міріади загарбників (деякі з них досить уявні).
Сусідам Росії добре відома ця модель поведінки і відповідно до цього вони складають свої плани. Минулої осені Польща оголосила про здійснення великих військових реформ, роблячи наголос на територіальній обороні (тобто захист проти Росії, що відновлюється) і тепер за її прикладом діє Швеція: будуть і інші .
Для тих хто насправді знайомий з Європою, якою вона стала після холодної війни, не стала несподіванкою, м'яко кажучи, не зовсім одностайна колективна відповідь європейських держав на кримську кризу. Проти агресії Кремля не було єдиного фронту, немає і спільного бачення серед членів Європейської Унії і стосовно того, що необхідно захищати.
У той час, як Східні члени Унії, як і належить, відчувають нагальність реагувати на рух російських військ, розташовані далі на Захід члени, здається, менш схильні вдатись до дій, що спричинять якісь незручності для них та їх комфортного життя. Особливо відразливою була реакція Німеччини, економічно і політично, найсильнішої країні ЄС, де, завдяки недофінансуванню і відсутності серйозності стосовно питання оборони, Бундесвер не в змозі запропонувати багато чого в термінах стримування; довершила справу купівля Кремлем значної частини політичної еліти Німеччини.
Враховуючи німецькі злодіяння в Польщі та інших Східноєвропейських країнах між 1939 а 1945 роками, яким сьогодні загрожує Москва, безвольна реакція Берліна свідчить про моральні, а не тільки політичні, слабкості.
Як виявилось, поза економікою ЄС являє собою зібрання дилетантів, що надаються до дебатів про правила виготовлення сиру, ніж до серйозних питань державного управління; тягар має лягти на плечі НАТО, завдяки ж величезному недофінансуванню оборони майже всіх європейських членів НАТО, це означає, що цей тягар ляже на плечі США .
Очевидно, що в крайньому випадку, Сполучені Штати дотримаються своїх зобов'язань згідно статті 5 і вступлять у війну, щоб захистити будь-яку країну НАТО від прямої загрози російського вторгнення. Але як щодо тих країн, яким погрожують більше непрямою Спеціальною Війною à la russe – використовуючи підривну діяльність, тероризм і насильство з боку "самооборони ополченців ", щодо яких Кремль клянеться, що не має ніякого відношення ?
А що буде через декілька років, коли американські військові, вже виснажені десятками років невдалих воєн на Близькому Сході і все більше обезсилені масивними скороченнями витрат на оборону, не матимуть достатньої сили, для того щоб стримати Росію швидко і переконливо ? Недаремно це справжня тема нічних кошмарів країн Східної Європи, членів НАТО.
Можливо, найбільш тривожним є те, що західні спостерігачі не змогли зауважити, що насправді мотивує Путіна і його країну. Будьте певні, голий націоналізм Москви з войовничими жестами користується великою популярністю серед простих росіян; його опоненти представляють собою очевидну меншість, яку – місцеві жителі вам бадьоро розтлумачать – обов'язково контролюють іноземці.
Ми чуємо багато пустопорожніх самозаспокійливих розмов про "ірраціональність" поведінки Кремля, що такій агресії не місце в наш теперішній, передовий вік, що все це так чи інакше позбавлене економічного сенсу. Історики знають, що наприкінці 1930-х на диво схожу мову використовували західні експерти та державні діячі, щоб пояснити все агресивнішу поведінку, включаючи браваду й зневагу до міжнародних норм, іншого лідера недавно переможеної, але яка відроджувалась, держави.
Дійсно, після 1991 року, дякуючи Заходу і особливо США, Росія була переможеною потугою, а це породжує і живить глибоке почуття приниження. У мене є деяка симпатія до цієї точки зору, і немає жодних сумнівів, що в 1990-х роках Вашингтон приділив занадто мало уваги поглядам Москви стосовно багатьох питань, а зараз ми платимо за це, повертаючи борг Кремлю з обтяжливими відсотками.
Дії США і НАТО на Балканах щодо Сербії, старого і неспокійного друга Росії, і сьогодні представники Москви не можуть стримати своєї втіхи, вказуючи на те, що якщо в 1999 році НАТО могло в односторонньому порядку перекроїти міжнародно-визнані кордони Сербії, то чому сьогодні стосовно України цього не може зробити Росія? Якщо коротка грузинська війна 2008 року була розплатою за Косово – а вона звичайно такою була – то те, що діється зараз над Україною, є лише наступним етапом Московської помсти, за набагато вищими ставками.
Помста – це не та категорія, якій приділяють велику увагу на лекціях студентам, що вивчають міжнародні відносини, але сьогодні для Путіна і його країни, вона є головним мотиватором. Головною стратегічною метою Кремля є приниження США і НАТО, і з їх точки зору це абсолютно раціонально – не кажучи про те, що це приносить величезне задоволення.
Хоча Кремль не ризикне розпочати велику війну із Заходом, яка, як їм відомо, була б величезною катастрофою, їм достатньо підійти до неї настільки близько, щоб показати НАТО і Америці, щоб вони є декадентськими слабаками, а Путін і мільйони росіян упевнені, що так воно і є. Констатуючи очевидне: ризик серйозного прорахунку – ще одна історична особливість Росії в закордонних справах – сьогодні є надзвичайно високим.
І не сподівайтесь, що Кремль ще відступить – зараз Путін і його свита отримує від цього занадто багато задоволення, щоб зупинитися. Починаючи з 1991 року, Москва хотіла змінити внутрішні кордони СРСР, які не надто добре відображають етнічні реалії, і Україна в цій реваншистській грі є найбільшою нагородою.
Просто Москва відчуває, що Барак Обама є першим американським президентом, який дозволить це зробити. Про це боляче говорити не в останню чергу тому, що автор – подібно багатьом зовнішньополітичним обсерваторам – був оптимістом на початках президента Обами – що той зможе виправити велику шкоду, завдану міжнародної репутації Америки Джорджем Бушем. Проте Москва з самого початку сприйняла це зовсім інакше, видячи слабкість там, де інші бачили законні підстави розгляду справ і оптимізм в американському стилі.
Протягом деякого часу це було очевидно і зрозуміло. У той час, як Західна Європа сприймала Обаму як мало не божество – його промова в Берліні біля Бранденбурзьких воріт, присвячена перемозі і присудження йому Нобелівської премії миру за ніщо, хіба що за те, що він не був президентом Бушем, судилося увійти в історію, як дві з найбільш дивних подій в сучасних міжнародних відносинах – Росія була набагато менше вражена.
Коли Обаму було обрано вперше, московські експерти, включаючи шанованих і врівноважених, коментували це так, ніби Америка втратила свій колективний розум. Своє презирливе ставлення до Обами, яке з часом ставало все очевиднішим, Путін, зрештою, ніколи сильно й не маскував. Багато звичайних росіян відчувають те ж саме.
Російська, як і багато інших слов'янських мов, перенасичена незліченними зворотами зневаги щодо слабкості і зніженості, і якщо ви проведете в середовищі росіян певний час, навіть в середовищі високоосвічених, ви почуєте весь спектр цих слів, що використовується для опису президента Обами – останнім часом часто з насмішкою.
Можливо, це було неминуче: якого ще ставлення до професора права і громадського організатора хтось очікував від "колишнього" офіцера КДБ і майстра дзюдо? Тим не менше, політика важить більше, і протягом останніх п'яти років поступово зовнішня політика Обами відкрила двері більш жорсткій, більш напористій Росії – насамперед це стосується катастрофи у Сирії, яка, як я і мій колега Том Ніколс неодноразово відзначили у минулому році, потягне за собою наслідки і зміни, далеко за межами Близького Сходу, і якими Путін, упевнений в своїх силах, може скористатися у своїх інтересах; і це він зробить.
Ще не все втрачено. В останній рік свого президенства, президент Джиммі Картер, шокований агресією Кремля, насамперед в Афганістані, отямився у своєму ставленні до міжнародних реалій і взявся до рішучих дій, збільшивши оборонні витрати і зайнявши жорстку позицію щодо СРСР, щось на зразок Спеціальної Війни – тим самим закладаючи передумови для перемоги через десять років Холодній війні, роблячи те, що мало хто з експертів вважав президент Картер здатний зробити.
Щось подібне може і має бути зроблено зараз. Стримування, зокрема в царині спеціальної війни, це та мова, якою розмовляє і добре розуміє Путін. Це, плюс збільшення і зміцнення на Сході традиційних засобів захисту НАТО, повністю в наших силах і має бути зроблено терміново, щоб запобігти ще гіршій поведінці Росії.
Проте, є підстави для сумнівів, що це буде зроблено досить скоро, не в останню чергу, через базову не функціональність цього Білого дому у питаннях зовнішньої політики. Це не є новиною, але в даний час, це має надзвичайно велике значення.
Простіше кажучи, президент Обама оточив себе людьми, які не здатні справитись з викликом Кремля щодо України і за її межами. Я вже назвав декого з них, і не має потреби робити це знову. Найсерйознішою проблемою цього Білого дому є концентрація прийняття рішень у питаннях зовнішньої політики в руках небагатьох, що немає прецеденту в сучасності і є дуже шкідливим.
У Вашингтоні не є великою таємницею, що Держдепартамент і міноборони, вже і раніше не будучи аж таким бастіоном правих, при Обамі були відсунуті на маргінес до небезпечної міри.
При недавньому скандалі, що був пов'язаний з призначення Обамою на посади послів осіб з донорської кампанії, які, видається, навіть не знають, де знаходиться дана країна, я не міг не зауважити, що насправді це не має жодного значення, так як всі важливі зовнішньополітичні рішення приймаються кількома – часто молодими – співробітниками Білого дому, поза нормальною процедурою Держдепартаменту.
Звичайно тут не зайвим є той фактор, що Сполучені Штати вишколили ціле покоління зовнішньополітичних зубрил-стажистів, яким бракує хоч якогось реального розуміння того, як насправді працює світ.
Ці люди є вражаючими теоретиками – треба зазначити їх легіон в обох партіях – у віці до 45-ти, які завжди є випускниками правильних шкіл і першокласними гравцями Гри у Вашингтоні, Дистрікт Коламбія (яка насправді зводиться до культивування правильних наставників, які направлятимуть вас до належного наукового центру, аж поки ваша партія не поверне собі владу), не є рівнею холоднокровним вбивцям Кремля, на чолі з головнокомандувачем чекістом Путіним.
Вони виросли в світі, де незаперечно домінувала однополярна американська потуга, і, хоча вони можуть говорити приємні в-давосі-прийнятні банальності стосовно цілого діапазону pensant Bien проблем – глобальне потепління, нові тенденцій в мікрофінансуванні, гендерні питання на субконтиненті та інші – їм у буквальному сенсі, нічого сказати, коли з'являється стара школа звичайних загроз і ворогів - так, вороги, не конкуренти чи просто невірно сприйняті потенційні партнери, виходять з темряви, маючи на думці завоювання і вбивства.
На сучасному Заході стало вже звичним сміятись з дивного мачизму Володимира Путіна (і більш, ніж трохи гомоеротичних) позувань, і я також це робив, як стриматись – серед церемонії демонстрації бойових мистецтв, ведмедів і незліченних пригод перед камерою з голим торсом?
Проте в Росії таке люблять серйозно, ніякого сміху. Вони ще не такі постмодерні як ми, і знаходять розраду і впевненість у лідері старої школи, яка говорить про силу – і, що більш важливо, демонструє її – у небезпечному світі.
Для Росії перше десятиліття пострадянської ери було економічною, політичною і соціальною катастрофою і Путін, попри всі його недоліки, в очах більшості росіян був приємною зміною, і власне через це вони підтримують його в біді і радості. Певного дня епоха Путіна закінчиться, ймовірно з Росією як ніколи ізольованою від світу, але ця пауза може бути віддалена кількома важкими десятиліттями.
Тим часом, західні лідери повинні знайти в собі сили, щоб протидіяти російській агресії через стримування. На першому місці має бути довіра, бо без неї всі наші ядерні боєголовки, звичайні збройні сили і економічні важелі, мало що значать і нікого не вразять.
НАТО може стримати злочинні дії Путіна далеко за межами України, але це вимагатиме реінвестування в нашу колективну оборону, а не тільки дешеві розмови і дорогі конференції. Європейські члени НАТО вже звикли до американського лідерства і заповнення прогалин у будь-який час, але вони повинні тверезо глянути на речі і усвідомити, що зовсім скоро їм прийдеться робити більше.
Нам потрібні західні лідери, які розуміють сьогоднішні ставки і як запобігти війні за допомогою сили і хитрості. Як це завжди буває у випадку війни, холодної, або гарячої, щоб стримати нашого ворога, ми повинні стати трохи подібним на нього. Якщо наші лідери не можуть цього зробити, нам потрібні нові лідери - і найближчим часом, так як це гра є реальною і ставки високі.
John Schindler
Understanding the Crimea Crisis
The XX Committee, 7.03.2014
Зреферував Михайло Мишкало
15.03.2014